Заборонена свобода: як Чехословаччина намагалася вирватися з соцтабору

Контрольовану Радянським Союзом територію за часів Холодної війни недарма називали "соціалістичним табором". Там можна було виживати, якщо уважно прислуховуватись до наказів охоронців та не казати зайвого. Можна було, звісно, спробувати втекти з табору, однак покарання могло бути суворим. У цьому мала змогу переконатися Угорщина у 1956 році. Дванадцятьма роками пізніше свій шлях до свободи намагалася відшукати й Чехословаччина. Як це було, спробуємо пригадати у наступному матеріалі.

Празька весна починається

В москві намагаються виправити ситуацію

Хроніка вторгнення

Завершення конфлікту

Висновки

Празька весна починається

У січні 1968 року на посаду першого секретаря ЦК Комуністичної партії Чехословаччини (далі – КПЧ) прийшов Олександр Дубчек. Він був представником прогресивного крила партії, яке прагнуло демократичних реформ у межах соціалізму. 

На посаді першого секретаря Дубчек замінив Антоніна Новотного, проте останній все ще залишався президентом Чехословаччини. Новотний був представником консервативного комунізму. Як креатура Микити Хрущова він за часів "відлиги" змушений був послаблювати режим. 

Однак, бувши причетним до репресій 50-х років, Новотний не поспішав проводити реформування суспільства. Опозиція до діяльності Новотного у межах КПЧ посприяла тому, що 30 березня він втратив посаду президента і був замінений на Людвіка Свободу. Наприкінці  60-х москва ставилася до Новотного підозріло, тому не чинила опір змінам у чехословацькій владі. 

Свобода був політиком обережним. Він бачив настрої у чехословацькому суспільстві, тому стояти на шляху реформ не збирався.

Бюст на честь Олександра Дубчека. Фото: Вікіпедія

У квітні Дубчек призначив на ключові посади людей, які були готові сприяти реформуванню ЧРСР. Зокрема, були дозволені вільні зібрання та дискусії, почали з’являтися громадські організації та об’єднання. Через істотне послаблення цензури місцеві журналісти почали вивчати комуністичні злочини 50-х років. Реформатори заявили про плани встановити суворий контроль за діяльністю органів безпеки, полегшити можливість організації приватних підприємств, знизити державний контроль над виробництвом та навіть провести вільні вибори. 

Через слова Дубчека під час телевізійного виступу хвиля чехословацьких реформ отримала назву "соціалізм із людським обличчям".

Представники Празької весни на мітингу. Фото: Вікіпедія

В москві намагаються виправити ситуацію

23 березня на зустрічі керівних осіб СРСР, Польщі, НДР, Болгарії, Угорщини та ЧРСР Олександр Дубчек був підданий різкій критиці. У розісланій наприкінці березня ЦК КПРС закритій інформації зазначалося, що Чехословаччина рухається у негативному напрямку. На початку травня відбулася зустріч між Леонідом Брежнєвим та Олександром Дубчеком, однак домовитися лідери країн не змогли.

8 травня лідери країн Організації Варшавського договору (далі – ОВД) зустрілися вже без представника Чехословаччини. У подіях "Празької весни" не брали участь також Албанія та Румунія, які поставилися до радянського тиску негативно та засудили подальше вторгнення. Вже на цій зустрічі пролунала пропозиція про військове розв’язання проблеми. Лідер Угорщини Янош Кадар, пам'ятав події 1956 року, тому пропонував шукати політичне рішення.

Улітку ОВД вирішила провести потужні навчання на території країн-членів організації. Цілком імовірно, що ці навчання мали стати підготовкою до можливого вторгнення та прихованою погрозою убік ЧРСР. Зокрема, на територію Республіки вперше з моменту заснування ОВД було введено 16 тисяч військових. Навчання наприкінці липня – початку серпня вже фактично були передислокацією військ для подальшого вторгнення.

Напруга між ЧРСР та іншими країнами ОВД досягла апогею наприкінці липня на зустрічі у місті Чєрна-над-Тисою, де зібралися повні склади Політбюро ЦК КПРС та Президії ЦК КПЧ. Від Дубчека вимагали швидко змінити курс, погрожуючи наслідками за неслухняність. 

