Татарбунари: 7 цікавих фактів про місто

Татарбунари – місто на півдні Одеської області. Розташоване у Білгород-Дністровському районі на березі лиману Сасик у південній Бессарабії. Зараз це адміністративний центр Татарбунарської міської громади, колишній адмінцентр Татарбунарського району Одеської області. Відстань від Татарбунар до обласного центру становить 152 км і проходить автошляхом М15.Найближча залізнична станція – Сарата. Відстань до станції 24 км, залізницею до Одеси – 146 км.

Інтент продовжує розкази про міста Одеської області. Вслід за Білгород-Дністровськом, Рені, Подільськом, Ізмаїлом, Вилковим та Болградом розповімо про чергову перлину півдня Одещини – Татарбунари.

ЗОБРАЖЕННЯ: Інтент

Назва та версії походження

Назва міста Татар-Бунар походить від татарського Tatar bunar буквально означає "татарська криниця (колодязь, свердловина)". Про походження назви писав ще історик та філософ Кантемир у своїх роботах у 1712–1716 роках. В них згадувалася криниця, яка витікала з-під пагорба з руїнами стародавньої фортеці. Дмитро Кантемир зазначав, що руїни фортеці там були ще на початку ХІІХ століття.

Стосовно походження цих самих руїн єдиної думки не було. Німецький географ Йоганн Тунманн вважав, що Татар-Бунар був колишньою столицею "команських князів" (тобто половців) і називався Карабуна, письменник, видавець, журналіст, художник, історик та географ, який жив у XVIII–XIX століттях, Павло Свіньїн стверджував, що Татар-Бунар є залишком невеликих кам'яних замків, побудованих Генуєю під час володіння берегами Чорного моря. Він зазначав, що "в селищі Татарбунари є залишки невеликого кам'яного замку, збудованого, як деякі стверджують, генуезцями під час володіння ними берегами Чорного моря". Жодне достовірне джерело Павло Свіньїн не вказує, тому версію цю можна вважати необґрунтованою. Деякі також вважають засновниками міста буджацьких татар і османів.

Історики вважають, що нинішню назву Татарбунари отримали у XVI столітті, коли кримські татари захопили це селище. Вони обернули його в місце зберігання наживи, що набувалася під час походів. Через це Татарбунари неодноразово піддавалися розоренням. Нині поблизу міста закінчується нижній Траянів вал і збереглися залишки невеликого стародавнього земляного укріплення.

В 1648 році Гійом Левассер де Боплан – інженер і військовий картограф французького походження – після довгого перебування в Україні, видає "Генеральну Карту України". На цій мапі між Акерманом і Кілією є місто Татаребарлат. Слід зазначити, що подібні назви, такі як "Татаребарлат", "Татар-Бояр" і "Татар-Пинар", згадуються на більш ранніх картах і в дослідженнях вітчизняних та закордонних вчених. Деякі дослідники навіть пов'язують Татарбунари з античним поселенням Гермонакт, що вказує на його можливе походження з грецької колонізації Причорномор'я.

Мапа Боплана. ЗОБРАЖЕННЯ: Вікіпедія

Отже існують сім версій виникнення Татарбунар: антична, візантійська, генуезька, половецька, молдавська, татарська і турецька.

Половецька версія є достатньо впливовою, проте ґрунтується на припущеннях та невідомих на даний час джерелах. Відповідно до неї місто походить від легендарної резиденції половецьких ханів Кара-Буна, що існувала в XIV столітті (перша письмова згадка – 1346 рік).

Татарська версія є достатньо вірогідною, проте вона не обґрунтована історичними документами. її прихильники припускають можливість заснування міста в період після 1538 року.

Турецька версія пов'язана не із виникненням міста, а із побудовою фортеці. Достовірно відомо, що фортифікаційні укріплення були відновлені у 1636-1637 роках, а зведені – після 1484 чи 1538 років.

