Сарата: 7 цікавих фактів про місто

Сара́та – селище у Білгород-Дністровському районі Одеської області. Це колишній адміністративний центр Саратського району, тепер – Саратської селищної громади. Розташоване на березі річці Сарата, яка тече в Молдові та Україні, в межах Білгород-Дністровського району Одеської області. Впадає до озера-лиману Сасик. Відстань від Сарати до Одеси становить 137 км і проходить автошляхом М15. Найближча залізнична станція – Сарата. Відстань залізницею до Одеси – 146 км.

Інтент продовжує розкази про міста Одеської області. Вслід за Білгород-Дністровським, Рені, Подільськом, Ізмаїлом, Вилковим, Болградом та Татарбунарами, розповімо про ще один населений пункт півдня Одещини – Сарату.

ЗОБРАЖЕННЯ: Інтент

Колонія християнського комунізму

Сарата виникла після укладання миру між Росією та Туреччиною у 1812 році, внаслідок чого до Росії відійшов Буджак разом із усією Бессарабією. Прагнучі якнайшвидше освоїти малонаселені землі, царський уряд заохочував переселення сюди жителів із Центральної Європи.

Під час російсько-турецької війни 1806 – 1812 років російські війська захопили Бессарабію. Ставкою російського царя, Олександра I, став Кишинів. Кочові племена Буджацьких татар були витіснені із південної Бессарабії, область залишилася малозаселеною і значною мірою невикористаною. Для колонізації анексованих земель у 1813 році було вирішено запросити колоністів із закордону. 29 листопада 1813 Цар Олександр I видав Маніфест, згідно з яким німецьким колоністам назавжди надавалися: володіння землею, безвідсотковий кредит, звільнення від податків на 10 років, звільнення від військової служби, самоврядування та релігійна свобода.

Як констатує докторка філологічних наук, професорка кафедри прикладної лінгвістики Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Наталя Кондратенко, обіцянки про самоврядування німецьких поселенців не справдилися: вони потрапляли під особливе управління із доглядом комітету колоністів півдня Росії (раніше — контора опіки для іноземних поселенців у Новоросійському генерал-губернаторстві). Штаб-квартира спочатку знаходилася в Кишиневі, а з 1833 року — в Одесі.

Попри невиконані обіцянки, Маніфест відіграв свою роль. У Буджаку стали з’являтися німецькі колоністи.

Сарата заснована у 1822 році пастором Іґнацом Ліндлом. 10 березня 1822 року він виїхав до нового місця проживання – Сарати. Слідом за ним приїхала і його паства. З листа одного з колоністів (від 27 травня 1822 року), опублікованого Г. Далтоном, стало відомо, що 1 квітня в Сарату прибуло 50 возів з переселенцями.

Пам'ятник засновнику Сарати — Іґнацу Ліндлю. ФОТО: Вікіпедія

До кінця 1822 року до Сарати переселилися ще 40 католицьких сімей з Баварії і стільки ж лютеран з Вюртемберга. Згідно царського Маніфесту, кожна сім’я отримала від царського уряду по 60 десятин землі. Крім того колоністам видавалося по 2 тис. карбованців на сім’ю для спорудження домів і господарських приміщень, придбання худоби і реманенту.

За містичними уявленнями Юнга-Штілінга, ця територія вважалася "сакральним" місцем другого пришестя Христа, тому майбутня Сарата здавалася німецьким колоністам ідеальним місцем для створення тут братства рівних людей, послідовників першоапостольської церкви. Колонія була влаштована згідно з апостольськими заповідями. Все майно було спільним, панували принципи християнського комунізму. Життя колоністів протікало в обмеженому світі, де вчення І. Ліндла, церква, школа і громада були центрами духовного і соціального життя. Пієтисти прагнули відгородитися від решти "многогрішного зовнішнього світу", замкнутися в своїй громаді. Жителі колонії не допускали у своє середовище чужинців, але з радістю наймали наймитами у свої господарства селян-утікачів. Добробут колоністів швидко збільшувався.

"…Унікальність Сарати полягає ще й у тому, якими людьми та з якою метою вона була заснована. Її засновниками є яскраві представники пізньої Реформації Ігнац Ліндл та Крістіан Вернер. Їхньою метою було будівництво унікальної християнської комуни за принципом перших християнських громад. Цей проект у світовій літературі отримав назву "Апостольський проект християнської громади Ігнаца Ліндла". І реалізований цей проект був лише в одному місці на Землі – у колонії Сарата Херсонської губернії Аккерманського повіту на початку 20-х 19 століття.

