«Вони для мене святі. Ми – тут, бо вони – там»: історія «шпитальної» волонтерки з Одеси

З Наталією Чижиковою ми знайомі давно, але «заочно», як це часто буває в наш час, коли соцмережі поєднують людей схожих поглядів та вподобань. Але цього разу я сідаю в її блакитний «мінікупер», вщерть заповнений коробками й пакунками, і ми їдемо до «її хлопців». Вже дев’ятий рік Наталя – фахова перукарка – кожен вечір, всі вихідні і всі невідгуляні відпустки перебуває на своєму фронті. Його лінія проходить десь посередині між домашнім борщем, свіжою білизною і пораненими серцями українських бійців. «Мене часто питають, що ми робимо. Ми – це «шпитальні волонтерки», так нас називають і так ми й самі себе називаємо. І я так і не придумала, як пояснити. Тому краще покажу», - посміхається вона. Наталя взагалі багато посміхається. Інакше їй не можна.

Не помітила, як стала волонтеркою

- Все почалося з того, що я дивилися безкінечно новини в 2014 році і ніяк не могла повірити, що у нас реально почалася війна. Я все думала: «Ну як так, у ХХІ столітті? Як це можливо»? У мене була клієнтка в салоні, яка мені розказала, що вона почала навідувати поранених в одеському шпиталі. І я теж подумала, що дуже хочу. Знайшла контакти, принесла з собою те, що мене попросили. Потім знов привезла, бо в мене була машина і було зручно забирати необхідне на складі і привозити. Якось так і вийшло, хоча спочатку я й не вважала себе волонтеркою, багато всього купувала за свої гроші, бо було незручно когось просити. І з часом я й сама не помітила, як стала волонтеркою. А потім з цього вже не можна вийти. Я не можу завершити цю роботу, наприклад, сьогодні, бо є та людина, якій я потрібна. А така людина – не одна. У нас невеликий колектив шпитальних волонтерів, ми пройшли разом багато всього. Для нас війна не припиняється ані на мить за всі ці роки, - розказує Наталя, акуратно поступаючись смугою «швидкій», що мчить повз нас вулицею. – Через мене за ці роки «пройшли» тисячі поранених. А я так і не звикла, коли дзвонить телефон і мені кажуть: «Привіт. Сьогодні плюс десять». Це значить - десять «нульових», десять тих, хто потребує допомоги в усьому. Десять бійців з такими травмами, що я на деякі рани дивитися не можу. Так і не звикла.

Після 24 лютого одеські медики й волонтери щодня зіштовхуються з надскладними пораненнями:

- Осколкові поранення – вони страшні. І таких дуже, дуже, просто дуже багато. І всім щось потрібно. Причому це від мінімальних, елементарних потреб – і до складних «замовлень». Просто подумайте: якщо ви чи ваша рідна людина бодай раз були в лікарні, то ви знаєте, що туди люди йдуть з мінімально необхідними речами. Що це? Пару комплектів білизни, капці, якісь пару футболок, штани, зубна щітка, мило… Ти, коли вдома, цього навіть не помічаєш, бо це ж само собою. А у військові шпиталі поранені надходять у прямому сенсі цього слова без нічого. Бо форму у них після поранення зрізають, аби швидко надати допомогу, а буває, що все й згорить під час обстрілу. І нема у нашого «новенького» ані в що одягтися, ані взутися, ані чим помитися. А часто – й телефона, щоб набрати рідних і сказати, що живий і що лікується в Одесі. Про таке незручно говорити, просити… Ну як ви б, наприклад, попросили у чужої людини спідню білизну? Насправді це такі речі, що ти мусиш переступити через якийсь бар’єр. Я це добре розумію, і тому не загострюю на цьому увагу: білизни нема не тому, що ти якийсь не такий, а тому, що все згоріло, знищено, а ти – живий, ти поранений і вижив, ти воював за нас, і тому ми принесемо тобі все, що треба. Тут нема чого соромитися. І так – щодня. Кожен новий поранений – і всі ці кола сприйняття, усвідомлення. Але ви не думайте: ми не лиш білизну і печиво возимо, - Наталя знову сміється. – Купуємо ліки, якщо потрібні якісь дорогі, рідкісні, та й просто, якщо не вистачає. Купуємо складне медичне обладнання, устаткування. Багато чого, що потім лікарі можуть використовувати навіть при лікуванні цивільних. Тож наше поле діяльності – неосяжне, - каже волонтерка. 