Проте лідер ЧРСР продовжив рухатися обраним курсом. Чи усвідомлював Дубчек, що погрози не були марними? Скоріше за все, що після радянського вторгнення в Угорщину можливість повторення цього сценарію була для нього очевидною. Він просто робив те, що вважав правильним.

Реформи команди Дубчека користувалися масовою підтримкою у країні, однак у КПЧ ситуація не була одностайною. Зокрема, проти виступали провідні постаті партії: Василь Біляк, Алоїс Індра, Антонін Капек, Олдржих Швестка та Драгомір Кольдер. 

Цікаво, що останній кількома місяцями раніше був прихильником реформ, однак швидко зрозумів, що потяг їде у прірву. Важливо, що цей блок підтримувала Служба держбезпеки на чолі з Вільямом Шалговичем. СРСР збирався повною мірою скористатися розколом у лавах чехословацьких комуністів. Зокрема, вже напередодні вторгнення з’явився лист, в якому п’ятеро названих вище комуністів просили СРСР ввести війська і подолати внутрішню контрреволюцію.

Хроніка вторгнення

Операція "Дунай" з окупації ЧРСР почалася пізно ввечері 20 серпня. У ній взяли участь війська СРСР, Польщі, НДР, Болгарії та Угорщини, однак основний контингент належав СРСР. 

Армія вторгнення нараховувала 500 тисяч військових, тобто приблизно у 10 разів більше у порівнянні з придушенням угорського повстання 1956 року. Після отримання сигналу про початок операції усі командири мали відкрити один із п’яти секретних пакетів, а чотири інші треба було спалити у присутності керівників штабів.

Дізнавшись про початок вторгнення, Дубчек терміново зібрав Президію КПЧ, який засудив вторгнення більшістю голосів – 7 проти 4. Цікаво, що москва попередньо проводила "роз’яснювальну" роботу з членами Президії КПЧ і розраховувала на прийняття вторгнення з рахунком 6:5. Керівництво ЧРСР повідомило населенню, щоб воно не чинило спротив, оскільки за таких умов він не мав шансів на успіх. Однак спротив був.

Танки союзників швидко просувалися вглиб території країни. О 4:30 ранку радянські війська оточили ЦК КПЧ та заарештували усіх присутніх. О 2 годині ночі передові підрозділи повітряно-десантних сил захопили аеродром "Рузіне" у Празі. 

Захоплення відбулося за допомогою хитрості. Радянський пасажирський літак запросив вимушену посадку нібито через пошкодження. Саме на ньому і знаходився десант. На захоплений аеродром швидко почали один за одним прилітати транспортні літаки з десантом на борту. Пізніше були захоплені інші ключові аеродроми.

Радянські танки на вулицях Праги. Фото: Вікіпедія

Згідно з радянськими методичками, необхідно було взяти під контроль усі ключові об’єкти. Одним із таких об’єктів був будинок празької радіостанції, яка упродовж вторгнення виголошувала антирадянські заклики. Радіостанцію прийшли захищати кілька сотень беззбройних пражан, які намагалися забарикадувати вхід. Згідно з чеськими даними, внаслідок штурму 22 з них загинуло.

Союзники взяли всю територію ЧРСР під контроль упродовж 36 годин. На вилицях міст стояли танки, однак населення не хотіло з цим змиритися. Люди демонтовували дорожні знаки та таблички з назвами вулиць, щоб максимально ускладнити просування агресорів. На вулиці міст вийшли натовпи, які перекривали вулиці барикадами, блокували рух техніки своїми тілами, підпалювали танки, виносили плакати зі зверненнями до радянських солдатів повертатися додому.

На вулицях Праги. Фото: The Central Intelligence Agency

Тим часом Дубчека та його прихильників на радянських БТРах вивезли на аеродром та доправили до москви. З ними мали відбутися "перемовини".

Завершення конфлікту

Звісно, "перемовини" у москві відбувалися в атмосфері тиску та погроз. Радянські лідери хотіли, щоб представники ЧРСР погодилися підписати документ, в якому введення військ вважалося вимушеною мірою як метод боротьби проти контрреволюції, а демократичні реформи були скасовані. 

