03 червня 2024 р. 22:26

Чи може бути агресор миролюбним: як Індія відібрала свої землі у Португалії

Капітуляція Португалії на Гоа. Фото: quora.com

(Капітуляція Португалії на Гоа. Фото: quora.com)

Після завершення Другої світової війни Індія однією з перших серед колишніх колоній отримала незалежність. Однак це був лише початок шляху: індійцям довелося по шматочках збирати свої території. Іноді це відбувалося мирним шляхом, іноді – не зовсім. Про те, як Індії збройним шляхом довелося відбирати землі у Португалії в матеріалі Інтента

Розквіт та занепад португальської імперії

Індія на шляху до територіальної цілісності

Індія вмовляє пістолетом і добрим словом

Напередодні війни

Індія починає та виграє

Висновки

Розквіт та занепад португальської імперії

Починаючи з моменту появи як окремої держави у XII столітті, Португалія мала обмежені можливості для розвитку. По-перше, вона була затиснена іспанськими землями, тобто не могла просуватися в Європу. По-друге, держава мала вихід у море, однак знаходилася далеко від основних торговельних маршрутів. Інфант Португалії Енріке хотів змінити статус-кво шляхом мореплавства і зокрема поставив підданим завдання знайти морський шлях в Індію. Енріке не дожив до здійснення своєї мрії, однак Доба великих географічних відкриттів принесла Португалії вплив та імперський статус.


Пам’ятник на честь Доби великих географічних відкриттів у Лісабоні. Фото: Вікіпедія

У 1497-99 роках експедиція Васко да Гами досягла берегів Індії та повернулася з вантажем прянощів. У 1500 році Педру Кабрал на шляху до Індії сильно відхилився на захід та відкрив Бразилію, на яку Португалія заявила свої претензії. Наступного року перші торговельні пости в Азії були засновані на території Індії. Вважається, що найбільшого розквіту португальська імперія досягла наприкінці XVI століття.


Території світу, які у певний час входили до португальської імперії. Мапа: Вікіпедія

Поступово імперські позиції Португалії почали погіршуватися через тиск із боку Голландії, Англії та Франції, які виявилися ефективнішими в організації міжнародної торгівлі колоніальними товарами. Серйозним ударом стало вторгнення у Португалію Наполеона I на початку ХІХ століття і подальша втрата Бразилії. На середину XX століття Португалія все ще володіла колоніями. Основними активами на той момент можна вважати території в Африці та кілька анклавів в Індії.

Індія на шляху до територіальної цілісності

Після завершення Другої світової війни у світі розпочався процес деколонізації. Європейські імперії були ослаблені війною і розуміли, що не зможуть утримати колонії. Одночасно у країнах "третього світу" стрімко розвивався національний рух, радикально налаштовані партії та угруповання починали боротьбу проти окупантів. До того ж на європейських колонізаторів тиснули США та СРСР, які мали величезний авторитет після війни, але при цьому не мали власних колоній.

На момент завершення Другої світової війни значна частина Індії належала Великобританії, деякі території знаходилися під владою Франції та Португалії. Також приблизно 40-45% території займали князівства, які формально не входили до складу Британської Індії, але підкорялися індійському генерал-губернатору. З початку 1946 року в Індії відбулися бунти та повстання, що змусило Великобританію визнати незалежність країни. Однак на цьому проблеми колишньої колонії тільки розпочалися. Оскільки територія не була однорідною, усюди почалися зіткнення між індусами та мусульманами. Зрештою було прийнято рішення про поділ Британської Індії на дві країни за релігійним принципом: території з переважно індуїстським та сикхським населенням відійшли до Індії, а з домінуванням мусульман – до Пакистану. Звісно, без складнощів у такій ситуації не обійшлося. Одні князівства хотіли проголосити власну незалежність, інші не хотіли визнавати релігійний принцип поділу. В усіх суперечливих ситуаціях Індія та Пакистан використовували силу, щоб переконати не згодних. Питання, які все-таки лишилися невирішеними країни вирішили розв’язати у процесі індо-пакистанської війни 1947-48 років.


Автономні князівства на мапі Британської Індії 1909 року. Мапа: Вікіпедія

Франція теж продемонструвала розуміння світових трендів і розпочала процес передачі своїх територій Індії. Фактично цей процес завершився у середині 50-х років, хоч юридичні формальності тривали до наступного десятиліття.