Історії з лікарняних палат

Ми на місці. Вивантажуємо кілька коробок з ліками, беремо пару сумок з одягом і починаємо обхід. В лікарняних коридорах Наталю всі знають. Щиро вітаються санітарки, посміхаються медсестри. 

- Привіт! Слухай, там до нашого Ромчика нєвєста приїхала. Сидять оно в садку. Він, як ото п’ять копійок, – аж світиться, - змовницьки підморгуючи, розказує нам свіжі новини чоловік з перев’язаною рукою. Схоже, він і сам світиться на радощах за друга.

- Вечір в хату, хлопці, - Наталя вправно прочиняє однією рукою двері в палату, іншою тримає кілька сумок і заодно допомагає мені прилаштувати ящик з ліками на тумбочку. – Як ви тут?

- Та як-як. На тебе чекаємо, ясно ж. Кажуть, чуєш, до дітей Дід Мороз лиш на Новий рік приходить, а до нас Снігуронька – щовечора, - чоловіки з перебинтованими ногами й руками активно включаються в жартівливу розмову. Хто може – сідає на ліжку, хто ні – старається трохи піднятися на подушках. Бійці жартують з явним задоволенням, трохи підтрунюють один над одним, трохи – над нами.

- Інакше не можна, - розказує потім Наталя. – Ми багато сміємося. Іноді мовчимо. Це теж потрібно. Але я не можу перед ними плакати. Бо що тоді їм робити? Вони не можуть розказати багато чого мамі чи коханій. Не хочуть краяти їхні серця, не хочуть завдавати болю. Тому й пишуть їм: «Все норм, у мене все є, не турбуйся». Не хочуть виглядати слабкими. Апарат Ілізарова (пристрій, що сприяє зрощуванню кісток, металеві кола, крізь які проведені спиці, що проходять через кісткову тканину, - Ред.) – так собі «прикраса», особливо коли ти ще й на інвалідному візку. А з нами, волонтерами, вони можуть поговорити і помовчати про все. І тут важливо, дуже важливо – підтримати, не дати їм засумніватися в тому, що вони потрібні. Я думаю, це головне, що вони всі мають знати від нас усіх – від волонтерів, від рідних, від усього суспільства – вони нам потрібні. Якщо ви мене спитаєте, що казати вашим знайомим чи незнайомим військовим, я відповім: кажіть, що вони вам потрібні. І все. Ну й дійте відповідно.

В одній із палат молодий сивий чоловік уважно роздивляється праву ногу. Через бинт видно чималу зелену пляму. 

- Як ти тут? Згинається? – питає Наталя, ставлячи на тумбочку холодний чай у пакеті.

- Та ні. Не згинається, - каже він, майже не підіймаючи очей.

- Ну нічого, я думаю, буде, - впевнено каже вона.

- Або не буде, - хитає він головою.

- Як це – не буде? – Наталя рішуче береться руками в боки.

- Ну це так само, як буде, тільки навпаки, - жарт виходить несмішний. У палаті тихо.

- Дивися, я бачила спеціальні гумки, якими розробляють ноги. Ми такі привозили хлопцям. Отак теж не могли ногами рухати, а потім розробляли – і вставали, ходили. Давай я тобі теж таку знайду? – пропонує вона.

- Ні, не треба. Я рушником. Дякую, - сивобородий хлопець дає зрозуміти, що розмову закінчено. Ми виходимо.

- Він не був сивий. Оце так посивів після 24-го. І мовчить. Але нічого. Я й таких бійців знаю. Все буде гаразд, витягне, - на ходу пояснює Наталка і прямує далі.

В наступній палаті поранений боєць каже трохи глухим голосом: 

- Всьо, Наталко. Я вже, походу, відвоювався.

- А що таке? На ВЛК? (військово-лікарська комісія. – Ред.) – уточнює волонтерка. – Так, хто просив у мене знеболювальне, у мене є уколи. Що, ніхто не хоче уколи? Ох вже мені ці чоловіки, розумієш? Всі бояться уколів, всі хочуть таблеток. Ну що за люди? – Наталя продовжує порпатися у сумках, шукаючи рятівні таблетки. – То що з ногою? – продовжує розмову.

