Пісня води та вогню

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену творчості сучасних українських авторів. Рецензії для Інтента в межах цього проєкту пише Марія Галіна - українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Цього травня в Науковій бібліотеці ім. Грушевського в рамках творчого туру відбулася презентація нового роману Василя Махна "Ангел і осел" ("Видавництво Старого Лева", 2026).

Спочатку про автора, бо він того вартий. Василь Махно, лауреат численних літературних премій, чия проза та поезія перекладені багатьма мовами, студент, а потім викладач літератури в Тернопільському педагогічному інституті, з 2000 року живе у Сполучених Штатах (Нью-Йорк). Для нас зараз дуже важливо і те, і те, бо кінець радянщини та "бурхливі дев’яності" автор зустрів на батьківщині, тож він вочевидь знає, про що йдеться.

Василь Махно. ФОТО: www.krytyka.com

Зараз про болюче – власне для мене. Це про спойлери. Через, мабуть, тиск видавців жанрової прози наші автори та модератори відчайдушно намагаються уникати спойлерів, що, як на мене, дико – бо спойлери якщо й заважають, то романам із таємницею, пейдж-тернерам. Так ось, для мене була чиста інтелектуальна насолода почути від автора ключові ідеї, майже переказ,  та навіть певні дрібні подробиці роману, які, до речі, ніяк не можуть вплинути на сприйняття, якщо маєш справу з художним витвором. Саме тому я дозволю собі тут трохи розслабитися, бо автор спокійно все розповів на зустрічі з публікою, яка, я певна, роман ще не читала. Я сама прочитала його щойно, бо 600 сторінок — це чимало.

Навпаки, як сам пан Василь зауважив, художня проза, художній текст відрізняється від "просто книжок" таким загадковим, важко вловимим, але існуючим феноменом, як "електрика" — напруга, яку створюють стиль, прихований ритм, перегук подій, відлуння, сугестія тощо, тому боятися спойлерів не варто. Що ж до ритму та відлуння подій і мікросюжетів, то саме так, як спойлер, або натяк, я розумію і підзаголовок роману: "З віршами про вогонь і воду". Щиро кажучи, жодного вірша в романі немає. Але оте відлуння, прихований ритм – усе це є, бо насправді Василь Махно ще й видатний поет. Тож не дивно.

Чому вогонь та вода? Бо ці дві теми паруються. Вода губить справу життя у вигаданого головного протагоніста, українсько-американського письменника, родом із Бучача, якому автор віддав, у чому я певна, деякі деталі свого власного життя (сам автор там вивів себе як прохідного персонажа в певних епізодах). Вогонь губить першу велику роботу іншого уродженця Бучача, нобелівського лауреата Шмуеля Йозефа Агнона – саме його життя цікавить протагоніста, і саме з ним він містично розминається у часі та просторі. Що показово, вставний роман у романі, присвячений біографії Агнона, тут є. Але – згідно з задумом творця – протагоніст Віктор Прейснер пише зовсім інший роман, теж свого роду відлуння... Про це трохи пізніше. Повернуся до презентації.

Власне, для мене було приємно почути про втілення ідеї майбутньої книги в матеріальні об’єкти (я знаю, що це таке, бо сама так роблю). Тут йдеться саме про різьблені фігурки ангела та осла, які автор – і, до речі, його герой, письменник Віктор Прейснер, – придбав у крамничці в Єрусалимі. Саме ці фігурки дали назву роману: і "справжньому", тобто виданому "Старим Левом", і вигаданому – тому, що загинув в урагані, який обрушився на Атлантичне узбережжя Штатів. Ну, не те щоб зовсім загинув, бо певні вцілілі  фрагменти роману представлені у книзі – такий своєрідний додаток. Роман цей, якби був умовно написаним повністю, мабуть, додав би слави його вигаданому автору. Або й не додав би.

Бо задум у Віктора Прейснера був дуже амбітний – останні дні Ісуса Христа на Землі, вбудовані в історичний ландшафт тодішнього Єрусалиму з його складними політичними взаємо- та протидіями, повстаннями, заколотами, будівництвом воєнних доріг тощо, на тлі яких розгортається інша, проста людська історія, фрагмент якої ми застаємо. І яка, вочевидь, важить не менше, ніж усе, що відбувається навколо. Принаймні для її учасників, бо для них усе, що коїться в ці дні в Єрусалимі, лише тло, але тло, яке, як виявилося, впливає на їхні подальші долі. І, щиро кажучи, фрагмента для нас цілком вистачає, бо ми самі можемо реконструювати рештки отої історії.  Іноді фрагмент працює краще за ціле, бо за ним ховається обіцянка.

Василь Махно. ФОТО: OSTAP.KIN

Роман в романі – тут навіть два роману в романі – це для нас не новина, то цікаво тут – чому саме такими наративами автор перешаровує історію Віктора Прейснера.

Навіщо історія повоєнного Бучача ("загублена у часі й просторі залізнична станція, хто з ким воював – чорт ногу зламає", - каже про батьківщину героя його колишня американська дружина Енн, що є типовим прийомом очуднення через погляд сторонньої людини) перегукується з історією Агнона, або навіть з біблійним сюжетом, це вирішувати читачеві. Василь Махно нібито відштовхується від сучасності, занурюючись у все глибші часові пласти.

Тут до речі питання – чи не прийняв отой письменник Віктор Прейснер загибель праці всього свого життя з певним полегшенням, як звільнення від обов’язків – саме так, як міг прийняти загибель свого дому, що постраждав від урагану, чи як розлучення з дружиною. Бо, щиро кажучи, здається, в нього дуже коротка дихалка – і в стосунках із жінками, і в творчості. Спочатку, звісно, він писав вірші – всі пишуть, як той же Агнон. Потім – оповідання, ну теж, як майже у всіх, хто пише, і саме збірки оповідань створили йому більш-менш сталу репутацію. Роман – інша справа, і ми не знаємо, чи зумів би отой автор його створити навіть за сприятливих обставин – щось занадто довго й болюче він із ним копирсався. Добре, що саме у Василя Махна, якого ми знаємо переважно як поета та автора есеїв, такого дихання вистачило. Тут можна б і закінчити. Але я ще трохи додам.

Для мене саме розповідь про невдалого (чого вже там) письменника Віктора Прейснера, що народився в серці "кривавих земель" із плутаною та важкою історією (саме тому так для нас важлива біографія Агнона, який народився саме в Бучачі), про його взаємини з гуртом таких самих літераторів-початківців, про камасутру та вигнання з комсомолу, про жінку, яку він випадково зустрів у потязі, тощо, читалася як пейдж-тернер, якому не завадить жоден спойлер. Бо тут великий сюжет не такий важливий, як усілякі подробиці й дрібниці, які пам’ятає автор і які пам’ятаю я... Ну, наприклад, вони вдвох у сутінках сидять у гуртожитку і бачать у вікні, крізь свої смутні відображення, як удалині проходить освітлений тролейбус... Чому саме це важливо? Ну, саме тому, що це, перепрошую, "вірші". А у віршах не завжди важливо про що, але завжди важливо – як... І ще одне: буває так, що про Єрусалим і про те, що відбувалося та відбувається там, або про ті ж Сполучені Штати, нам відомо більше, ніж про те, що відбувалося у нас... Бо про це вже хтось колись написав, а про нас ще ні.

Марія Галіна