Натомість Португалія проігнорувала всі сигнали та натяки. Ще до початку Другої світової війни країну очолив Антоніу Салазар, який встановив диктатуру з елементами фашистської ідеології. Розумна зовнішня політика дозволила Португалії лишитися нейтральною під час війни та навіть отримати від неї економічні та політичні вигоди. У 1949 році Португалія стала однією з країн-засновниць НАТО. Салазар вважав, що Португалія має битися за кожен клаптик власної колоніальної землі. Країни Заходу змушені були заплющити очі на очевидні антидемократичні суперечності у політиці свого союзника у Холодній війні.

Індія вмовляє пістолетом і добрим словом

У 1950 році уряд Індії офіційно звернувся до керівництва Португалії з метою обговорення питання передачі португальських колоній. Португальська Індія на той момент складалася з анклавів біля західного узбережжя – Гоа, Дамана, Діу, Дадри і Нагар-Хавелі. Португальська влада категорично відмовилася навіть обговорювати це питання, наводячи наступні аргументи. По-перше, володіння Португалії на території Індії з’явилися ще до появи імперії Великих Моголів і ніколи не були частиною цієї імперії, тобто Індія як нащадок не може на них претендувати. Цей аргумент був правдивим лише частково. Наприклад, Нагар-Хавелі стала португальською територією лише наприкінці XVIII століття. По-друге, населення Португальської Індії через асиміляцію давно перетворилося з індійців на португальців. Тобто Португальська Індія є не колонією, а частиною метрополії. Аргументи Індії були переконливішими. По-перше, про колоніальний статус територій неспростовно свідчили географічний та історичний фактори. По-друге, 61% населення сповідував індуїзм. При цьому необхідно підкреслити, що анклави належали Португалії, яка мала повне право розпоряджатися ними за власним розсудом.

Коли Індія зрозуміла, що дипломатичний шлях не призведе до результатів, вона перейшла до тиску. У 1953 році з Лісабону було відкликано дипломатичну місію. Індійський уряд підтримав утворення нелегальних збройних груп, надаючи їм фінансову та ресурсну допомогу. Групи мали підривати економічний добробут і життєдіяльність анклавів. У наступному році Індія ввела обмеження на подорожі з Гоа до азійської країни, що максимально ускладнило комунікацію між анклавами. Також було запроваджено санкції проти Португалії. Нарешті, Індійський союз докерів організував бойкот на перевезення вантажів у Португальську Індію.

Улітку 1954 року індійські збройні групи вчинили серію атак на Дадру та Нагар-Хавелі. Обидва анклави не мали збройних сил. Місцеві поліцейські намагалися чинити спротив, але марно. Індійський уряд заявив, що акція є справою громадянських активістів, однак не дозволив португальцям з інших анклавів надати збройну допомогу та відмовився повертати території. Португалія звернулася до Міжнародного суду ООН, який прийняв рішення тільки у 1960 році. Згідно з цим рішенням, Португалія мала суверенне право на анклави, однак Індія зі свого боку мала право не пропускати португальські збройні сили повз свою територію. Повернення анклавів так і не відбулося, оскільки на той момент було очевидно, що Індія не віддала б анклави мирно.

У серпні 1955 року кілька тисяч індійських активістів зробили спробу без зброї увійти в Гоа у різних локаціях, однак португальські силовики зустріли їх агресивно, що призвело до загибелі близько трьох десятків індійців. Індійська влада намагалася представити акцію як шлях ненасильницької боротьби за традиціями Махатми Ганді, на яку португальці відреагували неадекватно. Однак важко уявити, як ще мали сприймати акцію португальці після того, як у 1954 році були захоплені два анклави. У відповідь Індія закрила своє консульство у Гоа та посилила блокаду португальських анклавів.


Демонстранти на кордоні Гоа у серпні 1955 року. Фото: Life

Португалія вирішила посилити свої збройні сили в Індії ще у 1954 році. За одними джерелами, кількість португальських військових в Індії була доведена до 8 тисяч, за іншими – навіть до 13,5 тисяч осіб. Утім, португальська влада поступово дійшла висновку, що для захисту від терористичних атак та провокацій такої кількості солдатів забагато, а для захисту від індійської армії все одно не вистачить. Крім того, у 1960 році Португалія почала готуватись до повстання в Анголі, тож для посилення африканських колоній військовий штат в Індії був скорочений до 3,5 тисяч.