- Та все їй, кінець. У мене ж вона була травмована. Артроз четвертого ступеню, спиця стоїть ще з тієї війни. А я зараз спочатку її сильно вдарив, а потім ще під час обстрілу невдало стрибнув у кущі – і загнав отакенну колючку з акації. Довелося до лікарів. Розрізали – ледь дістали. І кажуть: «Ей, у тебе спиця зламалася. Як ти взагалі воюєш?». Ну і дійсно, я розумію. Списувати мене треба, бо буду заважати іншим. Відвоювався, коротше кажучи. Друга війна все-таки, - він говорить бадьоро, але радості через те, що вже «відвоювався», нема. Наталя хитає головою співчутливо і підбадьорливо одночасно – у неї це виходить само собою. 

Його сусід перебирає папери.

- Певно, скоро на ВЛК. Дивлюся от усі свої виписки. Як добре, що дівчина-медик в Сєвєрі все мені зібрала. Недавно сказали, що її росіянин убив. Вона витягала нашого пораненого, а той з автомата… - він замовкає і дивиться у вікно. Воно заклеєне скотчем - на випадок "прильотів".

У наступній палаті – поранені, які побували в полоні. Вони посміхаються Наталі, як давні знайомі. Розказують лікарняні новини, діляться планами. 

- Та нам пощастило, ми ще нормально, не дуже довго були, - старається бути веселим боєць з продірявленою в кількох місцях ногою. – Я он з такою ногою, що ходити не міг, то вони особливо не чіпали таких. Я тепер всім кажу, що м...лі мене на руках носили. Бо я неходячий. Але і сміх, і гріх. Вони не знають, що таке турнікет (сучасний джгут кровоспинний, призначений для зупинки кровотечі при пораненнях артерій та втраті крові, який поранений, якщо він знаходиться у свідомості, здатний швидко накласти собі на кінцівку, тим самим врятувавши собі життя, - Ред.). Я накладав його собі на ногу сам, можна сказати, що врятував себе сам, як учили на курсах такмеду. І вже в полоні кажу росіянину, мовляв, наклади мені другий турнікет нижче, бо вже минуло забагато часу після накладання першого. Бачу – а він бере мій турнікет і не розуміє, як ним користуватися. У них в аптечках – тільки джгути Есмарха (гумові джгути, винайдені в ХІХ столітті. – Ред.). Отаке у них ставлення навіть до своїх, - розказує боєць.

Наталя доповнює:

- У них навіть бандажів нема для поранених. Приїхали наші хлопці з полону, а руки висять на хустках. Хустки, правда, «захисного» кольору. І кажуть, їхні поранені так само з хусточками ходять. Ми їх швиденько зняли, ногами гарненько потоптали для підняття духу і хлопцям нашим гарні сучасні бандажі видали. Вони аж спини вирівняли, бо плечі перекошені у всіх. А у кого апарати Ілізарова – це ж взагалі уяви, як їм тягати на собі стільки заліза «з хусточкою».

Про полон ми більше не говоримо. Все й так зрозуміло.

Ще одна палата – ще одна історія. Поранений, який ледь може сідати, підтягуючись на руках, таємниче кличе нас до себе, посміхаючись. Обережно дістає з-під подушки білосніжне полотно. 

- Ну як вам? Тільки жінці моїй не кажіть. Я їй кажу, що Мадонну вишиваю. Не видавайте мене, - він показує десь на третину вишитий портрет, зіставляє його з фотографією коханої. Робота настільки гарна, що ми завмираємо. – Ага, непогано наче? На а що мені тут іще робити, - жартує умілець. 

Ніхто і виду не подає, що розчулений до сліз. Цього робити категорично не можна.

Ще одні двері – ще кілька історій. Ще одна розпанахана осколками нога. Медсестра якраз робить перев’язку, обережно обробляє величезний червоний отвір, що здається несправжнім – настільки страшний. Потім так само обережно закриває все пов’язками. Чоловік мовчки за цим спостерігає, намагається не стогнати.

- Що, як вам? Красивий я, еге? – чи то трохи з сумом, чи то трохи з жартом питає після процедури.

- Красивий. Все заживе, ти ж знаєш. І знаєш, що найголовніше. Ось ми вам печиво з холодним чаєм лишаємо. І знеболювальне ще принесли. Давайте, одужуйте, - твердо говорить Наталя.

