"Після війни моє покоління будуватиме свою Україну", - військовий з Одещини

Громадський діяч з півдня Одещини Сергій Гнезділов став військовим, бо одного разу остаточно зрозумів: не може лишатися в тилу, коли на Сході його країна омита кров’ю. З тих пір минув час. Нині він – командир відділення аеророзвідки 21-ої ОМБ «Сармат». А ще – голова правління ГО «Ініціатива «ЛЮДИ», адже так і не полишив свою улюблену справу: перетворювати світ навколо на краще. ІзбірКом поспілкувався з Сергієм, коли той зміг вийти на зв’язок. Зараз це буває нечасто. Іноді він просто пише у Facebook: «Живий» та отримує натомість десятки коментарів: «З Днем народження!». Сміється, що день народження – пізніше, але дійсно, після чергового бою – наче знов народився.

- Сергію, чим для тебе важливе твоє місто? Що воно значить в твоєму житті?

- Я народився в українському місті Вилкове. Його називають українською Венецією, хоча я завжди був проти будь-яких порівнянь: місто та дельта Дунаю прекрасні завжди, будь-якої пори року. Перші 16 років свого життя я обожнював майже щовечора сидіти біля ріки, читати книжки, думати про своє, купатись в ній з друзями. Дунай про нас, жителів дельти, знає абсолютно все.

З дитинства мене непокоїла лише одна річ: самоідентифікація. Якщо людина знає, хто вона, щезає багато суспільних проблем, про які постійно говорять. Я маю на увазі і корупцію, і безробіття, і статистичну бідність регіону в цілому, і багато інших соціальних проблем. Для мене це одна з найголовніших речей: знайти відповідь у житті на запитання: «Хто я?», «Звідки я» і «Що мені робити далі?». Я часто запитував себе про це, допоки не знайшов відповіді.

Самоідентифікація вилківчан як українців, як громадян України та містян – це найголовніша проблема наших людей. Якщо я громадянин моєї країни, то маю прагнути її розвитку та зміцнення економіки, національної безпеки, я ніколи не дам і ніколи не візьму хабар. Для мене це буде питання принципу та боротьба з будь-яким проявом корупції – звичайною, буденною справою, частиною мого «я» та мого життя.

Якщо я житель свого міста, я робитиму все, щоб місто розвивалося, бо мені, а, може, і моїм дітям в ньому жити.

Здавалося б, це елементарні речі, але рівень громадської активності в місті і досі – один з найнижчих в Україні.

«Від нас нічого не залежить», - думає більшість населення, хоча це самообман. Від кожної людини залежить дуже багато, де б ти не був і чим би не займався.

Моя громадська організація («Ініціатива «ЛЮДИ») не один раз робила все можливе для створення молодіжного кластеру міста, але зіштовхувалась з величезним супротивом з боку міської ради та комунальних установ.

Не знаю, може, це нерозуміння важливості змін чи відвертий саботаж будь-яких активностей з боку «нафталінових» державних діячів, які звикли все робити перед виборами та винятково «під патронатом».

У Вилковому й досі не функціонує жодна з громадських організацій, але, на щастя, з'являються ініціативи окремих громадян щодо захисту тварин, соціальної допомоги малозахищеним верствам населення, і цьому я не можу не радіти. Я дійсно щиро радію, коли бачу в місцевій  Facebook-групі інформацію про нові ініціативи, бо це великий початок, так руйнуються бар'єри та падають «совкові» стіни. Люди потрохи стають більш відкритими одне до одного.

Вилкове в майбутньому реалізує свій туристично-рекреаційний та людський потенціали. Я щиро вірю в те, що моє покоління зробить все для оновленого міста, як і для країни, - все можливе.

- Чому ти вирішив стати військовим? Ти був громадським активістом і робив чимало корисного. Міг би й далі лишатися в тилу.

