20 червня 2024 р. 23:01

"Нам потрібна комунікація, а вчителям - підтримка", - історикиня Антоніна Макаревич

12484

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

(Фото: Інтент/Наталя Довбиш)

Форма освіти в Україні змінюється і це вже не той сюжет, до якого звикли батьки школярів. Навчити бути людьми, підлаштовувати свої знання, розуміти навколишнє, говорити про війну, сприймати фейки та інформацію - це про освіту. Яка тут роль вчителів і чи сприймаємо ми те, що для них продовжувати працювати під час війни - так само перший досвід? Як змінилася освіта? Ці та інші теми в ексклюзивному інтерв’ю з Антоніною Макаревич - кандидаткою історичних наук, вчителькою історії, авторкою курсів з історії України, співавторкою інтегрованих підручників і посібників.

Крайні чотири роки, які для школярів проходять у форматі дистанційки змінили уявлення і сприйняття школи. Як ви оцінюєте ці зміни?

У нас дуже складні умови, але попри весь цей негатив освітній процес відбувається. У різних куточках України по-різному, але зараз є багато ініціатив з подолання освітніх втрат.
Є потужні організації та Міністерство, які розробили програми адаптації. Щоб вчитель або мама за кордоном із дитиною могли подивитися і не втрачати цей зв'язок з Україною та системою навчання. Тож можна надолужити завдяки підказкам. Є проєкти з подолання освітніх втрат, які налаштовані на зміст і соціальну комунікацію.

Враховується те, що діти не взаємодіяли та не комунікували протягом довгого часу. І потрібно додавати в уроки певні моменти, які будуть їм цікаві. Я, зокрема, долучилася одного з таких проєктів, який організовує фонд savED. Нас просять, як розробників, долучатися і додавати активності цікаві дітям. Бо відсутність комунікації враховується, як освітня втрата. І в різних точках України вчителі дуже залучені. Це і Харківська, Миколаївська і Чернігівська область – справді ті території, які зазнають негативного впливу постійно. Проте вчителі, діти та батьки налаштовані. Діти із задоволенням відвідують курси саме з подолання освітніх втрат - є позитивні відгуки. Ми маємо враховувати війну, проте освітній процес триває і це добре.

Суть Нової української школи (НУШ) полягає у тому, щоб йти за тим, що знадобиться дитині у житті. Розкажіть що за 11 компетенцій і як вони впроваджуються?
У державному стандарті розробники передбачили, що є 11 наскрізних компетентностей. Усі вчителі працюють на їх формування, попри те урок це української мови, математики чи біології. Моя галузь – громадянська та історична освіта. Є математична компетентність, яка здавалося б віддалена від історії. Проте перетворення інформації з однієї форми в іншу – це теж про математику.

Куди б ми з вами не прийшли в дорослому житті, все одно маємо, наприклад, форму звітування. Нам потрібно перетворити інформацію - зробити з неї схему або перевести у діаграму. Це все математична компетентність і ці знання знадобляться будь-де. На уроках історії ми можемо з цим працювати. Ми малюємо лінію часу, там є дати - це про цифри та те, як ми орієнтуємось у просторі. Ми можемо спланувати щось, або побачити, що відбувалося в нашому житті 5 років або місяць тому. Історія – не лише про те, що було дуже-дуже далеко, є якісь дати, які бездумно можна завчити та піти. Ні. Ми наголошуємо на тому, що знання, навіть якщо суто історичні, зможемо потім пристосувати та знайти місце в реальному житті. Мені цей підхід дуже подобається. І я бачу, що дітям теж.

Суть Нової української школи (НУШ) полягає у тому, щоб йти за тим, що знадобиться дитині у житті. Розкажіть що за 11 компетенцій і як вони впроваджуються?

