Придністровська авантюра на руїнах СРСР

У 1980-ті роки величезна і незграбна радянська імперія доживала останні дні. Вочевидь, у десятиліттями знедолених частинах імперії почали прокидатися національна самосвідомість та прагнення до відтворення власної державності. СРСР вже не мав сил боротися і нібито мусив прийняти детермінізм історичного процесу. Тепер ми знаємо, що на руїнах радянської імперії мало народитися нове чудовисько. Як Воландеморт розкладав крестражі для свого повернення, так і росія майже одразу вдалася до створення буферних зон та осередків сепаратизму на територіях новостворених національних держав. Один із перших таких "крестражів" було закладено в Придністров’ї. Чи був той "крестраж" закладений свідомо, спробуємо розібратися в наступному матеріалі.

Молдова прагне незалежності

Наприкінці 1980-х років у республіках СРСР активно поширилися націоналістичні рухи. Молдавська РСР не була винятком. Представники "Народного фронту Молдови" проводили у Кишиневі багатотисячні антирадянські мітинги, на яких, зокрема, регулярно просувалося мовне питання. Наслідком суспільних настроїв стало прийняття мовного закону в 1989 році. Єдиною державною мовою було проголошено молдовську. Іншим мовам було гарантовано вільне використання, а російській надано особливий статус — мови міжнаціонального спілкування. Тобто за сучасним мірилом це була досить помірна версія мовного закону, однак законотворчість стосовно мовного питання завжди електризує та поляризує суспільство. У тогочасній Молдавській РСР також виділилися два основні напрями суспільної думки. Перший, націоналістичний напрямок, мав на меті якнайшвидший відхід від усього радянсько-російського. Зокрема, йшлося про зміну всієї радянської символіки, переведення молдовської мови на латинку та можливе приєднання до Румунії. Основу другого напрямку формувала партійна радянська номенклатура та переселенці з інших областей СРСР. Ці люди вважали себе частиною Радянського Союзу, а не Молдови, тож не збиралися вчити молдовську мову. При цьому розвиток першого тренду міг означати для них істотне погіршення соціального становища.

Придністров’я теж прагне незалежності… від Молдови

У тогочасній Молдавській РСР одним із осередків прорадянських думок стало Придністров’я — територія на сході республіки. Ця область займає майже весь молдовський лівий берег Дністра, а також має кілька населених пунктів на правому березі. На північному сході Придністров’я межує з Одеською та Вінницькою областями України. Придністров’я є досить щільно заселеним промисловим регіоном. Упродовж радянської епохи сюди охоче переселялися люди різних національностей, переважно росіяни та українці. На момент подій етнічні групи молдаван, росіян й українців складали третину населення регіону кожна.

Придністров’я на мапі Молдови. МАПА: Вікіпедія

У відповідь на розвиток націоналістичного руху в Тирасполі було утворено Об’єднану раду трудових колективів (ОРТК). Почавши з трудових страйків, ОРТК невдовзі ініціювала референдум про створення Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (ПМРСР), яку й було проголошено 2 вересня 1990 року. Інакше кажучи, Придністров’я у такий спосіб хотіло стати повноцінною радянською республікою, яка у випадку розпаду СРСР могла б претендувати на незалежність.

Під час розвалу великих імперій завжди природно утворюються нові країни. Однак для появи новоутворення мають бути певні культурно-історичні підстави, інакше світова спільнота не визнає нову країну. Тож чи мало Придністров’я якісь підстави претендувати на державність? У ХІІІ — ХVIII століттях сучасне Придністров’я переходить з рук у руки або просто є прикордонною територією на березі Дністра з формальним контролем певної держави. Зміни починаються у 1792 році, коли за Ясським мирним договором лівий берег Дністра відійшов від Османської імперії Російській. До 1812 року Придністров’я залишається просто прикордонням, однак за Бухарестським миром Росія забирає в османів Бессарабію. З цього моменту Придністров’я входить до складу Бессарабської губернії. Невдовзі після розпаду Російської імперії у 1917 році на території Бессарабії було проголошено Молдавську Демократичну Республіку, яку швидко поглинула Румунія. Придністров’я при цьому залишилося в більшовиків і згодом увійшло до складу СРСР. У 1924 році більшовики приймають стратегічне рішення: виділити у складі Української РСР штучну Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку, до якої увійшли Придністров’я та частина Одеської області. Ідея полягала в тому, щоб створити історичний запит на повернення Бессарабії й подальше утворення повноцінної Молдавської РСР. Так, зрештою, і сталося у 1940 році, коли більшовики ввічливо попросили Румунію, яка не змогла відмовити. Підводячи історичний підсумок, зазначимо, що Придністров’я лише один раз було важливою складовою адміністративної одиниці, яка при цьому мала іншу назву. Територія не мала ані власної державності, ані власної мови, ані власної культури, ані певних релігійних особливостей, що в історичній перспективі робить досить сумнівними її прагнення на незалежність.