На що могла розраховувати Португалія у випадку нападу Індії? Скоріш за все, на дипломатію. Все-таки Португалія мала певний авторитет і входила у НАТО. Крім того, Португалія мала низку договорів про допомогу, які були укладені з Англією, починаючи ще з XIV століття. При цьому вважалося, що сторони жодного разу їх до того не порушили.

Напередодні війни

У 1961 році тиск на Португалію продовжився. Зокрема, осінню Індія перейшла до тактики закидання на португальську територію груп диверсантів. Це призвело до того, що 24 листопада португальські військові, напружені та готові до постійних провокацій, обстріляли цивільне індійське судно, на якому загинув пасажир і був поранений член команди. В Індії піднявся суспільний резонанс, уряд вирішив використати інцидент для початку війни. 10 грудня прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру заявив, що "подальше перебування Гоа під португальським правлінням є неприпустимим". Стало очевидним, що війна є неминучою. 11 грудня міністр оборони Індії Крішна Менон видав секретну директиву про початок операції "Віджай".


Гоа, Даман і Діу на мапі сучасної Індії. Мапа: Вікіпедія

Окрім незначної кількості військових, проблемою було й те, що у Португальській Індії були відсутні літаки, танки та загалом бракувало боєприпасів. Зокрема, не було достатньої кількості боєзапасу для мінування доріг та пляжів. Керівництво Португалії намагалося швидко відреагувати на ситуацію. Завдання підвезення боєприпасів було покладене на португальські ВПС. Однак португальці не змогли домовитися з жодною країною щодо проміжної посадки літаків. Навіть американці відмовили у наданні своєї бази в Лівії. До того більшість країн не дозволила військовим літакам пролітати через власний повітряний простір. Щобільше, Єгипет відмовився пропустити португальські кораблі через Суецький канал. Португальські зенітники прибули в Гоа через Пакистан, удаючи футбольну команду. Звісно, це була лише крапля у морі.

Сподівання на підтримку союзників також не справдилися. США просто попередили Індію, що їхній напад на Гоа не буде підтриманий американцями у Раді Безпеки ООН. Британія заявила, що положення англо-португальського військового договору 1899 року не мають жодного відношення до ситуації в Гоа і вона не планує воювати проти члена Британської Співдружності.

14 грудня Антоніу Салазар відправляє генерал-губернатору Мануелу Вассалу е Сілві повідомлення, в якому вимагає протриматися хоча б вісім днів, а в разі необхідності всім загинути, щоб надати Португалії час і можливість звернутися до ООН. Також диктатор вимагав знищити всі пам’ятки португальської культури на території анклавів, однак генерал-губернатор відмовився брати в цьому участь.

Індія починає та виграє

Зранку 17 грудня індійський загін атакував та захопив місто Маулінгем у Гоа. Утім, основні бойові дії розгорнулися вранці 18 грудня. Індія пішла в наступ на всі три анклави, маючи 45 тисяч солдатів, авіацію, танки, кораблі та артилерію. Португальські протиповітряні сили були знищені у перші години, після чого індійці отримали повний контроль у повітрі. Індійці пам’ятали про те, що у Португалії є військова авіація, тому інтенсивно бомбили аеропорти.

Справжній морський бій відбувся у затоці Мормуган біля Гоа. Португальський шлюп "Афонсу ді Альбукерке" встав у затоці для прикриття узбережжя. Проти нього вийшли три індійські фрегати, двоє з яких вступили в бій. Індійські фрегати були значно новішими за португальський шлюп. До того ж вони випускали по шістнадцять пострілів на хвилину проти лише двох у португальця. Невдовзі індійські фрегати почали влучати у ціль. Важке поранення отримав португальський капітан, його місце зайняв старпом. У сержанта-сигнальника не витримали нерви, і він віддав наказ підняти білий прапор. Індійці не помітили білий прапор, і його швидко зняли. Бій тривав біля години, після чого команда шлюпа підпалила корабель і відступила разом із пораненими.

Ще один випадок героїзму мав місце в анклаві Діу, де команда португальського патрульного катера "Вега" отримала наказ вийти з порту та битися до останнього заряду. Катер атакував два індійські літаки. Один із них у відповідь вбив капітана та стрілка, змусивши команду покинути катер.