У державному стандарті розробники передбачили, що є 11 наскрізних компетентностей. Усі вчителі працюють на їх формування, попри те урок це української мови, математики чи біології. Моя галузь – громадянська та історична освіта. Є математична компетентність, яка здавалося б віддалена від історії. Проте перетворення інформації з однієї форми в іншу – це теж про математику.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Куди б ми з вами не прийшли в дорослому житті, все одно маємо, наприклад, форму звітування. Нам потрібно перетворити інформацію - зробити з неї схему або перевести у діаграму. Це все математична компетентність і ці знання знадобляться будь-де. На уроках історії ми можемо з цим працювати. Ми малюємо лінію часу, там є дати - це про цифри та те, як ми орієнтуємось у просторі. Ми можемо спланувати щось, або побачити, що відбувалося в нашому житті 5 років або місяць тому. Історія – не лише про те, що було дуже-дуже далеко, є якісь дати які бездумно їх можна завчити та піти. Ні. Ми наголошуємо на тому, що знання, навіть якщо суто історичні, зможемо потім пристосувати та знайти місце в реальному житті. Мені цей підхід дуже подобається. І я бачу, що дітям теж. 

Ми багато говоримо про те, як зацікавлювати дітей, але чи готові вчителі працювати за НУШ? 

Вчителям важко. Коли запроваджувався НУШ, початкова школа мала потужну мережу тренінгів, семінарів - це ще було до часів епідемії COVID-19 фонд savED і до того, як ми всі перейшли в дистанційку. Як НУШ перейшов в базову школу - абсолютно інша ситуація. Перехід відбувся якраз під час широкомасштабного вторгнення. Абсолютно не було можливостей, подекуди часу, зусиль, ресурсу - ми можемо називати багато причин, чому вчителів не змогли підготувати, як у початкових класів. Зрозуміло, що це дуже важко, і ускладнило процес реформи. Проте зараз є багато ресурсів і вчителі мають підвищувати свою кваліфікацію постійно. І коли це робити добре та чесно перед самим собою, дає свої результати.

Що ми можемо зробити для вчителів? Допомагати їм в опануванні цих стандартів.  Поступово цей процес відбувається - розтлумачення компетентного підходу. Різноманітні вебінари, семінари, якщо є можливість це робити очно. Треба спілкування - донесення експертизи вчителям, поширення досвіду, у кого що вийшло, як діти сприймають. 

І ще я помітила, що ми пишемо підручники з власної візії. Проте важливо спробувати подивитися на світ очима учнів. Це працює. Ми писали підручник з нашою командою для п'ятого класу та обрали програму інтегрованого курсу з історії - громадянська освіта. Багато говорили про толерантність, сприйняття, що ми є різні, але рівні тощо. Коли я почала викладати тему дискримінації в класі, то зрозуміла, що учням немає вже що розповідати. Вони вже це розуміють, і я очікувала, що ми будемо довго в цьому копирсатися, розбиратися, аналізувати, заходити в глиб, що я нібито маю їх в чомусь переконати. А виявилось, що не потрібно. Це мене потішило і порадувало. І я зрозуміла, що потрібно вже мені адаптуватися під них. Це дуже класно, коли ми вміємо дивитися на світу очима наших учнів.

Що мають батьки розуміти про сучасну школу, бо навіть якщо вони народилися в незалежній Україні, навчалися за старою системою? 

Я розказала батькам про реформу НУШ, оскільки я трохи дотична до цього процесу зсередини. Ми не обговорювали успіхи чи моменти, які потрібно надолужити чи підсилити в їхніх дітей. Ми обговорювали реформу. Деякі батьки справді не дуже залучені в процес - вони покладають відповідальність на школу, передають і довіряють вчителям.

Коли батьки, наприклад, в SMS-режимі з тобою починають спілкуватися, розумієш, що дискомунікація є. І справді це забрало багато часу - пояснити чому ми так працюємо. Хтось хоче більше домашнього завдання своїм дітям, щоб вони працювали, як раніше. Інші - навпаки. Звісно допоміжне, коли всі на одній хвилі й розуміють, де ми знаходимося і куди рухаємося. І це теж тільки через комунікацію відбувається. Може бути політика школи, аби влаштовувати зустрічі з батьками, учителями. Ми можемо додати менеджмент школи: директори, заступники, адміністрація. І тоді це працює, коли всі розуміють, що ми робимо. Результат - менше претензій у батьків, до вчителів і навпаки. Коли ми розділяємо разом цю відповідальність, отримуємо набагато потужніший результат.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Як говорити про російсько-українську війну в школі?