- А що найголовніше? - питаю, коли ми виходимо.

- Що нога є, - знизує плечима вона, поправляючи на ходу сумки. – Я не уявляю навіть, як це буде. Величезна, просто величезна кількість людей виходить і ще буде виходити з лікарень по всій країні без кінцівок. Ми навіть не уявляємо, скільки. Бо зараз така війна – поранення просто жахливі. Чи готове до цього суспільство? Чи готова до цього влада? Чи готова до цього наша інфраструктура? Я тобі зараз покажу сходи в одному корпусі, побачиш, як воно.

Знову білі двері - і за ними хлопець з абсолютно білим обличчям. Він намагається вдавати спокійного і безтурботного, але таки зізнається, що рука щось "протікає". Наталя дивиться руку - бинт просякнутий кров’ю.

- Ти геть блідий. А лікарю казав? Я зараз покличу, - вона вже у коридорі. За деякий час лікар, оглянувши руку, запевняє всіх, що все гаразд, після такої операції це нормально і що "кров’ю не стече". 

- Може, йому щось купити? - допитується волонтерка.

- Зараз нічого, все нормально. Він точно одужає, - лікар втілює впевненість. Хлопець теж помітно видихає з полегшенням.

- Не у кожного є можливість приїхати в Одесу, винайняти квартиру і місяцями доглядати своїх поранених рідних. Тому тут ми - замість них. Що б зробила його мама, якби побачила отаку криваву пляму? Покликала б лікаря. От я й кличу, - пояснює Наталя.

Чергова палата – і раптові обійми. Наталю впізнає один з пацієнтів, з яким вона знайома з попередніх років. З «першої війни», як іноді кажуть військові. Тепер для нього вже почалася «друга війна» - і шпиталь. 

- Але ти бороду відростив, я б не впізнала! – сміється волонтерка.

- Аякже, так солідніше. Я ж командир як-не-як. І взагалі, якщо що – поголив – і наче інша людина. Раптом знадобиться, не дай Боже, звісно, - пояснює воїн.

На сусідньому ліжку важко дихає інший поранений. Йому недавно робили складну операцію, поранено грудну клітину, ушкоджені легені. Він переважно мовчить. Але намагається підтримувати розмову, коли над ним по-доброму піджартовують:

- Та ви не зважайте, що він лежить і не сідає. Він так насолоджується ліжком. Каже, що в бліндажі було твердо спати. Тепер он бокам дає відпочинок, - посміюються напарники по палаті.

- Та да, так і є, так би вже встав, але матрац зручний, трясця, - слабким голосом говорить поранений.

- Всі, кого привозять до нас, перший час дуже мовчазні. Повністю «в собі». Вони ще переживають бій, може, той, в якому їх поранили, а товариші загинули. Я не питаю. Але це видно. І зразу рвуться відправляти посилки своїм побратимам, просять мене допомогти з пересилкою. Видно, що вони – наче відірваний шматок від загального цілого, від свого підрозділу. Та потихеньку починають загоюватися рани, стихають фізичні болі. Починається звикання до мирного життя. Хлопці оживають на очах, починають будувати плани, починають про щось мріяти. Вони не забувають, звичайно, про своїх, але хоча б знаходяться уже з нами, тут, а не там, - розказує Наталя.

Про людей і нелюдей

Наша наступна «місія» - роздати бійцям домашній обід. Його готує родина, яка колись, у 2014 році втратила свою домівку через російських окупантів у Криму. Тоді довелося все покинути і переїхати до Одеси. І тут, у маленькій квартирі, пані Алла готує найсмачніші у світі обіди для найсміливіших у світі людей. Ми «розвантажуємо» її багажник і прямуємо до бійців. Сходи дійсно нереально круті, з надщербленими краєчками та небезпечним ухилом. З дерунами, котлетами і холодним літнім супом у руках треба йти особливо обережно – вантаж надто цінний.

- Я слухаю, що розказують хлопці про тих нелюдей. Про те, якими ницими, якими жахливими бувають людські створіння. Як підло вони поводяться. А тоді дивлюся на таких, як Алла, які просто за свій кошт готують обіди, бо не можуть інакше. І вони не дають мені розчаруватися в людстві. Які у них серця! Просто величезні, - Наталя впевнено крокує до лікарняної їдальні, я, відсапуючись, плентаюся позаду. Потім вона скаже мені, що це все – дрібниці, порівняно з тим, що вона мало не щодня сама носить сходами на 3-4 поверхи воду. Бо її більше нікому носити. За день – це десятки підйомів з десятками кілограмів у руках. Іноді зриває спину, підліковує – і знову носить. Інакше не виходить ніяк.