Античні та середньовічні поселення на території сучасного міста

Сучасна історіографія міста вважає, що версія з античним походження Татарбунар ґрунтується на ототожненні міста із селищем Гермонакта, яке згадується в описі Чорного моря грецького географа Страбона. Однак вже у 1714 році така версія сприймалась істориком Дмитром Кантеміром невірогідною настільки, що він зазначив: "Hermonastii non sit Tatarbugnar, de quo iam" ("Гермонастицизм — це не Татарбугнар, про який я вже говорив" – переклад з латинської – Інтент).

В результаті археологічних досліджень було встановлено, що в межах сучасного міста дійсно існували поселення, писемні згадки про які не дійшли до нашого часу. Це селище епохи бронзи, поселення IV-III ст. до н.е., декілька селищ початку нашої ери, поселення XIV ст. Проте підстав виводити сучасні Татарбунари від цих поселень немає, адже не доведений їхній генетичний зв'язок із сучасними населеним пунктом.

Таким чином на сьогодні найважливішим та найдостовірнішим історичним джерелом, в якому згадуються пізньосередньовічні Татарбунари, слід вважати подорожні нотатки відомого турецького мандрівника Евлії Челебі, який у 1657 році у складі турецького війська особисто відвідав місцевість між Дунаєм і Дністром. Татарбунарам (фортеці та поселенню біля неї) у його подорожніх записах відведено цілих два абзаци, що свідчить про певне значення населеного пункту на той час.

Частина стіни фортеці. ФОТО: інтернет-видання Махала'

Татарбунарська фортеця та спроба її відновити

Зазначається, що Татарбунарська фортеця – одна з найцікавіших історичних пам’яток Одеської області. Ця споруда розташована в місті Татарбунари і привертає увагу любителів історії та археології. Фортеця має багату історію, що сягає кількох століть назад.

Початок історії фортеці в Татарбунарах пов’язаний з османським періодом. Турки побудували цю оборонну споруду в XV-XVI століттях. Вона мала контролювати торгові шляхи та захищати південні кордони імперії.

Будівництво фортеці відбувалось поетапно. Спочатку з’явились основні укріплення, а потім додали житлові та господарські приміщення. Так, укріплення були зведені в 1624–1628 роках за наказом Кенан-паші, очільника Очаківського еялету Османської імперії. Це була чотирикутна споруда з високими баштами на кутах, що служила важливим оборонним пунктом на південному заході України. Подальша архітектура фортеці поєднує османські та європейські традиції.

"За посадою кадій (суддя) цієї фортеці, що входить до Очаківського ейялету Силістри, має утримання в сто п'ятдесят акче. Фортецю цю наново відбудував в 1046 (1636-1637) році Кенан-паша, коли був матасаррифом (очільником) Очаківського ейялету. Це є невелика, міцна чотирикутна фортеця, яка по колу рівняється тисячі кроків. Вона має одні ворота, що відкриваються в бік півдня, а по її чотирьох кутах стоять чотири високі вежі. Оскільки місце, де стоїть ця фортеця, було заболочене і покрите хащами комишу, то молдавські і татарські розбійники звідси нападали на каравани, що тут проходили. Зараз же в цьому незвичайному місці височиться пристанище безпеки. На сьогоднішній день в фортеці є одна мечеть, склад пшениці, невеликі зручні приміщення для ста п'ятдесяти чоловік війська. Є й комендант. А житлових споруд за кріпосними стінами не видно. Та все ж в посаді, який прилягає до фортеці, знаходяться двісті критих очеретяними плетеницями будинки бідного люду, заїжджий двір, одна брудна лазня, виноградники та сади. Правителем його відвакуфного відомства є один із людей капуджи баши височайшого двору Абдаллатиф-бея, який був на службі у померлого Кенан-паші. Він (правитель) збирає з караванів, що слідують, мито на базарні збори, дає наряди війську фортеці та відає охороною доріг", - писав про фортецю та посад біля неї (майбутні Татарбунари – ред.) Евлія Челебі.