Важливим питанням було й те, як довго на території ЧРСР залишаться окупаційні війська. Чехословакам вдалося добитися лише того, щоб події "Празької весни" не вважалися контрреволюційними. Що стосується виводу військ, то формулювання було максимально несприятливим для ЧРСР: тоді, коли у країні нормалізується ситуація. У результаті радянські війська покинули країну тільки з розвалом СРСР.

Чехословацьких реформаторів вирішили усунути від влади поступово, щоб не викликати зайвих хвилювань. Зокрема, Олександр Дубчек перебував на посаді першого секретаря ЦК КПЧ до квітня 1969 року, коли його замінив Густав Гусак. У 1970 році Дубчек був звільнений з лав КПЧ і до пенсії працював у сфері лісного господарства. 

Густав Гусак слухняно скасував усі реформи "Празької весни". Цікаво, що на своїй посаді залишився і президент Людвік Свобода. Він не стояв на заваді реформам, але і проти їхнього скасування абсолютно не заперечував.

Важливо, що вторгнення у Чехословаччину засудили кілька країн соцтабору – Югославія, Румунія, КНР та Албанія. Остання внаслідок чехословацьких подій у вересні 1968 року вийшла з ОВД. Протести проти вторгнення пройшли й в інших країнах світу.

Демонстрація у Хельсінкі проти введення військ у ЧРСР. Фото: Вікіпедія

За сучасними даними, у конфлікті було вбито 108 та поранено понад 500 громадян Чехословаччини. Втрати радянських військ оцінюються у 84 загиблих і померлих, 62 поранених і травмованих. Переважна частина радянських жертв сталася через різноманітні аварії. Втрати союзників СРСР були зовсім незначні.

Пам’ятник присвячений подіям Празької весни. Фото: Вікіпедія

Висновки

Під час подій Празької весни СРСР у черговий раз довів, що готовий і спроможний жорстко придушувати будь-які спроби виходу з соцтабору. Щоправда, цього разу, на відміну від угорського повстання 1956 року, він діяв разом із військами країн-членів ОВД. Союзники зібрали 500-тисячну армаду, яка, імовірно, мала ґарантувати відсутність запеклого організованого спротиву.

Представники СРСР неодноразово висловлювалися стосовно того, що були готові упродовж "Празької весни" зіткнутися зі збройними силами НАТО та, як наслідок, до початку Третьої світової війни. Важко сказати, чого тут більше: лицемірства чи тотальної зомбованості. 

Після того, як США та країни НАТО вирішили не втручатися в угорське повстання 1956 року, вони фактично продемонстрували, що не планують влазити у справи країн соцтабору напряму. Тим більше не слід забувати, що саме в цей час американці надовго застрягли у В’єтнамі. Існує думка, що Празька весна стала серйозним поштовхом до періоду розрядки.

На відміну від Імре Надя, який став випадковим лідером угорського повстання 1956 року, Олександр Дубчек своїми вчинками втілював події Празької весни. Попри успішну кар’єру в комуністичній партійній ієрархії, він якимось чином примудрився зберегти певні ідеали та віру в те, що у слушний момент ситуацію можна спробувати змінити на краще. І коли цей момент настав, він принципово пішов шляхом перетворень, вочевидь ризикуючи власним життям. Спроби очорнити його у радянській пропагандистській літературі не витримують жодної критики.

Якщо порівнювати радянське вторгнення у Чехословаччину та російське в Україну, виникає чимало паралелей. Обидві країни хотіли звільнитися з-під впливу москви; для введення військ СРСР обвинувачував ЧРСР у "правій контрреволюції", а росія Україну – в нацизмі; обидва агресори проводили перед вторгненням фальшиві навчання; важливим складником вторгнення СРСР вважав захоплення аеропорту "Рузіне" у Празі, а росія – аеропорт "Гостомель" біля Києва; чехословацькі та українські колаборанти зверталися до старшого брата по допомогу. 

Отже, росія і зараз продовжує жити та працювати за старими радянськими методичками. 

Олег Пархітько