ІзбірКом поспілкувався з одеситкою, яка розповіла про те, з якими проблемами найчастіше стикаються українські транссексуали і чому про це важливо говорити.
У нашому суспільстві, яке, з одного боку, загалом схвалює рекламу з елементами еротики на білбордах і не вбачає дискримінації в різних навколосексуальних жартах на офіційно-ділових заходах, з іншого боку, заведено засуджувати людей, чия сексуальна орієнтація чи гендерна ідентичність не співпадає з його, суспільства, очікуваннями. Так, одна й та сама людина може не бачити проблеми в сексистській рекламі меблів або автомобілів із зображеннями напівоголеного жіночого тіла, але щиро обурюватися, якщо запідозрила, що її колега, наприклад, гей. При цьому далеко не завжди (а, як правило, досить рідко) люди, які належать до ЛГБТІК-спільноти (лесбійок, геїв, бісексуалів, трансґендерів, людей-квір), демонструють свою сексуальність, а якраз навпаки, просять не загострювати на цьому увагу, бо це лише один, далеко не єдиний бік особистості. Утім, мова ворожнечі присутня не лише в нашому повсякденному житті, а й у ЗМІ, а ще - що значно серйозніше - у системі правоохоронних органів. Одеситка Марія Іванова, яка є транссексуалкою (людиною, що змінила свою стать), розповіла ІзбірКому про те, з чим доводиться щодня стикатися нашим громадянам, схожим на неї, і чому суспільству важливо розуміти, як реагувати на таких, як вона.
На зустріч із нашим журналістом Марія прийшла разом із чоловіком Дмитром та адвокатом Віталієм Матвєєвим. Виявляється, адвокат потрібен для захисту у справі про начебто розповсюдження матеріалів порнографічного характеру, в якій поліція підозрює героїню інтерв'ю.
- Одного разу до моєї оселі увірвалися поліцейські й заявили, що я розповсюджую власні порнографічні фотографії через інтернет. Поводилися грубо, відверто хамили, а в підсумку, як виявилося, хотіли підставити. Мені сказали, що якщо зізнаюся, то нічого страшного не буде, достатньо заплатити штраф. І тільки потім, коли я знайшла адвоката, з'ясувалося, що насправді мені загрожує кримінальне покарання, а не адміністративне, як мені сказали в поліції. Звісно, жодних порнографічних фотографій я не поширювала, ба більше, ні секунди не сумніваюся, що це - звичайна підробка за допомогою графічного редактора. Повірте, я знаю своє тіло, і на знімках, які в справі, точно не воно. Я вже не кажу про те, що мені слідчий взагалі відмовився демонструвати ці знімки, мовляв, навіщо вони тобі. Тепер дедалі більше приходжу до думки, що це не випадковість, а запланована ситуація з підтасовуванням доказів, щоб надалі вимагати гроші. Можливо, я не перша така, але явно перша, хто не мовчить і захищає свої права, - емоційно розповідає Марія.
- До речі, а адвокат від неї відмовився. Який належить за законом як безоплатна правова допомога, - додає Дмитро.
- Так-так, уявляєте? Виявилося, що адвокат, який мав мене захищати, відмовився, коли дізнався, що я - транссексуалка. Аргумент був "прекрасний": "Мені ще захищати авторитетів із зони, що буде, якщо вони дізнаються, що я трансгендера захищав". Ось вам і правова демократична держава, - згадує Марія.
Її життя сповнене пригод і непростих стосунків із державою, колегами, випадковими перехожими, рідними, але зате й приємними зустрічами та справжнім взаєморозумінням.
- Напевно, як і у всіх, моє самосприйняття почалося в дитинстві, коли поступово починалося дорослішання. Зрозуміла, що не зовсім така, як інші, злякалася цього і закрилася від усього світу. Так і жила. Зрозуміло, що там не могло тривати нескінченно, і, напевно, теж, як багато моїх однолітків, я дізналася про те, що зі мною відбувається, від таких самих підлітків, як і я. Отримавши таку ось нехитру вуличну "освіту", я пішла в аптеку і купила там свої перші гормональні таблетки. Так у 14 років почалася моя гормональна терапія - без рецептів і лікарів. Так я і приймала їх, поки не зустріла чоловіка. Коли зустріла, то вже почала відвідувати лікарів і робити все, щоб змінити стать, зокрема операції.