З тексту, передусім, випливає, що фортеця існувала до 1636/1637 року, проте була зруйнована скоріш за все ногайськими татарами під час повстання проти Османської імперії (або, можливо, запорозькими козаками під час морських походів). Зазначений у цитованому джерелі факт відновлення фортеці у 1636/1637 році є відправним моментом для визначення дати, після якої існування Татарбунар можна вважати безсумнівним та безперервним. Зрозуміло також, що до 1636 р. фортеця і населений пункт на місці сучасних Татарбунар існували, але достовірних підтверджень цього в історичних джерелах досі немає. Припускається гіпотетичне зведення першої (до зруйнування та відновлення) фортеці в Татарбунарах можна пов'язати із завоюваннями османського султана Баязида II (1484), чи із остаточним приєднанням Буджака до Османської Імперії в часи правління Сулеймана Кануні (1538). Як стверджують джерела, Татарбунари турецького часу належали до вакуфу – майна, яке держава передала на релігійні чи благочинні цілі. Молдавська дослідниця Мар'яна Шлапак схиляється до думки, що фортеця Татарбунари була побудована саме за турецького володарювання, хоча за знайденим планом дослідниця встановила належність фортеці до типових фортифікаційних споруд, що могли бути зведені як візантійцями у часи розквіту імперії, так і молдаванами у XV столітті чи турками у XVI.

Реконструкція Татарбунарської фортеці. ЗОБРАЖЕННЯ: Іслам в Україні

Стіни фортеці мають товщину до 2 метрів. Їх зводили з місцевого каменю та цегли. Таке поєднання матеріалів забезпечило міцність конструкції на століття.

Татарбунарська фортеця займала важливе положення на карті регіону. Вона контролювала переправи через річки та шляхи до Дунаю. Це робило її ключовою точкою оборони.

Коли Татарбунари були у складі Османської імперії (XV-XVIII ст.), це була прикордонна фортеця. Після російсько-турецьких воєн фортеця перейшла під контроль російської імперії. Це сталося в 1812 році, коли весь Буджак приєднали до росії. З того часу військове значення споруди поступово зменшилось: хоча тут і тримали військовий гарнізон, фортецю розібрали для будівництва нових споруд (1856 р).

З XX століття у складі сучасної України це історична пам’ятка.

Місцеві легенди розповідають про таємні скарби, заховані в підземеллях. Хоча археологи не знайшли золота, вони виявили цінні історичні артефакти. Серед знахідок – зброя, побутові предмети та монети.

Ці знахідки допомогли встановити точні дати будівництва та реконструкцій. Вони також розповіли про побут мешканців фортеці та їхні торгові зв’язки

Від старої фортеці зараз збереглися фрагменти мурів та пагорб, на якому вона розташовувалася. Залишки старої фортеці також є джерелом підземних вод. Також зберіглася стара баня, яку пізніше переобладнали на водяний млин. Взагалі сьогодні Татарбунарська фортеця потребує серйозної реставрації. Час та природні фактори завдали їй значної шкоди. Частина стін зруйнована, а деякі споруди зникли зовсім.

У 2017 році міська влада виступила з ініціативою реалізувати проєкт "Пам'ятка археології місцевого значення "Татарбунарська фортеця", що може призвести до відродження фортеці. Тоді Міський голова Андрій Глущенко запросив фахівців у галузі археології та спелеології. Вони вже тоді провели перші дослідження місця, на якому, як вважають історики, знаходилась османська фортеця.

Попри проблеми, фортеця має великий туристичний потенціал. Вона може стати частиною історичного маршруту Одеської області. Туристи з Одеси можуть легко дістатись до Татарбунар. Дорога з обласного центру займає близько години. Фортеця розташована в центрі міста, тому її легко знайти.

Татарбунарська фортеця органічно вписується в систему історичних пам’яток Одещини. Вона доповнює Аккерманську та Ізмаїльську фортеці, створюючи цілісну картину оборонної архітектури регіону.

