Війна, яка змінила громадський сектор: ще вчора ми впроваджували е-демократію, а тепер розбираємося в класах бронежилетів

Війна, що почалася в Україні вісім років тому, для громадських активістів означала одне: ще більше роботи, ще більше згуртованості і ще більше підтримки громадам. За час з 2014-го в Україні впровадили десятки реформ, в реалізації і підтримці яких безпосередню, а подекуди й провідну роль відіграли саме громадські організації. Попри скептичне ставлення до «грантоїдів» (здебільшого інспіроване саме московською пропагандою), сотні експертів у різних галузях – бюджеті, медицині, місцевому самоврядуванні, комунікаціях, економіці тощо – бралися до цілком практичної роботи в громадах. І разом з жителями впроваджували у життя сотні прогресивних ініціатив. Так у наших громадах почали з’являтися бюджети участі, електронні петиції, громадські слухання, наглядові ради в навчальних і медичних закладах, антикорупційні інструменти, громадський контроль і сотні варіантів просвітницької діяльності.

З початком широкомасштабного вторгнення російської армії вранці 24 лютого життя громадських активістів змінилося, хоча для більшості зміни не стали радикальними. Як і раніше, експерти продовжують допомагати громадам, однак ця допомога зазнала суттєвих видозмін. Та й громади стали іншими.

Хто вони нині – вчорашні активісти з фліпчартами? Читайте про це у розповідях представників і представниць Громадського Партнерства «За прозорі місцеві бюджети!», які нині в різних куточках України допомагають боронити рідну землю.

Ми поговорили з нашими партнерами й партнерками і пропонуємо до вашої уваги частину першу. Далі буде.

«Наше головне слово тепер – дякую»

Інга Дуднік, голова ГО «Територія успіху» з Кропивницького, розповідає, що напередодні повномасштабного вторгнення її команда активно працювала над завершенням проєкту, що полягав у проведенні масштабної інформаційної кампанії щодо використання застосунку «Дія».

«Ми традиційно багато зустрічей проводили у громадах, планували тренінг, дуже поспішали і мали вкрай напружений графік, бо попереду було таке знайоме всім громадським діячам поняття як дедлайн. Тому 23 лютого ми готувалися до чергової зустрічі. А 24 лютого вранці ми всі з нашої ГО зібралися в нашому офісі в Кропивницькому і вирішували, що маємо робити далі. Хтось терміново відвіз дітей у безпечне місце і повернувся. Хтось лишався вдома. У нас є волонтерський центр, який вже давно допомагає армії, тому перше завдання було зрозумілим: налагодити роботу, почати підтримувати територіальну оборону, організувати харчування і закривати гуманітарні потреби. Якось зразу було чітке уявлення, що і як треба робити, тому на паніку, страх, сльози не лишилося часу», - розповідає Інга.

Коли до міста почали приїздити перші переселенці, волонтери вже готувалися до другої хвилі, розуміючи, що надалі люди будуть приїздити все менш забезпечені і з величезними втратами. Так і вийшло:

«Ми швидко організували гуманітарний центр допомоги переселенцям і тепер працюємо в цьому режимі з 10 березня. Десь за тиждень роботи ми видали майже 500 продуктових наборів вартістю кожен в середньому 700 грн плюс дитяче харчування, засоби дитячої гігієні і тому подібне. За тиждень розподілили близько 10 тонн гуманітарної допомоги. Наше місто стало транзитним для тих, хто рятує своє життя».

