Міфи про болгарських переселенців Буджака

Історія "задунайських переселенців", до яких дослідники традиційно відносять насамперед болгар, гагаузів, албанців, задунайських козаків та молдован лишається політично упередженою та сакралізованою. Будь-яке скептичне ставлення до загальноприйнятих історичних штампів одразу викликає негатив та звинувачення в болгарофобії, антироманізмі та заперечені історії. Однак історія болгар Буджаку XVIII-XIX ст. значно цікавіша, ніж її часто зображають в офіційних історичних працях.

Одним з найперших міфів є теза: болгари переселилися до Буджака, рятуючись від османів, їм допомагали росіяни. Переселення болгар як раз розпочав османський уряд наприкінці XVIII ст. Фактично як такого переселення і не було, бо болгари спокійно собі мешкали в Кілії та Ізмаїлі ще з XVII ст. Зокрема османський мандрівник Евлія Челебі згадував болгар серед жителів цих дунайських портів. Побоюючись політичної нестабільності Буджацької орди, з 1769 р., після чергового ногайського повстання, османи почали переселяти болгар та гагаузів. У 1769-1791 рр. поблизу Ізмаїла, Бендер, Аккермана та Кілії оселилося до 2000 таких "задунайців". До 1806 р. в 70 населених пунктах осіла 1741 родина переселенців (приблизно 8500 осіб). Наскільки це багато можна бачити з наступної російської статистики : протягом 1812-1819 рр. кількість болгарських родин у Буджаку зросла з 2,5 до 6,5 тис. Зокрема, за 1808-1856 рр. болгарське населення Аккермана зросло з 172 до 870 осіб. Дійсно, росіяни активізували цей процес, однак явно не були в цьому піонерами.

Головне питання полягало в причинах такої міграції. Радянські дослідники доводили, що османи знущалися з болгар, хлопчиків забирали до яничар, а дівчат до гаремів та економічно тиснули на християн. Ці ствердження значно перебільшені. Так, християни, незалежно від національності, мали ряд обмежень в Османському халіфаті: церкви не повинні бути вище за мечеті та додаткові податки для не мусульман – це макту (щорічний податок з домоволодінь християн) та іспенже (подушний податок з християнської особи). Макту сплачували залежно від статку (40-180 акче щорічно), а іспенже у Буджаку наприкінці XVI ст. не перевищувало 22 акче. Наскільки це багато, видно зі спогадів російського мандрівника Павла Сумарокова: "мешканці всіх поселень сплачують десятину з хліба та іншого, а Порті – 3 леви з родини". При цьому податки з мусульман були більшими. Християни платили по 6 акче за Різдво та Великдень (цигани – 10 акче з господарства), мусульмани сплачували на Рамазан-байрам 500 курушів (до 60 тис. акче) як заккят (допомога бідним).

Стосовно набору болгар до яничар, то максимум на що могли  сподіватися болгарські хлопці – це вступ до добровільних формувань башибузуків, які не вважалися частиною регулярного османського війська і воювали за здобич. До яничар було заборонено наймати пастухів, а сільські болгарські хлопчики зазвичай були пастухами. Османи надавали переваги хорватам, албанцям, боснійцям та грекам. Зокрема відомі герої сучасних турецьких серіалів Ібрагім-паша був греком, Кенан-паша – албанцем, а Дамат Рустем-паша – хорватом або боснійцем. Серед відомих військових султанату болгар за походженням не було зафіксовано.

Башибузуки. ЗОБРАЖЕННЯ: safereactor.cc

Відносно перебування болгарок у гаремах, то звісно: епізоди їх продажу у рабство зафіксовані. Однак, османи мали певну "моду" і здебільшого купували дівчат з Черкесії, Греції та Венеції. Найменше цінувалися росіянки, грузинки, болгарки. Циганок купували лише волохи. Відсутність попиту на болгарок не сприяла їх продажу до гаремів.

Як ми бачимо, міфи про гніт болгар є трохи перебільшеними і вони досить охоче переселялися до Буджака за османські часи.

Не менш поширеним є міф про зацікавленість росіян у болгарських переселенцях та доброзичливе ставлення до них.

Відносно майбутнього юридичного статусу колоністів не існувало єдиної думки. Так, командувач Дунайською армією Михайло Кутузов та Голова адміністрації переселенців Антоніо Коронеллі пропонували надати їм автономний напіввійськовий або козачий статус подібний до Війська Донського; місцеві урядники (адмірал Павло Чичагов, дипломат Іван Каподістрія) та поміщики бажали закріпити за поселенцями права молдавських царан або державних селян. Сам імператор Олександр І схилявся до надання їм пільг "німецьких переселенців". Російська влада довго вагалася між планом Кутузова та Олександра І. Адже надання переселенцям статусу військового формування на кордоні з Туреччиною значно погіршило б дипломатичні відносини зі Стамбулом.

Остаточна відмова російського уряду від плану Кутузова відбулася у 1818 р., внаслідок посилення еміграції "задунайських переселенців". Переселенці побоювалися їх закріпачення у майбутньому і не бажали прикордонних сутичок з турецькою вартою. Тому уряд остаточно схилився на користь колоністського статусу переселенцям і відмовився від їх подальшого набору до російської армії.