Наявність джерел питної води біля фортеці була ключовою для її виживання. Останець, на якому розташована фортеця, дозволяв контролювати річкову долину, а джерела забезпечували постійне водопостачання для гарнізону і мешканців. Такий вибір місця пояснює, чому руїни дійшли до наших днів, не будучи повністю зруйнованими чи забудованими.

Легенди про скарби та підземну річку

Директорка Татарбунарського історико-краєзнавчого музею Інна Найдьонова-Кіріяк розповіла журналістам одну з цікавих легенд.

Вона говорить про те, що під час володарювання на землях Буджаку турків проживав тут доволі розумний та передбачливий володар Кенан-паша. Він рив таємні підземні ходи. Підземелля він використовував для схованок і таємних вилазок за територію фортеці. В таємних кімнатах він ховав награбовані скарби та гроші, які збирав як митний збір з купців та караванів, що проходили через його землі та притулок.

ФОТО: інтернет-видання Махала'

Приблизно вісімдесят років тому ще були відкриті входи до північних та південних воріт, які тягнуться за межі міста. Крізь них можна було потрапити в низькі закопчені печери, в яких плескалася вода, що просочувалася з підземних джерел.

Якщо вірити легенді, то в катакомбах є декілька таємних дверей. За одними із них знаходиться скарб, а за іншими – тече підводна ріка. Якщо ті двері відчинити, то все місто затопить водою.

Коли близько до фортеці підійшли татарські орди і Кенан-паша опинився в смертельній небезпеці, він наклав прокляття на скарб.

"На відстані приблизно трьохсот метрів на північ від входу у фортецю існує отвір із сильним витоком води. Тут міг бути таємний вихід із фортеці. За двадцять метрів від нього росте величезне дерево. Це найбільше дерево у нашому місті. Йому, на нашу думку, не менше кількох століть. Чи не є воно чиєюсь міткою?

У наші дні теж знаходяться охочі відшукати таємні скарби. Але сподіваємося, що прокляття – лише красива легенда. А скарб дійсно існує…", – висловила сподівання керівниця музею.

Спонтанні підземні джерела як туристична фішка міста

Туристичною фішкою сучасного міста Татарбунари є не тільки стародавня фортеця, а й підземні джерела, які можуть пробитися несподівано посеред городу жителів чи просто серед вулиці. Це унікальне явище для степу, коли з-під землі вириваються на волю джерельні потоки води. Недарма назва міста носить у собі як частину слово "джерело" чи "колодязь".

Як повідомила журналістам Інна Найдьонова-Кіріяк, на сьогодні цих джерел декілька. Три найбільші з них мають неофіційні назви "Алеко", "Земфіра" та "У лукомор’я дуб зелений". Всі вони розташовані в центральній частині міста.

За словами директорки музею, на сьогодні існує декілька варіацій походження підземних джерел, які, на жаль, не мають історичного обґрунтування. За першою версією, за часів Римської імперії по підземним акведукам (водогонам) було підведено воду в одне місце. А ці кам’яні склепи, по яким біжить джерельна вода, робили ще римляни. Інші два варіанти пояснюють, звідки беруть початок ці джерела. У першому випадку вважається, що з Карпат, у другому – з Румунії. Найцікавіше те, що згадка про підземні джерела з’явилась в історичних документах XIV – XV сторіччя, задовго до заснування міста Татарбунари.

Вже за часів незалежної України джерельний комплекс було осучаснено та приведено до ладу. Наприклад, на джерелі "Земфіра та Алеко" у 2016 році представниками Українського вільного козацтва була побудована купальня. Також на цьому місці є кам’яний барельєф із зображенням чоловіка та жінки, які чолом торкаються один одного.