Крім розвантаження допомоги і розвезення та роздачі, волонтери щохвилини зустрічаються з людським болем, відчаєм і надією. Але кажуть, що з людбми переживати страхіття війни все одно легше:

«Коли працюєш, набагато легше, інакше можна збожеволіти. Знаєте, я помітила, що найвживанішим словом серед волонтерів і тих, кому ми допомагаємо, є слово «дякую». Ми дякуємо один одному навіть коли прощаємося, замість «до побачення». А ще мене вражає, що люди прийшли, отримали допомогу, а завтра приходять і кажуть: «Давайте ми вам будемо допомагати». І так у нас уже створився міцний осередок з місцевих волонтерів, а також киян, харків’ян, жителів інших міст. У нас є серед волонтерів державні службовці, представники бізнесу, актори місцевого театру , бібліотекарі, журналісти, продюсери… Всі – різного віку й роду занять, команда дуже розмаїта, але нас об’єднують спільні цінності. І віра в перемогу», - каже Інга.

«Війна одночасно показує людську гідність і людську ницість»

Віктор Бобиренко, голова ГО «Бюро аналізу політики», місто Суми:

«24 лютого ми з дружиною і двома дітьми збиралися їхати в Трускавець на відпочинок. Я ще планував зранку сходити на телеефір і потім виїжджати. Але опів на шосту ранку дружина розбудила і сказала, що на нас напали орки. У нас були вже зібрані речі, ми про всяк випадок їх збирали, бо думали, що нападуть, але я не думав, що підуть на Суми. Я зателефонував в одну з наших громад, а голова каже: «Вони вже у нас в селі!». Рішення ухвалювалося швидко: вивезти родину в безпечне місце. Зараз вони в безпеці, і це дає сили рухатися далі. Я лишився в Сумах, зараз це – частково заблоковане місто, а перед тим ми фактично три тижні просиділи в повній блокаді. В перший день окупанти пройшли через Суми, сфотографувалися біля адміністрації і поїхали далі, залишивши свої блокпости. У нас активізувалася територіальна оборона, я теж записався до її лав. Раніше Суму бомбили кожного дня, зараз продовжуються то авіаудари, то артилерійські обстріли. За останні 26 днів, здається, лиш одна ніч була тиха. Зараз у нас війна по ночах. Вдень тихо, люди гуляють, а вночі – стрілянина. З міста поїхав кожен четвертий, в основному жінки з дітьми».

Зараз графік громадського активіста виглядає приблизно так: щодня – по кілька ефірів, постійна робота в інформаційному просторі, підготовка аналітичних матеріалів, статей тощо. Плюс допомога волонтерському штабу:

«Приймаю і розвантажую гуманітарку, коли вона іноді приходить, потім роздаємо тим, кому потрібно. Зараз хочеться до людей, як ніколи. У нас не працює громадський транспорт і я трошки схуд, бо доводиться пішки до центру іти 40-50 хвилин, а потім назад. Ну це так, жартам теж повинне бути місце в житті. У нас в місті працюють перукарні, пекарні, мобільні кав’ярні. Деякі ресторани працюють на виніс або для волонтерів. Дуже велика й класна комунікація в місті. Суми в облозі, час від часу «прилітає», є жертви, загиблі, поранені, налякані. Але загалом настрій у нас оптимістичний», - каже він.

Має й історії про людські й нелюдські вчинки:

«Є приклади як підлості, так і абсолютного добра. Під час «зеленого коридору», після того як вивезли іноземних студентів (до речі, їхати хотіли не всі, дехто ще й до нас в тероборону просився), дозволили виїздити жінкам з дітьми, людям похилого віку тощо. Я бачив, як у автівці їдуть дві мами і троє дітей позаду, ще й повно сумок. І коло дороги стоїть мама з двома дітьми й сумками. Вже вечір, транспорт не ходить, і ці жінки зупиняються, забирають цю жінку з дітьми, якимось неймовірним чином впихують всі  її сумки. І в машині уже п’ятеро дітей і  троє жінок. Могли б не брати, бо ж повна автівка вже була. Але взяли. І це до сліз. Але в той же день представники влади пообіцяли, що прийдуть автобуси за людьми. І тут проходять повз натовп людей автобуси з сидячими пасажирами, які невідомо де сіли, але не там, де оголосили чекати всім, стоячих не брали. Плюс деякі перевізники відмовилися їхати. А дехто брав по 3800 з людини за місце в автобусі! Як так? Але війна все розставляє на свої місця. Стоїмо ми, і Суми стоять».