Молдавська АРСР у 1924 — 1940 роках. МАПА: Вікіпедія

У грудні 1990 року Верховна Рада СРСР скасувала утворення ПМРСР. Михайло Горбачов все ще сподівався, що "Титанік" зможе об’їхати айсберг. Цікаво, що ПМРСР проігнорувала рішення центральної влади і продовжила функціонувати.

Розпад СРСР та початок прямого протистояння

19 серпня 1991 року в москві починається путч. Придністров’я спочатку підтримало путчистів, однак швидко стало зрозуміло, що владу їм не втримати. Тож 25 серпня (наступного дня після України) Придністров’я оголошує свою незалежність. Цікаво, що Молдова робить це лише 27 серпня. Представники Придністров’я намагалися діяти швидко. Оскільки в Москві панувала анархія, вони вирішили звернутися до Києва. Між Києвом та Тирасполем точно йшли якісь перемовини, однак їхній зміст невідомий. Існує думка, що Придністров’я готове було перейти до складу України. Ця версія видається сумнівною, оскільки в Україні на той час теж активізувалися національні ідеї. Зовсім не факт, що придністровським росіянам сильно би сподобалося вивчати українську мову замість молдовської. З іншого боку, важко уявити, як би Україна забрала Придністров’я з урахуванням розташування на території самопроголошеної країни 14-ї гвардійської загальновійськової армії СРСР. Так чи інакше, лідер Придністров’я Ігор Смирнов 28 серпня відвідав Київ, де наступного дня був заарештований молдовськими спецпідрозділами.

У подальші місяці Молдова та Придністров’я почали збирати сили для серйозного зіткнення. Оскільки Молдавська РСР не була самостійною країною, на той момент вона не мала власної армії. Восени 1991 року Молдова могла розраховувати на загони, підпорядковані Міністерству внутрішніх справ. Придністров’я в цей час активно займається формуванням добровольчої гвардії. Значну допомогу на цьому шляху сепаратистам надала вже згадувана 14-та армія. У 1991 році армія не брала участь у зіткненнях, однак роздавала сепаратистам зброю і допомагала тренувати добровольчі загони. До того ж окремі бойові одиниці армії поступово почали переходити на бік Придністров’я. На чолі 14-ї армії на той момент стояв генерал-лейтенант Геннадій Яковлєв. Він настільки "якісно" себе показав, що 3 грудня йому було запропоновано посаду голови республіканського управління оборони та безпеки Придністровської Молдавської Республіки. Однак прийняття посади розлютило москву, і генерал одразу був звільнений з посади командувача армії.

Восени-взимку 1991 року відбулася низка збройних зіткнень у містах Придністров’я через напругу між молдовською поліцією та місцевою міліцією та добровольцями. Молдова кілька разів надсилала загони поліції та спецназ через Дністер для взяття під контроль міст Дубоссари та Григоріополь, однак не мала істотного успіху.

Наприкінці 1991 року нарешті сконав СРСР. Тепер обидві новостворені країни могли з повним правом перейти до бойових дій.

Ескалація конфлікту та його завершення

У 1992 році протистояння вийшло на новий рівень. Молдова звернулася по допомогу до Румунії, звідки почала надходити зброя та стали підтягуватися добровольці. Придністров’я теж не залишилося без допомоги. Сюди почали з'їжджатися добровольці з росії, переважно козацтво. Серед майбутніх "знаменитостей" у конфлікті взяв участь Ігор Стрєлков-Гіркін. Більше того, підтримати сепаратистів вирішили представники української УНСО на чолі з Дмитром Корчинським. В інтерв’ю "Радіо Свобода" трирічної давнини Корчинський пояснив дії УНСО низкою причин. За його словами, "більшість населення Придністров’я — це українці". Також Корчинський зазначив: "Думали, що можна створити з Придністров’я звільнену територію, розбійницьку — вільну від бюрократичного впливу як України, так і Молдови, само собою і російської федерації та пробувати там робити такий собі цікавий збройний романтичний анклав". Звісно, думка про домінування українців у Придністров’ї не витримує критики. Та й допомога росії у створенні численних осередків сепаратизму з історичної перспективи виглядає дивно. Хоч зрозуміло, що в 1992 році побачити це було не так просто.

1 березня було вбито голову придністровської міліції Дубоссар Ігоря Шипченка. Повстанці обвинуватили у вбивстві поліцію і взяли в облогу її місцевий відділок. Внаслідок штурму відділок змушений був скласти зброю. Придністров’я вирішило розвинути свій успіх за рахунок сіл у Дубоссарському районі. Так, 13 березня було атаковано село Кошниця, але напад було відбито. 17 березня було здійснено повторний напад на Кошницю та сусідні Кочієри. Наприкінці березня Молдова оголошує часткову мобілізацію. На початку квітня в Придністров’я приїздить віце-президент росії Олександр Руцькой та обіцяє місцевим, що росія їх не покине.