Зі слів старожилів міста, в свій час ці джерела настільки були могутніми, що утворювали навіть водоспад, під яким була так звана мильна глина. Зокрема, у 60-70-хх роках минулого сторіччя її використовували акушерки в пологовому будинку для того, аби прати пелюшки немовлят. Бо рН мильної глини дорівнював рН нейтрального мила – 5,5.

Джерело на кріпосному пагорбі. ФОТО: інтернет-видання Махала'

Цех по розливу мінеральної води для Бессарабії

Виявляється води джерел та, можливо, – підземної річки, про яку йдеться у легенді, – мінеральні.

У місцевому історико-краєзнавчому музеї є дані про те, що в Татарбунарах більше півстоліття працював завод з розливу мінеральної води. Його власником був липованин Д. Платонов (точного імені підприємця музей не міг встановити). Чоловік був бізнесменом та пресвітером місцевої церкви, яку створила липованська громада.

Д.Платонов з родиною. ФОТО: Бессарабія.INFORM

Коли в 40-х роках минулого сторіччя прийшла радянська влада, то липован просто вигнали, а будівлю, де розміщувався храм, перепрофілювали. Сьогодні в цій споруді знаходиться станція швидкої допомоги. Від цеху з розливу мінеральної води нічого не залишилося. Проте відомо, що він розміщувався на території сучасного парку імені Татарбунарського повстання. Нині на цьому місці знаходиться комунальний двір, де людям надали під забудову земельні ділянки.

"Про місцевого підприємця Д. Платонова музей дізнався від літніх мешканців міста.

До речі, він мав не тільки завод, а й навіть ресторан. Коли будівлю ресторану руйнували, то в підвалах знайшли дуже багато пляшок для мінеральної води. Зараз тут знаходиться магазин "Аврора", а за радянських часів був універмаг", – згадує директорка музею.

Національний природний парк – ще одна туристична фішка міста

Татарбунари – місто, яке розташоване на березі лиману Сасик. Сам лиман входить до Національного природного парку "Тузловські лимани", який був створений у 2010 році з метою збереження цінних природних, історико-культурних комплексів та об'єктів Північного Причорномор'я.

Парк розташований між річками Дунай та Дністер і складається з 13-ти довгих, вузьких мілководних лиманів, які розтягнулися вздовж узбережжя моря. Вони відокремлені від Чорного моря піщаними косами, завдовжки близько 40 км і шириною від 50 до 400 метрів.

З висоти пташиного польоту Національний природний парк "Тузловські лимани" схожий на корону, що символізує владу і велич міфічного бога моря Посейдона. 

ЗОБРАЖЕННЯ: Автор: Юрій Квач / Вікіпедія

Територія парку має унікальний геологічний ландшафт та рослинний світ. Материкові береги парку піднімаються на висоту від 2 до 18 метрів і мають круті схили. Більшість території парку зайнята трав'яною рослинністю (понад 80%), загалом тут зареєстровано 507 видів вищих рослин.

Парк славиться своєю багатообразною птаховою фауною, оскільки через нього проходить один з найбільших міграційних шляхів. Лимани є важливими місцями для зимування, гніздування та відпочинку багатьох видів птахів. В Національному природному парку "Тузловські лимани" зареєстровано 254 види птахів, що становить близько 60% усіх видів в Україні. З них 54 види включені до Червоної книги України або інших охоронних списків. Найчисельнішими видами, які гніздяться в цьому регіоні, є мартин жовтоногий, крячок рябодзь.

Під час відпочинку на узбережжі моря часто можна спостерігати дельфінів. А вночі – насолоджуватися неймовірним серпневим метеоритним дощем та нічним мерехтінням моря. У парку є кілька туристичних маршрутів, які проводять через мальовничі куточки нетронутої природи: вздовж моря, уздовж берегів лиманів, серед лісу та степу, де колись пролягали стародавні шляхи жінок-воїнів, кімерійців, скіфів, сарматів. Археологи й досі знаходять сліди давніх племен, а кургани свідчать про битви, що розгорталися на широких степових просторах.

Володимир Шкаєв