Завдяки енергії та цілеспрямованості І. Ліндла, вигідним умовам заселення, капіталу К. Вернера, працьовитості жителів Сарата зуміла набрати такі темпи розвитку, що до 30-х років 20 століття вона стала великим сільськогосподарським, промисловим, духовним, культурним, освітнім, медичним центром Бессарабії", – зазначає дослідник Петро Узунов.

В 1823 році в Сараті була побудована перша школа, в якій навчалося 68 учнів. В 1840 році була побудована церква Євангельських християн на 515 сидячих місць. Це була єдина в Бессарабії церква, що мала орган. У 1844 році на кошти колоніста К. Ф. Вернера було збудоване перше на території Бессарабії педагогічне училище. В ньому готували вчителів для сільських церковно-парафіяльних шкіл німецьких колоній, а також писарів і землемірів. З часом у Сараті з’явилася єврейська початкова школа, а в 1912 році – російська Церковно-парафіальна школа.

До початку XX століття Сарата набула рис містечка, стала волосним центром Акерманського повіту Бессарабської губернії. Суттєво зросла чисельність населення. Якщо в 1856 році налічувалося 943 мешканця, то в 1890 році – 2500 осіб. У 1874 році був збудований паровий млин. У 1886 році було введено в експлуатацію механічний завод, де працювало 140 робочих. На території міста діяв також чавунно-ливарний завод і фарбувальні майстерні.

Також протягом багатьох років місто розвивалося як важливий торговий центр і мало стратегічне становище на великій транспортній магістралі. У ході історичних подій, таких як Перша світова війна та громадянська війна в Росії та Друга світова війна, Сарата також зазнавала руйнувань і перебудов.

Попередники німців на місті Сарати: від трипільців до Буджацьких татар

На території, де зараз розташовано селище, люди жили здавна.

На околиці Сарати археологами виявлено поховання та поселення Трипільської культури – епохи міді та бронзи (III – II тисячоліття до н.е.), два поселення перших століть нашої ери зі змішаним населенням, у складі якого були слов'яни черняхівської культури (II – VI ст. нашої ери).

Також знайдені: поселення бронзової епохи на південь від селища та залізниці, на північ від яру на правому березі річки Сарата, площа 100 на 100 метрів. Поселення епохи пізньої бронзи Сарата I за 4 – 5 кілометрів на північ від селища на мисі лівого берега річки Сарата, площа 300 на 100 метрів. Поселення перших століть нашої ери Сарата II на північ від селища в одному кілометрі на лівому пологому березі річки Сарата.

Також біля теперішньої Сарати є: перший курганний могильник на північ від селища за 2 – 4 кілометри. Він складається з двох груп: в одній дев'ять курганів, в іншій – десять, один з яких розкопан і виявлено пізньотрипільське поховання. Сім курганів розкопано на північ від селища, відкрито 30 поховань, у тому числі одне – усатовського типу, два – ямної культури, два – культури багатоваликової кераміки, 14 – бронзового віку, два – раннього залізного віку, шість – середньовічних кочівників. Другий курганний могильник – за 2 – 3 кілометри на південний захід від селища на вододілі річок Сарата та Когильник із п'яти курганів по лінії північ – південь. Третій курганний могильник за 3 – 4 кілометри на схід від селища на плато лівого берега річки Сарата з п'яти курганів.

Також дослідники зазначають, що саму Сарату засновано на місці колишнього татарського поселення Гура-Курудер. Також, за деякими даними, у 1814 році у цьому районі було засновано поселення Григоропіль, яке потім й було перейменовано у Сарату.

Тезка селища на Західній Україні

У селища Сарата Одеської області є тезка: мальовниче село Сарата – одне з найвіддаленіших і важкодоступних сіл України, найвіддаленіше село Буковини. Воно вражає своєю природною красою. Тут назва Сарата має румунське коріння і означає “солена”. Ця назва західного села невипадкова – вище хутора Слатина розташовані два джерела мінеральної води, з яких ще з давніх часів добували сіль. Вода тут – унікального складу: бромно-хлоридно-натрієво-кальцієвого типу, мінералізована, цілюща.

Водоспад біля буковинської Сарати. ФОТО: Молодий буковинець

Двічі окупована Румунією

В січні 1918 року війська Румунії почали окупацію Бессарабії. 22-річна окупація наклала свій відбиток на життя краю. Почалася так звана "румунізація". Історики зазначають, що в школах навчання дітей всіх національностей велося тільки румунською мовою.