- Яка процедура в Україні зі зміни статі?
- Ой, спочатку треба взяти довідку в психіатра, скажімо так, про адекватність. Це було жахливо. У цей час якраз проходили практику студенти, їх було чоловік, напевно, 40, вони сиділи за мною. І ось я доводила їм усім, що маю право змінити стать, що я серйозно це вирішила, що це не жарти, що не передумаю тощо. Якби замість мене була менш смілива людина, напевно, могла б і не витримати такого пресингу. А без цієї довідки тобі операцію не зроблять, лікарі відмовляються. Мовляв, раптом передумаєш і поскаржишся на них. Хоча мені складно уявити, як можна таке "придумати", щоб потім "передумати".
- Уявіть собі ситуацію повною мірою. Спочатку, за українським законодавством, ти маєш зробити операцію зі зміни статі, провести гормональну терапію, і тільки потім маєш право поміняти документи. Ну, тобто, у людини є груди, людина має вигляд жінки, відчуває себе жінкою, ба більше, вже провела орхіектомію (операцію з видалення чоловічих статевих органів. - Ред.), а за паспортом - чоловік. Думаю, ви приблизно можете уявити собі, як у такій ситуації людині працювати, їздити країною, купувати і пред'являти квитки, спілкуватися в разі потреби з поліцією. Та сотні випадків. Ми ж особливо не замислюємося навіть, як часто доводиться демонструвати паспорт: та хоч посилку забрати на пошті. Для нас це не проблема взагалі. А для Маші це було проблемою довгі роки. Ви ж розумієте: глузування, грубість, недоречні жарти... Так дивно, коли люди, які вважають себе охоронцями моралі, несподівано, без жодних передумов, починають відпускати брудні жарти. Не транссексуал жартує на тему сексу, а той, хто вважає себе, мабуть, уособленням моралі й чистоти... Гаразд, і це Маша теж успішно пережила, - розповідає Дмитро.
Трансгендер - це людина, яка народжена з певною біологічною статтю, але відчуває себе особою протилежної статі, має відповідну свідомість і поведінку, тобто володіє гендерною ідентичністю, притаманною іншій статі. Трансгендерність не вважається хворобою або розладом. Найчастіше трансгендерність не має стосунку до сексуальної орієнтації.
- Найбільше "враження", якщо можна так сказати, це відвідування військкомату. Зі мною фотографувалися всі співробітники, наче з мавпочкою. Але, до честі керівництва, все зробили оперативно і без будь-яких здирництв чи хабарів. Добре, що так, - каже Марія.
В Україні ще кілька років тому не можна було отримати документи без хірургічної зміни статі. Однак 30 грудня 2016 року Міністерство охорони здоров'я скасувало комісію зі зміни статі, оголосивши недійсним наказ МОЗ від 3 лютого 2011 року "Про вдосконалення надання медичної допомоги особам, які потребують зміни (корекції) статевої належності". Це було зроблено в рамках реалізації заходів Плану дій Національної стратегії з прав людини до 2020 року. Також затверджено Уніфікований клінічний протокол первинної, вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги "Гендерна дисфорія". Він доволі прогресивний, хоча правозахисники вважають, що його потрібно вдосконалити
- А найважче для таких, як я, це сприйняття нас батьками. Адже це найближчі люди, їхнє схвалення важливе для кожного з нас із перших днів життя. Мій тато мене прийняв, я така щаслива. Іноді, щоправда, говорить про мене як про чоловіка, але потім схоплюється і каже: "Доця моя". А ось мамі поки не можу пояснити, що це таке, і чому я не її син, а її дочка. Але ж мені вже скоро сорок, - зітхає співрозмовниця.