- У 2017 році я почав навчатись у Національному університеті «Львівська політехніка» за спеціальністю «журналістика» і тоді ж почав працювати. Перші видання, в яких я друкувався, - «Визвольна боротьба» та «Поклик сумління» громадської організації «Львівський Меморіал». Як антикомуністичний рух «Меморіал» зробив вагомий внесок у сьогоднішнього мене. Я знаю і кожному раджу дізнатись, яку шкоду вчиняли нашій країні ленінський комунізм та СРСР. Причини сьогоднішньої війни точно не витікають з Революції Гідності. Це набагато старіша історія, яку можна простежити якщо не від зародження Російської Імперії, то точно з моменту окупації УНР радянщиною. Головна проблема в тому, що росія завжди вважала Україну частиною себе, вона завжди була країною проімперською, вся її зовнішня політика в усі часи була спрямована на пригнічення, підкорення та асиміляцію сусідніх народів.

Світ довго закривав очі на радянський культ «Ми всіх зробили» та «Можем повторить».

Саме цей культ, на який було хворе радянське суспільство, на який і досі хворіє росія, і використав диктатор путін як привід для вторгнення в цілу низку країн, не тільки в Україну і не тільки у 2022 році.

Стирання кордонів, тотальна русифікація, створення єдиного «совєцького громадянина», який не має коріння, Батьківщини, який не знає історії власного народу, його культуру та традиції, - ось основна причина, чому наші люди і досі не можуть собі відповісти на важливі запитання, про які я вже казав.

Перше моє велике інтерв'ю вийшло влітку, у 2018 році. Це була бесіда з академіком Юхновським про створення «Львівського Меморіалу» та Української Народної Ради у 1988 році, яку він тоді очолив. Думаю, та бесіда й підштовхнула мене йти у військо.

Я завжди казав собі, що корисніший в тилу, ніж на фронті: займаюсь громадською діяльністю, працюю з молоддю, несу просвіту, розвиваюсь, волонтерю, намагаюсь всіляко бути активним та корисним суспільству.

Але Юхновський запитав мене: «Якщо твоя нація стікає зараз кров'ю на полях Донеччини, чи можеш ти бути осторонь? Ти точно не можеш бути в стороні, ти маєш знати, як це відбувається, ти повинен згодом про це розказати».

Думаю, саме ця бесіда й підштовхнула мене до підписання контракту. Як мінімум, саме після неї я й почав про це серйозно задумуватись та завершувати свої справи перед службою у війську.

- Твої розповіді у Facebook читають тисячі людей. Чимало з них мають хештег #будекнига. Ти дійсно плануєш написати книгу? Чи, може, книги?

- Так, я впевнений: якщо буду живий, книга вийде у світ через рік, максимум півтора. Вона буде сконструйована з уривків, які я вже публікую у своєму Facebook, і я вдячний за тисячі репостів та слова підтримки.

Пишу про своє дитинство, про те, як починав свою службу в ЗСУ, про сьогодення тут. В книзі багато особистого. Саме тому і відтягую момент її публікації: бо історія ще не закінчилась, і я не відчуваю, що вже готовий відкрити світу більшість подій, які вже трапились та описані в моєму щоденнику.

- Ти багато розповідаєш про людей. Навіть про Людей, з великої літери. Чи багато таких зустрічаєш на війні?

- Люди, яких я зустрічаю тут, віддані своїй країні, і це – найголовніше. До початку повномасштабного вторгнення в ЗСУ були представники всіх професій світу, напевно. Зараз – точно так і є. Серед моїх побратимів – підприємці, музиканти, ІТ-вці, лікарі, журналісти тощо. Більшість може і буде воювати всім, чим можна, за свою землю. Більшість не поїхала за кордон і знаходиться не на відпочинку, не в теплих офісах, а на полях Донеччини, де наша нація не тільки стікає кров'ю. Вона точно більше не стікає кров'ю, а гартується, як сталь, у боях. Бувають перемоги, бувають тимчасові поразки. Але з цими людьми, ми точно переможемо. Бо вони завжди залишаються Людьми.

Я міг би багато розповісти і про правозахисника Бориса Хмілевського, а нині – парамедика Київської тероборони, і про Лесю Горяйнову, про Івана Мінченка, про Толю Дідика, про кожного з нашої молоді, якими я пишаюсь, але про це все можна буде прочитати в книзі, як і про те, що вони робили та роблять для країни.