Також історики зазначають, що у цей період румунський уряд оберігав інтереси німців-колоністів. За подану допомогу Румунії генерал кайзерівських військ Манензен одержав від неї гарантію в тому, що за німецькими колоністами будуть збережені всі привілеї.

Після аграрної реформи, що була проведена 1918—1924 рр., за німцями-колоністами залишилися ті землі, які їм належали до 1918 року. Внаслідок цього 16 куркульських господарств мали по 50 – 100 га землі, 10 – по 40 – 50, 21 – по 30 – 40, 58 – по 20 – 30 і 112 – по 10 – 20, в той час як 98 господарств мали по 3 – 10 га землі. Колоністи широко використовували в своїх господарствах найману працю.

Промислові підприємства також переважно належали вихідцям з німецьких колоністів. У 1928 році в Сараті працював ливарний завод Шнайба, механічні майстерні Лайєра, цегельний завод і олійні Освільда і Вюрха, суконна фабрика і 3 млини Еккерта, Ганзена і Вагнера, шкіряний завод і банк Гальперина й Люблінського. Німцям також належали бакалійні крамниці тощо.

За даними радянських дослідників, під час в період фашизації Румунії та Бессарабії, яка почалась з приходом до влади Гітлера й Антонеску, Сарата стала свого роду центром фашистів на півдні Бессарабії. Їх збори спершу відбувалися в будинку місцевого багатія Вінклера, а в 1939 році для них побудували клуб. Тут існувала районна організація націонал-соціалістичної партії, центр якої містився в Тарутиному. Її активно підтримував профашистський уряд Румунії. Сюди часто приїздили фашисти з сусідніх німецьких колоній.

Де в Бесарабії жили етнічні німці. ФОТО: Фрумушика-Нова

28 червня 1940 року Бессарабія за пактом Молотова-Ріббентропа була приєднана до України в составі СРСР, і в Сараті була встановлена радянська влада. Після цього приєднання Бессарабії майже все німецьке населення Сарати було примусово переселене до Німеччини.

"Часу на збори практично не було. У неділю, 22 вересня 1940 року, відбулося останнє для переселенців траурне богослужіння в храмі. У залі зібралися, як один, всі жителі Сарати. Прихожанами були заповнені всі проходи, сходи, сходинки храму. Люди плакали. Прощальне богослужіння проводив пастор Готхольд Вінгер. Його проповідь того дня кілька разів переривалася, тому що пастор від хвилювання не міг продовжувати. В останній раз під склепінням кірхи пролунав спів хору, зал наповнив надривний і сумний голос органу, на вежі в останній раз залунали дзвони. Люди виходили з храму і ще довго стояли на сходах, не одягаючи головних уборів", - написав у своїй книзі "Храм в степу" дослідник історії селища Петро Узунов.

Почалися соціалістичні перетворення, внаслідок яких Сарата стала районним центром Ізмаїльської області УРСР. Було проведено націоналізацію землі і майна. Оскільки колоністи переїхали до Німеччини, в Сарату переселилось чимало селян з західних областей України. Їх об’єднали в колгосп "Червоний жовтень". Створена артіль одержала від держави допомогу: 45 коней, 90 голів великої рогатої худоби, 280 овець, 26 свиней, 500 штук домашньої птиці, насіння зернових, трав, соняшнику, картоплі тощо. В 1940 році було відкрито середню школу, організовано роботу культурно-освітніх установ, клубу та районної бібліотеки. Почала працювати районна лікарня.

За допомогою організованої в Сараті МТС було успішно проведено першу посівну кампанію 1941 року.

Але 22 липня 1941 року німецько-румунські війська окупували Сарату. Знову почався період румунської окупації.

Під час румунської окупації (1941–1944) Сарата, як і вся Південна Бессарабія, перебувала під владою режиму Йона Антонеску.

Тоді Сарата входила до складу губернаторства Бессарабія, яке Румунія вважала своєю невід’ємною територією (на відміну від сусідньої Трансністрії, що мала статус підконтрольної зони).

До початку румунської окупації 1941 року більшість місцевих німців (близько 1600 осіб) уже виїхали до Третього Рейху під час масової репатріації восени 1940 року. Для місцевого населення, що залишилося (переважно українців, болгар та молдован), окупаційний режим встановив жорстку систему податків і повинностей. Адміністрація активно впроваджувала політику румунізації. Румунська влада проводила жорстку політику щодо єврейського населення Бессарабії. Євреїв з навколишніх районів збирали в транзитні табори та гетто для подальшої депортації в Трансністрію.