«Цією весною я планувала побачити Париж. А побачила війну»

Тетяна Романова, виконавча директорка «Агенції міських ініціатив», м. Чернігів:

«Відвідати Париж мріяла давно. Квитки до Парижу були вже на руках ще з минулого року, залишалось забронювати житло. Вже навіть план екскурсій майже був складений. Але стався клятий сусід. Я обожнюю подорожі. А під час війни розумію, що подорожувала не стільки, скільки насправді мені хотілось. Мені хотілось більше, але я себе часто стримувала. Знаходила якісь причини, які зараз здаються, як мінімум, дивними. Обіцяю собі після перемоги жити на повну», - розповідає вона.

Тетяна вирішила лишатися в Чернігові попри постійні обстріли й допомагати всім, хто цього потребує.

«Лишитись у Чернігові, в місці, де проходять бойові дії, – мій особистий вибір. Мені здається, що саме тут я можу бути кориснішою, ніж десь в іншому місці. Так, мені теж страшно. А часом нестерпно страшно. Хоча більше страшно за рідних, за любих мені людей. Я не знаю, чи побачу завтрашній день. Але це мій вибір… Я розвожу разом з волонтерами людям їжу, займаюся гуманітарною допомогою, координую маршрути. Багато людей сплять у підвалах. Є такі, які вже кілька днів просто не виходять із бомбосховищ і підвалів, бо бояться. Їм лише підвозять продукти. Легше у нас не стає, ще більше почали бомбити. Більше жертв, захоплюють села, розстрілюють людей. Уночі та ввечері Чернігів здригається від авіаударів. Зв’язку нема, світла нема, води нема. У нас нічого немає… Нам всім важко. Хтось вже на межі своїх можливостей, хтось ще має трохи сил і тримається. Але ми стоїмо. І продовжуємо допомагати стояти іншим. Завдяки всім, хто нам допомагає, і часто це якраз люди з громадського сектору, мої друзі по Партнерству», - каже активістка.

Щодня вона бачить людей, які не мають води, тепла, нормальної їжі і потерпають від обстрілів:

«У мене постійний шок від того, що я щодня бачу багато болю і страху в очах людей. Бачу, як бабуся плаче, коли їй привезли хліб, бо у неї більше нічого нема. Я чула стогони людей у розбомбленому будинку. Ми розвозили продукти, а за 5 хвилин до нашого приїзду розбомбили будинок. І чули голоси людей під завалами. Це дуже страшно. Але ми тримаємося».

«Я був юрист, а став логіст. І лишаюся на «бандерівській» Харківщині»

 Роман Лихачов, голова ГО «Чугуївська правозахисна група», Харківська область:

«Ранок 24 лютого застав мене на території Чугуївського району, де буквально через кілька годин після початку повномасштабного вторгнення почався бій з російськими військами. Наші Збройні Сили підірвали міст і я опинився на тимчасово захопленій території. Майже тиждень у нас була так звана «сіра» зона. Я займався охороною громадського порядку разом зі своєю командою однодумців, почали надавати гуманітарну допомогу тим, хто опинився в скрутному становищі. Ще ми брали участь в розукомплектуванні військової техніки. Ну ви розумієте, що це означає», - розповідає правозахисник.

Зараз він разом з такими ж активістами, як сам, допомагає з евакуацією мирного населення, забезпеченням людей продовольством, ліками, домагають родинам українських військових тощо.