Це дуже потужна робота - посібник "Як говорити про російсько-українську війну в школі". Проєкт запустило Міністерство освіти та науки України. Нас долучили до написання цього посібника, впродовж чотирьох місяців. Було багато коментарів і залучених фахівців, щоб створити його. І я дуже рада, що до цього проєкту долучилася Світлана Ройз - психологиня, яка розставила акценти. Ми можемо не замислюватися, а вона, як психолог, на це вказала. І тепер, коли я міркую чи кажу, то згадую її рекомендації. Це помічне. Тому я б радила всім звернути увагу, тим паче, що цей посібник є у відкритому доступі на сайті Міністерства освіти, його легко можна знайти.

Це все про комунікацію. Я повернулася з відрядження з Фінляндії, де ми обговорювали, які є виклики в українській освіті. І, справді, нам бракує хорошої комунікації на різних рівнях. Я доходжу до висновку, що потрібно говорити між собою. На презентації посібника був міністр Оксен Лісовий, керівник директорату шкільної освіти Ігор Хворостяний, я та історики Олександр Панарін та Олександр Алфьоров. Панарін - офіцер Збройних Сил України, у якого четверо дітей. Він сказав, що йому теж було б цікаво прочитати цей посібник, як батьку - не лише вчителям, щоби налаштувати себе.

Тож як нам скоординуватися, говорити та опиратися на одні джерела? Важлива медіаграмотність. Ми маємо користуватися перевіреними джерелами. Цьому посібнику можна довіряти.

Ідеологія, медіаграмотність, пропаганда - чи вчимо ми дітей цим поняттям і як?

Ми люди, ми різні зі своїм досвідом і нас формує багато факторів, які впливають - завжди. Але історія може допомогти тим, що ми спираємося на факти. І вона на боці України, насправді. Тому що, коли росія - ворог, агресор говорить, що Одеса – за їхніми міркуваннями, російське місто, то ми звертаємося до історії. Ми дивимося, а що було на цих територіях до того, як ткнули пальцями та сказали, що це місто ми тепер називаємо своїм? Слухайте, а хіба тут до того не було життя? Що хтось (не будемо популяризувати ці імена) типу заснувала, а до того там нічого не було, не жили люди? І так само, коли ми говоримо про Київ. Якщо ми порівняємо просто дві дати - заснування Києва (ми можемо навіть просто назвати століття) і заснування москви. Це має бути очевидно.

Мені подобається мем. Прийшла Анна Ярославівна до московського царя, а його нема, і москви ще нема. У такій жартівливій формі це працює. Мені дуже прикро, коли люди починають вірити та сприймати ось ту ворожу нам ідеологію, пропагандистську, яка грає проти нас, і абсолютно забувають про факти. Але історія нас тут рятує. Вона може стати помічним колом, яке нас витягне з того борсання в чомусь незрозумілому. Треба довіряти фактам, спиратися на них, шукати їх - йти вглиб.

У мене були ситуації, коли мої учні в одній із приватних шкіл Києва, говорили, що Одеса - російське місто, то я спитала на які джерела вони спиралися. Мені показували вікіпедію. Але це не джерело, а ресурс. Джерела – те, що записано. Наприклад, археологічні, писемні джерела. Дату заснування Кримського ханства історики відгадали по монеті, де був зазначений рік, коли кримський хан карбував свою монету. Ось це джерело, ми можемо спиратися на цей факт. Так само ми не сперечаємося про те, що Київ був раніше. І ми розуміємо, чому так сталося, що навколо Києва утворилася держава центром саме тут, а не десь там.

Ось саме нова українська школа на цьому наголошує, що ми говоримо про медіаграмотність. У початковій школі починають це вивчати, а в базовій підхоплюють. Всі вже розуміють де факти та фейки, на простих прикладах можна цьому навчити дітей, привчити їх до розпізнавання фактів, суджень. Щоб воно вже було автоматичним. Коли ми, справді, розрізняємо, де факт, а де - судження. Спочатку ми рахуємо, чого в тексті більше - фактів чи суджень. Якщо суджень більше, то чи можемо ми довіряти цьому тексту? А факти, які зазначені, як ми їх можемо перевірити? Якщо ми бачимо, що вони справжні, так - ми можемо їм довіряти.

