Трупний сморід, розбита техніка та “сюрпризи”: що залишили після себе окупанти на визволеній частині Миколаївщини

Миколаїв зустрів ранковим артобстрілом і повітряною тривогою. Влучання були немов за стіною будинку, біля котрого ми стояли. Пізніше стане відомо про загибель цивільного за кілька кварталів від журналістки. Це – реальність, в якій місто живе тепер кожного дня.

Військові, які з перших днів беруть участь у визволенні Миколаївщини, повинні були провести журналістку по місцям боїв. Але артобстріл продовжувався, тож перед початком подорожі захисники запропонували пошукати безпечне місце. Хоча по ним було видно – вони вже давно не бояться загинути.

Сергій – уродженець Криму, Серафим – з Бердичева, Дмитро – з Києва. Зустрілись вони на півдні України в березні, коли приєдналися до збройних сил. До цього кожен жив звичайним, цивільним життям.

"На нашу землю напали і просто якось совість не дала сидіти вдома та спостерігати за тим, що відбувається навколо тебе. Коли ти бачиш стрілянини, бої, танки – це одне. А коли ти бачиш, як страждають мирні жителі, які просто були не в тому місці, на кордоні з цими "дуже добрими" сусідами. І ти бачиш, як вони страждають, ти розумієш – твій будинок може бути наступним. І перечекати – не завжди вдасться. Тому якось так совість прокинулася і вона каже: треба брати зброю. І поки вони ще далеко, поки вони не завдали більшої шкоди, треба йти захищати нашу країну. Поки ще не пізно", – поділився Дмитро.

На фото: Дмитро

"Просто кажуть, особливо в росії, те, що зараз відбувається – винна Америка, ми самі винні, Європа винна. Але це не цікаво, хто там і що думає. Ми самі знаємо одне – на нас напали. Ми захищаємо свою землю", – пояснив своє рішення приєднатися до ЗСУ Серафим.

На фото: Серафим

Українські військові вийшли з автоматами проти танків: як вдалося відкинути ворога від околиці міста

Що саме допомогло так швидко відкинути другу армію світу, не маючи достатньої кількості людей і озброєння – захисники й самі не знають. Кажуть, допомогла рідна земля. І сміливість, відчайдушність людей, готових битися за рідні міста до кінця.

"Це було, мабуть, 4-5 березня, коли на одній із ділянок стояв наш підрозділ і на нас йшли танки. Було дуже страшно, коли на руках лише автомати та ручні гранатомети, які нічого не можуть зробити проти танків. Це була ніч, сніг, було моторошно. І ми ось так ось підвелися. Кажуть: хлопці, так, там танки. Але затримати їх більше нема кому. Лише ви. Нас – мало. Була небезпека захопленням Києва. От зараз би вони пройшли, захопили два мости, пішли на Одесу, весь вільний берег. Хлопці, від 25 до 60 років, сказали лише одне: чи можна ми пару годин поспимо? І все. І о 4-й ранку всі вийшли на позиції. Ми знайшли трохи артилерії і цю ділянку втримали. Таких моментів було дуже багато", – розповідає Сергій.

На фото: Сергій

Особливості місцевості також зіграли свою роль. Утримуватися обом силам було складно.

"Тут гола місцевість. Нема ні лісів, нічого. В червні окупанти зміцнилися вздовж каналу. Вони там накопали бліндажів і ховають свої танки, САУ. Там посадки та ще й канали. Канали - це само собою бетонне укриття. Воно щільне. Якщо вкопатись за ним – то пробити його дуже складно. Тільки якщо накрити. Але ми їх знаходимо. Є техніка, що допомагає це робити. І накриваємо їх щодня. Чого вони зараз так сильно обстрілюють нас? Тому що ми вже отримали окремі зразки імпортної зброї, ми можемо їх діставати. І тому вони йдуть зараз на такі заходи, що починають гатити хаотично. Знаючи, що це житловий квартал", – пояснює Сергій.

Російська армія постійно обстрілює місцеві села та Миколаїв, руйнуючи житлові будинки, вбиваючи цивільних. На думку українських захисників, окупанти бояться прямих зіткнень.

"Десь на початку квітня їх відтіснили на кордон (за межі області, - ред.). Вони мали перевагу в кількості техніки та снарядів, плюс постійні обстріли житлових секторів. Отак вони діють. Щодо самовідданості та хоробрості там навіть говорити нема про що. Брудні, обдерті. Їхні пайки навіть наші собаки не їдять. Це велика країна, друга армія світу", – розповідає Сергій.

Розбита техніка ворога і трупний сморід досі стоять в полях

Потерпаючи від української армії на Миколаївщині, окупаційні війська залишали свою техніку і хапали все, на чому можна було швидко їхати.

"Але перше, що вони зробили, пройшлися усіма будинками, позабирали телефони. "ЛНРівці" були голодні, бензин зливали за їжу. У Баштанці був сильний опір, були випадки, коли селяни відбирали у росіян танки. Техніка одна й та сама що у нас, що у них. Ми її одразу вивозимо, ремонтуємо та передаємо нашим силам", – каже Сергій.

Ми виїхали трохи за місто по херсонській трасі. У повітрі стояв нестерпний запах. Саме тут в полях на початку вторгнення дислокувалася російська армія. Зараз від неї залишився лише трупний сморід і розбита техніка.

Військові відвезли до іншої локації – в поле Баштанського району, де теж перебували росіяни. Запах плоті, що розкладається, був і там. Сапери перевіряли ділянку – після окупантів могли залишитись небезпечні "сюрпризи".

Біля погорілої техніки якраз бачимо снаряди та гранату, яка підозріло стояла зверху.

В невеличкій посадці розкидані сухпайки. Йти далі вглиб заборонили.

"А тепер виходимо. Йдіть точно за мною, по моїм слідам. Росіяни тут жили, переховувалися. Можливо, залишили міни, розтяжки", – пояснює Серафим.

Що допомагає триматися

Сергій, Серафим і Дмитро не мали досвіду бойових дій. Це їхні перші бої. Вони розповіли, що допомагає триматися їм. "Ми померти не боїмося. Помер та й помер", – каже Серафим.

"Як цар Леонід вивів 300 спартанців. Вони знали, що всі загинуть. Але все одно вийшли. А що таке смерть? Раз – і ти вже на небі. Путін казав, у пекло потрапимо. Але це не так. Ми гідну справу робимо. Ми не нападали ні на кого, ми ні в кого унітази не крали. Намагаємося вижити та перемогти – наше основне гасло", – ділиться Сергій.

Дмитру допомагає триматися і додає хоробрості внутрішня віра в те, що сьогодні вони не помруть.

"Ми вмираємо за гідну справу. Ми захищаємо свій будинок. Соромно, коли ти вмираєш, захищаючи якісь власні амбіції. А коли ти вмираєш за свою землю, сім'ю, за те, щоб твої діти далі жили, в них була така можливість – це не ганебна та не страшна смерть", – пояснює він.

"Сьогодні і військово-політичне керівництво країни, і командири не кидають солдатів просто так у м'ясорубку, а думають. Продумано йдемо. Нагромаджуємо сили і потім б'ємо. Ось тут ми потихеньку почали їх до Херсона тиснути. Ось тому вони зараз так огризаються (ред. – почастішали обстріли). Техніка йде з-за кордону, ми очікуємо. Її буде більше і коли вона прийде, ми зрозуміємо, що робити. Нехай тікають. Ми тут собі самі розберемося, як жити, якою мовою говорити, в які церкви ходити", – завершив Сергій.