«Нас постійно обстрілюють, поруч є окупована територія, але ми працюємо разом. Насправді нам не звикати. По суті ми займаємося тим самим, чим займалися у 2014 році. Дякую багатьом волонтерським організаціям, громадським фондам, які нам допомагають. Дуже підтримує громадський сектор, я так пишаюся всім нашими діячами. Тепер я вже освоїв логістику: знаю, скільки кубів в яку машину влізе, який транспорт потрібен, як проходити митницю тощо. Буває, що доводиться й застосувати свої знання як юриста. Круто, що  у нас є команда Громадського Партнерства «За прозорі місцеві бюджети!», я можу комусь зателефонувати і отримати інформацію, допомогти людям переїхати на Західну Україну завдяки друзям там і так далі. Зараз у більшості жителів наших населених пунктів минув перший шок, всі гуртуються. Найближчим часом ми сподіваємося, що переможемо, і все вирішиться на нашу користь. Знаєте, Харківщина, яку агресор вважав своєю, показала такий відпір, що я розумію, чому вони тепер нищать наші міста й села. Харків виявися справжнім «бандерівським» містом, тож вони нас ненавидять. Але ми вціліємо, не сумнівайтеся в нас».

«Ще вчора давав інтерв’ю журналістам, а сьогодні шукаєш пральні машини»

 Марія і Микола Орлови, ГО «ЗЕОН», Рівненська область

Зараз експерти Громадського Партнерства на Рівненщині займаються забезпеченням допомоги всім, хто цього потребує, створюючи, за словами Миколи й Марії Орлових, надійний тил.

«Зараз все відбувається зовсім по-іншому, за скороченими процедурами, з чудесами логістики, миттєвими знайомствами, що переростають у результативні домовленості, за якими стоять гуманітарна допомога, евакуація чи розселення людей. Наприклад, учорашні контакти із зарубіжними партнерами сьогодні виглядають так:

- Ало, як ви? Що вам потрібно? Ми чули. у вас там є вибухи?

- Дякуємо, що турбуєтеся, у нас порівняно зі сходом все тихо, приїжджайте в гості.

- Що привезти з собою?

- А давайте пожежно-рятувальну машину!

- Ого, зараз подумаємо.

Вечір, телефонує бурмістр:

- Все вирішено, віддаємо нашу найкращу машину зі старостинського округу, тільки дайте водія, який зможе з кордону забрати. 

ДСНС, ОДА, міськрада, водій з однієї сторони, з іншої – і за тиждень машина вже біля гаражів рнаших ятувальників. Дай Бог, щоб ніколи не згодилася, але в разі чого у нас вона вже є», - розказують активісти.

Або інша історія:

«Телефонує менеджер проєкту, в якому ми мали займатися профілактикою неінфекційних хвороб:

- Ало, ну як ви там? Чим допомогти?

- Невже цукор міряти будемо внутрішнім переселенцям?

- Цукор ні, а от чим їм допомогти із розміщенням та перебуванням, ми можемо разом із вами подумати.

- Вау, ми до вечора скинемо потреби.

- Круто, а ми допоможемо оформити документи».

У проміжках між телефонними розмовами і листуванням наші партнери проводять зустрічі з тими, хто прибув до їхньої громади з тих областей, де ведуться бойові дії.

«Важливо просто поспілкуватися. Потреби у людей є як специфічні, медичні, так і просто логістичні в незнайомій місцевості. І якщо ти  ще вчора роздавав інтерв’ю для телебачення, а сьогодні займаєшся пошуком пральних машин, якщо це вдається, значить, недаремно день минув», - розповідає Микола Орлов.

Щовечора громадські діячі проводять «перекличку» в месенджерах: як кому і чим допомогти? А на ранок вже збирається вантаж, залучаються логісти, водії, рятувальники…

І немає нічого милішого, ніж отримати фоточку за сотні кілометрів від людей, до яких допомога дійшла, почути, що людина в безпеці і вирушила у неплановане турне країною до свого тимчасового прихистку», - каже Марія Орлова.   