Я дуже люблю робити інтегровані уроки з колегами філологами, тому що це сприймається класно, коли ми можемо почитати текст з літератури, а потім дати історичну основу до цього. Діти сприймають класно. Тому тут якраз працює читацька грамотність. Як важливо читати тексти? Була кумедна ситуація, коли Міністерство організовувало захід, де говорили про старшу профільну школу, і виявилося, що захід на парковці. Я була одягнена не для такого заходу і директорка Українського центру оцінювання якості освіти Тетяна Вакуленко каже: "Ну що ж ти так вдяглась? Треба було листа читати". Там було зазначено, де відбувається цей захід. Я сміюся, але ось читацька грамотність. Я не прочитала листа, не підготувалася і мерзла. Це банальний, але показовий приклад. Читацька грамотність - не про те, щоб читати літературні твори, вишукувати метафори, а про те, як не замерзнути, коли ти знаєш, де відбувається захід.

З 2027 в Україні почнеться реалізація профільної середньої освіти, у чому суть змін?

Ідея така, що ми переходимо до 12-річної освіти, але додається насправді 10 клас. Після 9 класу учні будуть обирати, куди вони підуть - в академічний ліцей, де ще на три роки продовжують своє навчання або в заклад професійно-технічної освіти чи коледж - здобувати фахову передвищу освіту. По ідеї, що після академічного ліцею, ви налаштовані на більший академізм і йдете вступати до закладу вищої освіти. А профтех дає професію, ремесло, з яким одразу можна йти на ринок праці.

Тут про ваш вибір - куди ви хочете, як бачите свій розвиток і траєкторію руху. Перший семестр, скоріше за все, буде можливість переобрати та переглянути свої бажання, можливо, перевідкрити якісь предмети. Потрібно трошки попрацювати, докласти зусиль. І тут ми сподіваємося, що запрацює система координації до профорієнтації, як скерування, допомога, підтримка. І щороку буде все більше предметів на вибір. Хороша ідея. Зараз старшокласники справді жаліються, що багато предметів і неможливо це опанувати. Коли їх менше, не скажу, що буде набагато легше вчитися, але це принаймні дасть можливість заглибитися в предмет і підійти на кілька кроків ближче до омріяного, наприклад, університету, спеціалізації чи фаху. Не вчити все підряд, а обирати за своїми інтересами, потребами.

Що має статися в житті людини, щоб вона стала істориком?

Я в школі ненавиділа історію, справді. І чітко пам'ятаю момент, коли до нас в клас прийшли практиканти з педагогічного інституту - я дивилася на них і думала, що має статися в житті людини, щоб вона стала істориком. Тоді доля вирішила пожартувати наді мною. Коли прийшов час обирати батьки мене познайомили зі співавтором підручників з історії України Віталієм Власовим. Я знала його сім'ю, ми спілкувалися, і мене захопила ця людина.

Я розглядала гуманітарні профілі - філологія, або щось близьке. Зрештою потрапила в стіни червоного корпусу (Київського національного університету імені Тараса Шевченка, - ред.) на історичний факультет. Мене захопила ця атмосфера і я вже хотіла вступати саме туди. Я провчилася, закінчила аспірантуру, а потім працювала в музеї Ханенків, досліджуючи османську колекцію. Тема моєї дисертації дотична до Османської імперії. Але паралельно з тим я писала підручники з історії. Щоб мати досвіт я пішла працювати в школу. Не можу сказати, що я докладала якісь зусилля, але життя мені дало такі можливості.

Коли вчитель розчаровується?