Квітень і травень проходять у боях, які не мають особливого успіху. Молдавські війська намагаються рухатися в бік Дубоссар та Бендер. При цьому молдавським військам вочевидь бракує військового досвіду, мотивації та технічного оснащення. Сепаратисти періодично відповідають вогнем запозиченої в 14-ї армії артилерії.

Ключовою у війні стала битва за Бендери у червні 1992 року. Бендери — місто на правому березі Дністра, яке належало до зони контролю Придністров’я. При цьому для розуміння специфіки конфлікту слід зазначити, що у більшості таких міст продовжувала функціонувати і стежити за порядком молдовська поліція. Тож у другій половині дня 19 червня представники поліції заарештували майора Ігоря Єрмакова за підозрою у підривній діяльності. У відповідь повстанці відкрили вогонь по відділку поліції. Молдовський уряд віддав наказ військам увійти в Бендери і взяти місто під контроль. Армія зайшла на БТРах у місто з різних боків. Кілька бойових машин підірвалися на мінах, але організованої оборони ключового міста не було. Бій на вулицях міста пішов навколо окремих будинків — казарм, відділків міліції, поштамту, виконкому.

Придністровці намагалися прорватися через міст на правий берег, однак вдало розташована навколо мосту батарея гармат "Рапіра" довгий час придушувала всі спроби прориву. Нарешті блокаду прорвала колона бронетраспортерів, батарею було взято. Тепер у місто почали вливатися загони придністровців, і вже молдовські війська перейшли до оборони окремих будинків та районів. Молдовська авіація отримала наказ знищити міст, щоб блокувати наплив сепаратистів з лівого берега. Однак три МіГи з недосвідченими пілотами не змогли знищити ціль. 14-а армія не бере безпосередньої участі в подіях, однак до придністровців приєднуються "добровольці" з її лав разом із технікою. Поступово молдовські війська відтісняють на околиці Бендер.

Сепаратисти під час битви за Бендери у червні 1992 року. ФОТО: Вікіпедія

23 червня до Придністров’я приїздить офіцер, якого називали "полковник Гусєв". За цим псевдонімом ховався генерал Олександр Лебедь, якого москва направила розібратися в ситуації та встановити над нею контроль. Лебедь до придністровських сепаратистів ставився зі зневагою, але молдован ненавидів і називав "фашистами". Тож його прихильність у конфлікті була очевидною. Лебедь очолив 14-ту армію й налагодив роботу ППО, внаслідок чого 26 червня було збито молдовський МіГ. А в ніч на 3 липня російська артилерія та мінометні батареї завдали нищівного удару по молдовських позиціях, що фактично стало завершенням активних бойових дій.

У цій фортеці під час конфлікту розміщувалася 14 армія. ФОТО: Вікіпедія

21 липня 1992 року президент Молдови Мірча Снегур та президент росії Борис Єльцин у присутності лідера Придністров’я Ігоря Смирнова підписали мирну угоду. Угода передбачала припинення бойових дій, відведення збройних формувань і створення між ними буферної зони, утворення спеціальної комісії для розв’язання ключових питань і спільних миротворчих сил. При цьому договір носив проміжний характер і не визначав статус Придністров’я у державі Молдова.

Вважається, що у конфлікті загинуло близько тисячі людей і близько трьох тисяч було поранено. За результатами конфлікту росія розпустила 14-ту армію й залишила у Придністров’ї близько 1300 військових, які мали увійти до складу спільних миротворчих сил.

Висновки

У 1991 році руйнування СРСР сприймалося як початок нової епохи. І навіть були сподівання, що росія стане частиною демократичного світу. Так чи інакше, тоді важко було передбачити, що на руїнах СРСР народжується нова агресивна імперія. Якщо розглядати роль росії у конфлікті в Придністров’ї 1990-92 років, переоцінювати її вплив і маніпулятивні здібності все-таки не варто. Не слід забувати, що до самого кінця грудня 1991 року самостійної росії не існувало, на руїнах СРСР панував безлад. Утім, росія швидко навчалася. І була готова використати новий досвід у подальших конфліктах.

У багатьох джерелах істотно перебільшується потужність 14-ої армії на момент конфлікту в Придністров’ї. На початку 1990-х армія фактично була покинута напризволяще. Однак навіть за таких умов вона залишалася основною силою в регіоні. Молдова ще не мала своєї армії, Придністров’я використовувало добровольчі загони. Тож прихильність армії до сепаратистів фактично ставила край на мріях Молдови зберегти суверенітет.

Право країн і народів на самовизначення є досить важливим питанням в історичному контексті. Мабуть, логічно припустити, що після розвалу імперії всі бажаючі можуть отримати незалежність. Насправді таке право має виглядати історично обґрунтованим, інакше новонароджена країна не отримає світового визнання. Так сталося і з амбіціями Придністров’я, які в подальші десятиліття активно підігрівалися росією. На сьогодні незалежність Придністров’я визнають лише Абхазія та Південна Осетія.

Олег Пархітько