«Не втомлююсь дивуватися. Виявляється, твоїй 32-тисячній громаді машину подарувала громада, в якій мешкає в 16 раз менше жителів. Коли у польських партнерів не знайшлося того, що ти запитував, вони знайшли це у Франції і відправили тобі, а за кермом буса був сам мер, який зняв свій кожух і подарував справжнім українцям, бо окрім всього ще й сам мисливець. А ще ти розумієш, що після Перемоги потрібно буде поновити всі вказівники, зробити квести для всіх жителів і гостей міста, бо виявляється, те, що для тебе було очевидним, для когось – зовсім неймовірне. Тилова Здолбунівщина – справжній гуманітарний хаб та прихисток для тих, хто вже опікся по повній у пеклі війни».

«З нами Бог. І правда завжди переможе»

Наталія Рибалко, голова ГО «Центр суспільних досліджень», Київщина

Громадська діячка розповідає, що, як і багато її друзів та колег, розуміла, що насувається війна. Тому намагалася готуватися, як могла:

«На вихідні того тижня я планувала поїхати на навчання з тактичної медицини, хотіла навчатися захищати й обороняти себе і свою родину. Я навіть встигла знайти дитині няню на вихідні. А ще в суботу планувала у своїй Борщагівській громаді, куди ми нещодавно переїхали з родиною, провести зустріч з місцевими активістами й депутатами і обговорити проблеми в громаді та шляхи їх вирішення. Я хотіла застосувати свої знання, які отримала за шість років у громадському секторі, саме там, де я живу. Якраз думала розказати про електронні петиції, як вони працюють і запропонувати депутатам їх запровадити. Але до нас прийшло повномасштабне вторгнення, і зараз все націлено на оборону наших громад і України загалом. Наш світ став іншим», - згадує Наталія.

Разом з сестрою і дітьми вона виїхала до однієї з громад на Західній Україні і тепер займається волонтерством:

«Я знаю від інших волонтерів, що здебільшого вони починали цим займатися після того, як зіштовхувалися з якоюсь проблемою. Ось і я, розуміючи, що мій чоловік пішов у тероборону Києва в тому, в чому ходив до офісу на роботу, мала терміново це виправити. Довелося підіймати всі свої зв’язки в громадському секторі, згадувати свої навички комунікації з різними людьми, починати непростий пошук. Мені вдалося це зробити і після цього я зрозуміла, що маю дуже багато знайомих волонтерів і військових. І тепер, як тільки у мене з’являється якась інформація про те, хто що поставляє або кому що потрібно, я намагаюся бути зв’язковою між цими ланками. Дуже круто бачити результат цих зусиль. Також я намагаюся налагоджувати відправку гуманітарних вантажів на Сумщину, звідки я родом. У деяких громадах дуже важко, окупанти поводяться жахливо, людям надскладно. Ми намагаємося робити, що можемо і навіть більше. Також, коли є час, працюю у соціальних мережах, поширюю контент для наших жителів громад. Стараюся, що він надихав і підтримував людей. І коли бачу «лайки» та коментарі, це таке відчуття… Знаєте, здавалося б: люди сидять під обстрілами, у них не вистачає води, їжі, часто нема електрики і тепла, але при цьому вони потребують інформаційної підтримки. Натхнення, сил, іноді – навіть гумору. Виявилося, що на війні соцмережі теж потрібні. Я не планую виїздити з України, бо чітко знаю, що тут я можу допомогти набагато більше. І тут всюди – свої. От я прийшла у громаді, де зупинилася, знайомитися з місцевою адміністрацією, представилася, а мене впізнали по спільній діяльності в інших громадах, бо добре знають про наші проєкти Громадського Партнерства. Це таке круте відчуття. Ти працюєш з усією Україною, і зараз наші громади на слуху у всього світу. Ще вчора ми з ними робили надихаючі мирні проєкти, а сьогодні вони танки захоплюють. Це вражає. І хочеться всіх любити. Я точно знаю: з нами Бог, і правда завжди переможе».

ХРОНІКА ВІЙНИ