Розчарування виникає, коли тебе не сприймають, важко достукатись. У мене були випадки впевненості, що після саме цього уроку мене звільнять. Я не могла впоратися із дисципліною дітей. Коли я не відчуваю, не бачу, не можу відчути результату своєї роботи, начебто я прийшла не няньчити дітей, а вчити їх, а в мене не виходить. Ми не доходили до історії, треба було якось їх всадити. Мене розчаровувало дуже сильно. І це справді відбивало бажання повертатися в цей клас, до цих дітей, якось з ними працювати. Тому я дуже добре розумію вчителів, коли вони жаліються на непорозуміння. Одна справа, як то кажуть, коли ти не заважаєш іншим, інакше це руйнує всю систему.

Подеколи не відчуваєш підтримки і бачиш тільки те, що тобі адміністрація каже, потім батьки до тебе виставляють претензії. Мені не подобалося, коли писали батьки з проханням змінити тему. У мене є програма та план, за якими я йду, ми маємо досягнути очікуваних результатів державного стандарту. Я виконую вимоги, які мені поставили.
А тут починається, що наша дитина таке любить, а це ні - давайте нам більше такого і менше цього. Треба довіряти та давати спокій. Вчителі та батьки мають виконувати свою роботу. Ми або підтримуємо один одного, або не потрібно цього всього.

Як заохочувати стати вчителем в Україні? Ми ставимо вимоги до вчителів, покладаємо на них майбутнє дітей, але чи насправді це престижна, чи бажана робота, а не один з останніх виборів в університеті?

Я буду говорити про заробітну плату також. Коли в людини не закриті базові потреби, про натхнення не йдеться.

Ми бачимо ті суми, які заробляють вчителі, а окрім того, що потрібно провести уроки, треба підготуватися, заповнити журнали - електронний, паперовий. Я бачила випадки, коли директор школи казала, що поки не заповните паперовий журнал, зарплату не заплатять. Це принижує. І насправді є бажання тільки піти та написати заяву на звільнення. Має бути підтримка. Коли є здорова атмосфера в колективі конкретної школи, вчителі можуть обговорити проблему, поділитися досвідом - це надихає. Але залежить від адміністрації школи однозначного.

Ми рухаємося, комунікація налаштована, бачимо нашу мету і досягаємо її разом. Толерантність, ставлення з повагою між вчителями та батьками. Треба аби це працювало. Я вірю в те, що вчитель може собі влаштувати кращий фінансовий стан. Є багато різноманітних проєктів, можна до них долучатися.

Вчителям дуже потрібна підтримка. Я проводила вебінар, ми обговорювали посібник "Як говорити про російсько-українську війну?". Деякі вчителі просто хотіли розказати свої історії. І це було так щиро. Понад сто людей на зумі, проте вмикали мікрофони, камери - хотіли поділитися. І це так цінно. Частина речей, які вони розповідали, ніяк не стосується освітнього процесу, проте важливо це розказати.


Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Одна вчителька розказала про те, що батько дитини в її класі загинув. І як ця дитина хоче поговорити про батька. Дитина підійшла до вчителя і спитала, чому вони не говорять про її батька. Інша вчителька поділилася, як запросила капелана в клас і які питання ставили діти. До речі, у класі навчається хлопчик, який сповідує іслам - вчителька поговорила з мамою, чи не має заперечень стосовно цього.

Цей досвід я згадую постійно. Комунікація працює - це підтримка. Ми обговорюємо погані ситуації, але у спільноті ми можемо відверто поговорити, розділити цей досвід.

Для вчителів говорити про війну із дітьми - перший досвід, чи змінює це їхнє життя?

Так, це перший досвід. І мені хочеться наголошувати, що вчителька теж має зважати на свій стан. Якщо не виспалася, тому що всю ніч гатили, вона має у цьому зізнатись і сказати, що сьогодні не має ресурсу робити певні речі. Вона може про це чесно сказати дітям, і очевидно, що вони будуть у такій самій ситуації. Тоді ми можемо перепланувати наш урок, підтримати якимось іншим способом, щось разом вигадати. Адаптивність може спрацювати. Вчителі не мають бути роботами, які, щоб не було йдуть за запланованим. Вчителька має показувати власним прикладом і може говорити, що сьогодні нам всім важко було дійти до школи, але ми тут. Треба зважати на власний стан.

Марія Литянська

Поділитися