- Хлопці, їсти! Там деруни, котлети сьогодні, салат є, окрошка. Налітай! – я не встигаю змигнути оком, як Наталя вже насипає суп у одноразові тарілки. Хлопці вже тут. Кажуть, що не вийде схуднути до літа, бо літо вже в розпалі, а волонтери постійно носять смачні котлети. «Мда, з фігурою не в цей раз», - вдавано бідкається один з них.

Наталка тим часом вже дістає з сумки одяг. Поки бійці обідають, вона одягає одного з них – юнака з пораненням спини. Видає футболки, шорти, панамку, білизну. Йому ніяково, але дякує. 

- Точно маєш телефон? У мене є кнопочний, кажи, - пильно вдивляється в його порожевіле від незручного моменту обличчя.

- Точно є, - запевняє він.

- Дивися мені, тут нічого сороміцького нема. Кажи, якщо щось треба. Це ми тобі винні, а не ти нам, зрозумів? – Наталя говорить чітко, навіть трохи жорстко. І це явно саме те, що треба.

В одній з палат поранений з жалем дивиться на наші сумки. Але обідати відмовляється: дієта.

- І деруни не можна? - бідкається волонтерка.

- Не можна, чорт, як же вони пахнуть, - ще більше сумує хлопець.

- А що можна? Що б ти їв?

- Варену курку. І черешню. 

- Я принесу завтра. 

- Та не треба, ви що, нас же тут годують, - заперечує боєць.

- Мені нескладно. Все буде. Черешню точно можна?

- Можна. Я про неї мрію, - зізнається він.

- Буде.

- У нього розтрощені ребра, певно, понівечило внутрішні органи, тому лікарі, мабуть, його вирішили на дієті тримати. Нічого, одужає. Справа ж не стільки в їжі, розумієш. А в тому, що вона домашня. Це насправді дуже, дуже підтримує. Це як вдома у мами. Знак турботи. Ну але й пахнуть ті деруни, правда? Аж паморочиться! - закінчує вона знову жартома.

...

Ми зайдемо ще в кілька палат. В одній не застанемо пораненого, але Наталя перевірить його холодильник, підрахує упаковки ліків. Вона знайде його в «гостях» в іншій палаті і спитає:

- Ти п’єш ліки?

- П’ю! – впевнено скаже він.

- Там тільки одна упаковка використана, - багатозначно подивиться на нього Наталя.

- Ви рахували? – його обличчя буде втіленням подиву.

- Я рахувала. І завтра порахую знову. Вони тобі необхідні. Я діставала, де можна і не можна.

- Я буду, чесно. Я не забуду, - і ми йому повіримо.

Потім ми вийдемо надвір, у садок. Там буде воїн на візочку, і коло нього сидітиме його дівчина. Та сама, про яку нам сказали з самого початку. Вони виглядатимуть щасливими зі своїми паперовими стаканчиками кави в руках. 

А біля сходів, обережно пересуваючись на милицях, Наталю тихо погукає молодий чоловік з сивою бородою. Той, хто стверджував, що йому нічого не треба для вправ з нерухомою ногою.

- Чуєте, я перепрошую. А як ці гумки можна дістати, що Ви казали? Я б, може, купив?

- Я принесу. У нас має бути, а якщо нема, я спитаю у подруги, де вона купувала недавно. Так просто їх не дістанеш. Я принесу. Давай, одужуй, - серйозно скаже Наталя. Вона не нагадає йому, що годину тому він категорично відмовився від допомоги. І не скаже: «От бачиш, а я казала». Вона просто мовчки принесе, коли дістане все необхідне, і піде далі. Бо в інших палатах на неї знову чекатимуть.

- Я пам’ятаю всіх. Прізвища – ніколи. Але кожну історію, кожне обличчя – так. В перший час я багато плакала ночами. Потім зрозуміла, що так довго не зможу. Тепер це буває рідко, але буває. Лягаю спати, а в голові лунають їхні голоси. Я думаю, знаєш, що вони святі. І я – тут, бо ж вони – там.

Євгенія Генова