Хто мене надихає?.. Та практично всі! Наприклад, з нами служить Валя Віночок, в минулому підприємиця, яка після Майдану опинилася на передовій, і усі ці вісім років тут, з українським народом, допомагає, чим може, і словом, і ділом.  Або є у нас Валерій Маркус (Ананьєв), який знову у війську, раджу всім прочитати його книгу «Сліди на дорозі» про події, які з ним трапились у 2014-2015 роках. Є багато-багато інших: ті, що з нами, і ті, яких вже немає, лише пам'ять та спогади…

- Якщо не бути на війні, то дізнатися про неї можна, наприклад, з кіно. А там все більш-менш красиво. І якщо навіть некрасиво, то ти все одно знаєш, що все закінчиться добре. Бо це кіно. Яка вона – реальна війна?

- Про реальну війну я багато писав у Facebook.

Ти говориш зі своїм товаришем про життя, про плани на майбутнє, а вже через якусь годину його більше немає. Це важко усвідомити, як і те, що в нього двоє маленьких дітей в Маріуполі, а дружину заарештовано як українку.

Обстріли починаються швидко, інколи вистачає часу тільки на те, щоб упасти на землю та закрити вуха руками. І коли ти через хвилину озираєшся, бачиш товариша, у якого з голови йде кров. Думаю, в такі моменти і атеїсти починають молитись.

Знищені українські села. Поховані у дворах в безіменних могилах їхні жителі. Зґвалтовані жінки, шестимісячні діти в підвалах, яким потрібно якось дістати дитячу суміш для годування. Просто, «по приколу» знищена сільськогосподарська техніка та цивільні автівки («а шо ето оні, как буржуї, живут лучше нас»).

Війна – це страшно. І цього точно ніколи більше не має відбутись. Нашому поколінню після перемоги – працювати над цим.

- Яка допомога зараз потрібна військовим?

- Допомога завжди потрібна. В першу чергу, моральна. Завжди пишіть хоч пару слів тим, кого знаєте, хто знаходиться на фронті. Вони не завжди напишуть щось у відповідь через відсутність інтернету, але підтримка ваша їм потрібна зараз, як ніколи.

Ну а матеріальні потреби мого підрозділу завжди висвітлюються на офіційній сторінці у Facebook.

- Чи повинні бути певні якості у людини, щоб бути хорошим військовим? Чи це неважливо і достатньо бажання?

- Щоб бути хорошим військовим, достатньо бути хорошим громадянином, а щоб бути хорошим громадянином, недостатньо бути хорошою людиною. Якщо ти любиш, любиш країну, то ти обов'язково зможеш бути і військовим, і волонтером, і тим, ким вимагають бути час та обставини. Головне – ідентифікувати себе. Хто ти? Українець? Якщо так, то що ти робиш зараз і чим ще можеш допомогти?

Це точно не має бути жертвою. Робіть для країни важливі справи разом з тими, кого обожнюєте і за ким би дуже сумували. Спільна і корисна справа заради людей та країни тоді стає вашим дозвіллям: що б ви не робили, її продуктивність летить до небес.

Досить страждань: жартуйте й посміхайтеся, співайте разом, читайте одне одному чудові вірші, - це не заважатиме вашій справі.

- Ти мрієш про те, чим будеш займатися після Перемоги?

- Після Перемоги, в першу чергу, я поїду до всіх своїх друзів або ми зберемось в одному місці. Нам треба буде про все поговорити. Я скучив за кожним з «Українських Студентів за Свободу», з «Ініціативи «ЛЮДИ» й не тільки. Друзів у мене достатньо, тож, думаю, десь місяць треба буде виділити на таку велику, святкову поїздку Україною.

Планую здобувати ще одну вищу освіту, планую працювати за здобутим фахом.

Звісно ж, і далі займатимусь громадською діяльністю, будемо разом змінювати нашу країну, відбудовувати наші міста та села.

Обов’язково допишу і надрукую книгу.

Продовжуватиму зі своїми ходити в туристичні походи, підніматимусь у гори, класнючий намет, про який довго мріяв, до речі, вже собі купив.

І обов'язково зроблю все, щоб ніхто не забув, що таке війна, хто її герої й антигерої.

Коли закінчиться війна, роботи буде дуже багато, але ані я, ані мої друзі того не бояться.

Ми будуватимемо свою Україну, і ця думка завжди зі мною.

Інтерв'ю - Євгенія Генова