Під час окупації у регіоні діяв підпільний рух; жителі намагалися уникати мобілізації до румунської армії, що призводило до репресій та арештів з боку сигуранци (румунської таємної поліції). 

Окупація Сарати завершилася 23 серпня 1944 року під час Яссько-Кишинівської операції, коли радянські війська відновили контроль над регіоном. 

Школа Вернера

Однією з найяскравіших сторінок історії Сарати є школа імені Вернера, яка принесла селищу популярність далеко за межами Бессарабії. Тут готували вчителів для шкіл німецьких колоній, а також писарів, землемірів та архітекторів.

У 1823 році в Сараті була побудована перша школа, а через 20 років колоніст Х.Ф.Вернер на свої гроші збудував перше на території Бессарабії педагогічне училище. У ньому готували вчителів для сільських церковно-парафіяльних шкіл німецьких колоній, а також писарів та землемірів.

Учні школи Вернера. Фото: Facebook / Злагода Сарата

Християн Фрідріх Вернер прибув до Сарати в 1823 році у віці 63 років і помер лише через кілька місяців, залишивши громаді капітал в 25000 рублів сріблом для благодійних і освітніх цілей.

Заснована на ці кошти школа була перша німецькомовною вчительською семінарією (Lehrerbildungsanstalt) у Російській імперії та єдиним подібним закладом у Бессарабії. Спочатку в ній навчали хлопчиків-сиріт на вчителів, писарів та землемірів для німецьких колоній, але у 1866 року школа отримала статус Центрального училища. Вона була інтелектуальним центром бессарабських німців, щорічно випускаючи близько 20 кваліфікованих учителів.

На кошти Вернера в Сараті було збудовано не лише школу, а й кірху (освячено у 1843 році), яка прослужила мешканцям рівно 100 років до депортації німців у 1940 році. Це була перша культова споруда Бессарабії, яка мала орган.

Історія саратської кірхи

Побудована понад 180 років тому кірха у Сараті за цей час пережила не одну зміну політичного устрою. І чула не тільки молитви. У радянські часи, за інформацією Петра Узунова, кірха була кінотеатром, Будинком культури та, навіть, дискотекою…

ФОТО: Вікіпедія

Кірха – філія кіномережі (серпень 1940 – червень 1941; серпень 1944 – 1948 рр)

Перше перебування радянської влади в Сараті в 1940-41 рр. увінчалося передачею величної будівлі саратської Кірхи у власність обласного управління кінофікації з метою використання її як кінотеатру.

Взимку 1940 року на східній стороні храмової емпори, там, де раніше стояв знаменитий орган, поспіхом збили фанерну кінобудку. Протилежну стіну храму – колишній церковний лютеранський вівтар – затягнули декількома простирадлами, які виконували роль екрану.

Кірха – румунський православний храм (1942 р – початок 1944 р)

Румунські війська увійшли до Сарати наприкінці липня 1941 року. Про долю кірхи в перші місяці війни інформація суперечлива: за однією версією, в будівлі кірхи тимчасово утримували радянських військовополонених, за іншою – будівлю кірхи перетворили на склад. Потім, до 1942 року, коли румунський контингент в Сараті зріс до двох тисяч людей, з’явилася потреба в задоволенні релігійних потреб румунських солдатів, які в своєму віросповіданні були переважно православними. В кірсі велися богослужіння, лунали молитви, служителі проводили священнодійства, люди здійснювали церковні обряди і з повагою ставилися до храму. І все це відбувалося у воєнний час.

Кірха – районний клуб (1944 – 1950 рр)

Наявні відомості та спогади очевидців свідчать про те, що на момент вступу червоної армії до Сарати в серпні 1944 р. будівля кірхи зберігала свій первісний вигляд і цілком могла використовуватися як заклад культури. Кірха знову стала райклубом і районним кінотеатром. У терміновому порядку кірха позбавилася вежи-дзвіниці, увінчаної хрестом. З фронтону будівлі також зник знаменитий напис з книги пророка Аггея: «І на цьому місці Я дам мир». Архітектурний шедевр перестав виділятися на тлі інших будівель Сарати і перетворився на непоказну, покриту сірим шифером будівлю. Єдиним відмінним елементом стали чотири колони біля входу, які теж дивом вціліли.

ФОТО: Facebook / Злагода Сарата

Кірха – гарнізонний Будинок офіцерів (1950 – 1988 рр)

Післявоєнна історія будівлі саратської кірхи безпосередньо пов’язана з використанням Сарати як важливого військового стратегічного об’єкта в радянський час. Як пише у своїх спогадах дослідник історії селища, колишній військовий офіцер Клиновський В.Г., Сарата стала "популярним" місцем дислокації численних військових частин і підрозділів через "зручне транспортне розташування, наявність залізничної станції і, найголовніше, – через наявність великої кількості вільного житлового фонду, залишеного саратськими німцями в результаті переселення у 1940 р".