Транссексуал - це людина, яка хірургічним шляхом змінила або змінює стать, яка була в неї при народженні
- Звичайно, мало хто розуміє. Я усвідомлюю це, для людей це водночас і незвично, і якоюсь мірою страшно. Адже інше, не таке, до чого звик, відштовхує, лякає. А найкращий захист - напад. Хоча насправді це добре у світі тварин, напевно, а не людей. Коли я була зовсім юною, приходила додому, зачинялася і плакала. Від образи, від брудних жартів, натяків, домагань. А потім звикла, стала сильнішою, дорослішою, більш загартованою. До психологів я не зверталася. Я вам узагалі скажу, що для трансів психологів немає. Це дуже погано, бо далеко не кожен психолог готовий працювати з нами. Думаю, це те завдання, яке мають вирішити громадські організації, - пропонує вона.
- І, до речі, адвокатів. Адже і справді далеко не кожен адвокат готовий захищати транссексуалів. Це проблема. Я вважаю, громадським працівникам потрібно працювати над створенням своєрідного пулу юристів і психологів для надання підтримки таким людям, - додає Віталій Матвєєв.
Нещодавно Марія та Дмитро офіційно розписалися. Поки що про дитину не думали, але думають, що проблем із цим буде чимало.
- Ми ще не дізнавалися, яка процедура. Офіційно ми, звісно, нічим не відрізняємося від звичайної подружньої пари, але хтозна, чи буде проблема, наприклад, якщо ми захочемо всиновити дитину. А якщо ми захочемо свою дитину, то я не знаю, чи можна це для таких, як я, згідно із законом. Загалом, після всіх цих операцій, отримання документів та ще й спроби звинуватити мене в тому, чого я не робила, я поки що не готова про це думати всерйоз. Відчуваю, це може стати чималим випробуванням у юридичному та психологічному планах, - вважає Марія.
За її словами, українське суспільство особливо не змінилося за останні десять-двадцять років.
- Мене як раніше не розуміли і відкидали, так і зараз. Раніше міліціонери ображали, тепер - поліцейські. А співробітники суду? Мені зовсім недавно грубо хамили співробітники і, мабуть, не вважали це чимось непристойним. Щоб цього не було або хоча б було поменше, потрібно з людьми про це говорити. Писати в газетах, на сайтах, у соцмережах, робити інтерв'ю. Треба розповідати людям, що це таке, чому ми нічим не гірші за інших і вже точно не небезпечні. Мене так затримували поліцейські нещодавно, що я тепер боюся ставати спиною до зачинених дверей у власній квартирі. Я підсвідомо боюся нападу. Розумієте? Взагалі дуже важко про себе розповідати. Потім люди пишуть такі коментарі... Складно читати навіть і зараз, незважаючи на досвід пресингу і ворожості. Людей чомусь цікавить не те, яка я як людина, які в мене проблеми виникають через недосконале законодавство, наприклад, чим я займаюся як громадська діячка - а я допомагаю трансґендерам на громадських засадах, у громадській організації, - а моє сексуальне життя, - розповідає одеситка.
- Нам потрібно змінювати роботу наших правоохоронних органів. Співробітники мають розуміти, що такі люди є, і дискримінувати їх неприпустимо. Вони ж часом взагалі не розуміють, як поводитися, отже, їх ніхто цього не навчив. Крім того, у нас повинні не боятися починати кримінальні провадження за так званими дискримінаційними статтями. Зараз здебільшого починають провадження за "хуліганством". Щоб кваліфікувати факт не як хуліганство через "раптову неприязнь, що спалахнула", а як злочини на ґрунті ненависті. Це дії, які згідно з Кримінальним кодексом є злочином, причому їхньою мотивацією є упередження. Це означає, що людина, яка постраждала від злочину, була обрана злочинцем винятково через її особливості (тобто расу, колір шкіри, етнічну приналежність, сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність, мову тощо). Це не обов'язково означає ненависть злочинця по відношенню конкретно до потерпілого, а може свідчити про стереотипні уявлення про цілу групу людей, до якої ця людина належить. У поліції таких статей бояться, мабуть, щоб не "псувати статистику". Але статистика тут ні до чого, навпаки, що більше таких випадків, то більше це свідчить про те, що в нас знають про проблеми дискримінації і карають за неї, а не намагаються замовкнути, - упевнений адвокат Віталій Матвєєв.
Згідно з офіційними даними, 2018 року в Україні зафіксували 149 правопорушень, скоєних з мотивів расової, національної, сексуальної або релігійної нетерпимості. У 2017 році таких випадків зареєстрували 85
Євгенія Генова