Якщо в Гоа португальські загони переважно відступали, побоюючись потрапити в оточення, то в Дамані та Діу пройшли запеклі бої. У Дамані 360 португальських солдатів весь день 18 грудня боронили аеропорт під вогнем ворожої авіації та артилерії та склали зброю тільки наступного ранку, коли в них скінчилися боєприпаси. На острові Діу португальці укріпилися у старій фортеці та до вечора відбивали атаки, доки індійська ракета не влучила у сховище боєприпасів. Здаючись у полон, губернатор Діу сказав, що вони могли боронити острів до кількох тижнів, якби не обстріли індійців з повітря та моря.


Індійські солдати входять до Панджиму. Фото: edtimes.in

18 грудня Португалія подала скаргу до Ради Безпеки ООН. Після обговорень більшістю голосів прийняли резолюцію США та їх союзників з вимогою до Індії залишити захоплені території та вирішувати суперечку мирним шляхом. Накладене СРСР вето припинило дискусії та засвідчило одну з поразок ООН у розв’язанні міжнародних конфліктів.

Попри наказ Лісабону битися до останнього солдата, генерал-губернатор прийняв рішення капітулювати. Офіційна церемонія відбулася увечері 19 грудня. Заведено вважати, що війна тривала 36 годин. Кількість жертв війни, як завжди, відрізняється у різних джерелах. Загалом з кожного боку загинуло до 40 військових, до 60 отримали поранення. В індійський полон потрапило кілька тисяч португальців. Португалія визнала втрату територій тільки у 1974 році.

Висновки

Після здобуття незалежності Індія швидко почала перетворюватися з ображеної країни "третього світу", яка переймалася ідеями Махатми Ганді, на потужного геополітичного гравця, що не цурається за потреби взяти участь у бойових діях. У 1970-х роках країна закріпила новий статус, увійшовши до "ядерного клубу". У конфлікті з Португалією Індію не цікавила законність дій. Азійці просто "знали", що це їхня територія. Вони не обговорювали питання референдуму, а вимагали передати їм анклави. І зрештою забрали їх за правом сильного.

Захоплення Португальської Індії викликало у світі значний резонанс, розділивши його навпіл. Позицію Індії підтримала більшість країн "третього світу", які самі потерпали від поневолення і раділи поразці колонізатора. Значний ентузіазм продемонстрували африканські колонії Португалії, які на хвилі успіху Індії у 1960-х роках боролися за незалежність. Цілком природно через свою антикапіталістичну позицію у Холодній війні підтримали Індію СРСР та Китай. Щоправда, Китай вже наступного року провів проти Індії коротку війну.

Країни Заходу мали підтримати у конфлікті Португалію, оскільки дії Індії стали неприємним прецедентом того, що країна "третього світу" може підняти руку на сильних світу цього. З іншого боку, розраховувати на потужну самовіддану підтримку Португалія не могла. Скажімо, США були серед тих, хто активно ратував за деколонізацію. Британія та Франція відмовилися від колоній в Індії і навряд чи могли бути у захваті від того, що хтось на їхньому фоні хоче виглядати розумнішим. Чи мала Португалія право розраховувати на те, що країни-члени НАТО змушені будуть надати їй збройну допомогу через активацію відповідних положень Статуту організації? На таке запитання слід відповісти негативно. 5-та та 6-та статті Статуту НАТО містять перелік територій, які підлягають захисту організації. І території в Азії до цього переліку не входять.

У 2007 році на телевізійному шоу "Великий португалець" Антоніу Салазар був названий найславетнішим португальцем в історії. Це рішення можна вважати як мінімум суперечливим, адже португальський диктатор через свою самовпевненість наробив безліч помилок. Саме помилкою можна вважати його рішення утримувати колонії за будь-яку ціну. У 60-ті роки XX століття війни в колоніях виснажували економіку та змушували португальців весь час воювати. Одним із наслідків колоніальних війн стала еміграція з країни 1,6 мільйона португальців. Наказ Салазара генерал-губернатору Португальської Індії битися до останнього португальця можна вважати відверто злочинним. Було б непогано, якби португальці краще вивчали власну історію.

Колонізацію слід визнати переважно негативним процесом, оскільки вона призводила до експлуатації та приниження поневолених народів. Колишні імперії почали втрачати колонії не через збіг обставин, а внаслідок неможливості їх утримати. Отже, попри неправові дії Індії, розв’язання конфлікту можна вважати прогресивним з погляду історичних процесів. 

Олег Пархітько

Поділитися