Звісно, велика кількість військових, офіцерів потребувала будівлі, яка могла б служити певним культурним, ідеологічним центром для армійців. Будівля кірхи була єдиним об’єктом, який міг виконувати цю функцію. Зал кірхи став місцем проведення численних культурно-масових заходів. До кожного свята готувалася культурно-розважальна програма силами військових і цивільних осіб. Вечорами у вихідні дні проходили кіносеанси, які відвідувала молодь з усієї Сарати та району. Крім того, при Будинку офіцерів працювали гуртки художньої самодіяльності та спортивні секції.

За весь період існування Будинку офіцерів не було проведено жодного капітального ремонту будівлі кірхи. Невеликі косметичні ремонти (побілка, фарбування) жодним чином не сприяли збереженню унікальної будівлі. 

Кірха – селищний і районний Будинок культури (1989 – 1994 рр)

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років, у період здобуття незалежності України, чисельність Саратського військового гарнізону з відомих причин була різко скорочена. Військові частини були або розформовані, або передислоковані. Будівля кірхи, яка виконувала функції Будинку офіцерів, спорожніла, але не надовго. Справа в тому, що в січні 1984 року через пожежу Сарата втратила будівлю, яка служила кінотеатром і Будинком культури. Спочатку тут розмістився селищний будинок культури, а трохи пізніше і районний. У підсобному приміщенні працював методичний кабінет районного будинку культури, в сусідніх кімнатах розміщувалися костюмерна, тренажерний зал. У самій залі кірхи проводилися традиційні заходи, пов’язані зі святковими датами, новорічними заходами. У той період особливу популярність серед молоді набули дискотеки. У суботні вечори зал кірхи здригався від гуркоту музики, глухнув від потужних динаміків, сліпнув від яскравих прожекторів, задихався від цигаркового диму. В одному з кутків залу розміщувався кіоск, а простіше – ларьок, де можна було придбати спиртне. І хоча курити і розпивати спиртні напої в залі було заборонено, винахідлива молодь Сарати примудрялася обходити ці заборони. Після дискотек навколо будівлі кірхи валялися пляшки з-під пива і недопалки.

Відновлення кірхи

20 вересня 1994 р. відбулося засідання Саратської селищної ради, на якій депутати одностайно підтримали рішення про передачу кірхи церковній громаді.

Всі відновлювальні роботи в саратській кірсі, починаючи від етапу проектування і закінчуючи урочистим відкриттям, зайняли всього 7 місяців. 30 вересня наступного року відновлена кірха була відкрита. Багато хто досі вважає такий короткий час відновлення чудом.

Саратці дуже полюбляють свою храм, тому селище, окрім Дня заснування, має ще й своє храмове свято (День заснування кірхи) – 14 жовтня.

Уродженець Сарати поплатився свободою через карикатуру на Хрущова

Степи Буджака виховали багато сміливих людей. Серед них – Павло Іванович Отченашенко (1941–2022) – художник, який народився у Сараті, політв’язень, борець за українську свободу. 

Павло Отченашенко. ФОТО: УІНП - Одеса

У 1963 році, під час "відлиги", Павло Отченашенко створив карикатуру на Микиту Хрущова – символічний протест проти безглуздя радянської системи. У той час країна жила в атмосфері тотального контролю, і навіть звичайний малюнок міг стати "державною  зрадою". Коли карикатура потрапила до рук КДБ, почалося справжнє полювання. Отченашенка заарештували у вересні 1963 року. Художника звинуватили в "антирадянській агітації й пропаганді" й засудили до двох років таборів у Мордовії. Там він став політв’язнем – поряд із українськими дисидентами, що вже тоді формували духовний кістяк Руху опору.

Сам Павло згодом згадував, як навіть у таборі навчився бути українцем: там він почав розмовляти українською, знайомився з поезією Стуса і Маланюка, слухав історії репресованих священників і науковців.

Після звільнення влада не дозволила йому повернутися в Одесу, тому він оселився у Білгороді-Дністровському, де працював, займався громадською діяльністю і став одним із організаторів товариства репресованих та реабілітованих. У 1990-х він долучився до Народного Руху України, виступав проти радянських символів, зокрема був серед тих, хто знімав червоні прапори у своєму місті.

Володимир Шкаєв