Однак не всі урядовці прихильно ставилися до болгар. Прив’язаність переселенців до вівчарства викликала незадоволення російських урядовців. Олександр Клаус вважав їх "бездомними жебраками, що небажані для заселення Буджака". Михайло Державін вважав їх "скотарями, що вимушено з скотаря-кочовика стали землеробами". Про порівняно слабку орієнтованість господарств колоністів свідчать такі відомості: у 1851 р. під сінокосами і вигонами перебувало майже 370 тис. десятин їх землі, а під посівами лише 123 тис. десятин, що не перевищувало 25% придатної землі.

Колоністи явно не були законослухняними громадянами. У справах Болградської сільської управи збереглися відомості про постійні конфлікти та сварки між ними, вирубку сусідських дерев та бійки за землю. Болгари свідомо уникали називати свої справжні імена через кримінальне минуле в Туреччині і зазвичай купували свідоцтва вже померлих жителів Аккермана. Деякі з таких "жителів" за документами мали понад 100 років віку, тому і зберігся іронічний вираз "Аккерманський довгожитель". Російських вчителів також шокувало небажання сільських дітей навчатися російською, їх зневажливе ставлення до всього, що не є болгарським, слабкий потяг до знань та явне нехтування батьками освітою своїх дітей.

Карта болгарських поселень у Буджаку. ЗОБРАЖЕННЯ: newsmaker.md

Болгари Буджака. ЗОБРАЖЕННЯ: press.try.md

Щоправда російський уряд дещо не пояснив колоністам. З 1871 р. їх автономний статус було скасовано, впроваджено рекрутську (військову) службу, а самих селян прирахували до державних. Такий крок пояснили остаточним закінченням пільгових років. Але найбільше розчарування мали від наділу землі. Визнаних урядом 60 десятин не вистачало на всіх емігрантів. Тому у 1832 р. Міністерство Внутрішніх справ запропонувало скоротити їх наділи до 30 десятин. Завдяки особистому втручанню голови Піклувального комітету іноземних переселенців Бессарабії Івана Інзова наділ задунайських колоністів було зменшено тільки до 50 десятин. Реальний наділ залежав від наявності вільної землі в колонії та року переселення колоністів. Якщо колоністи оселилися до 1819 р., то вони отримували наділ меншого розміру. Зокрема у с. Табак Ізмаїльського повіту наділ складав лише 16 десятин, тоді як серед мешканців Болграда він становив 24 десятини. У 1832 р. у Прутському повіті родина колоністів мала у власності в середньому 48 десятин, Кагульському – 39 десятин, Ізмаїльському – 44, Верхньобуджацькому – 61 десятину, Нижньобуджацькому – 46, Аккерманському повіту – 81 десятину.

Селище болгар у ХІХ ст. ФОТО: nokta.md

Безземелля деяких колоністів спонукало їх переселятися далі. У 1866 р. Палата державних маєтностей зібрала відомості щодо стану господарств емігрантів-болгар. Виявилося, що у с. Спаське, Татарбунари, Ташлик, Чимішлії, Ченак, Тараклії більшість біженців не мали власних господарств. Ще у 1895 р. 590 родин сыл Кубей та Татар-Кобчак звернулися до Аккерманського волосного управління з проханням дозволити їм переселитися до Сибіру. У 1899 р. подібні звернення написали 102 родини с. Чок-Майдан, Авдарма та Кирютня Бендерського повіту. Через відсутність фінансування місцеві урядовці дозволили виїзд лише 6 родинам с. Кирютня, сплативши їм за проїзд пароплавом Одеса – Владивосток. У 1907 р. понад 3 тис. родин десятинщиків Аккерманського повіту написали заяву з проханням забезпечити їх грошима для переїзду. У 1908 р. були створені урядові комісії допомоги переселенцям в Тургайсько-Уральську область. З Аккерманського повіту було відправлено 2 представники (брати Куртови) для огляду земельних наділів в області для поселенців.

Впродовж 1909-1910 рр. таким оглядачам було надано 276 свідоцтв для виїзду до Сибіру. Поселенці повинні були отримати 15-16 десятин в Тургайсько-Уральській, Семипалатинській, Акмолінській областях. Всього до Сибіру виїхали 1893 родини переважно болгарських та гагаузьких колоністів з Аккерманського, Бендерського повітів. На думку молдавського дослідника Савелія Новакова до Сибіру виїхали 15-20 тис. болгар та гагаузів, які склали понад 30% загальної кількості переселенців з Бессарабії.

Отже відносини з імперськими урядовцями були складними і суперечливими.

Дуже популярним є стереотип щодо домінуючої численності болгар у Буджаку того часу та їх вагомої економічної ролі.

За переписом 1827 р. частка молдавського населення склала 33,5%, українського – до 19,4%. Доля болгарського населення скоротилася до 22,7%, частка росіян не перевищувала 9,4% населення краю. До 1831 р. російські урядовці під болгарами також розуміли і гагаузів та не відокремлювали їх. Лише у 1856 рр. загальна чисельність болгарських поселенців була визначена у 99 тис. осіб. За переписом 1897 р. чисельність болгар у губернії становила 103,2 тис. осіб (5,3% всього населення). Найбільше колишніх колоністів мешкало в Аккерманському повіті (21,3% їх кількості). За відомостями Лева Берга: "Більшість населення Аккерманського повіту складають малоруси, молдавани… Багато німців, болгар, гагаузів. У Шабо мешкають швейцарці... Молдаван в Ізмаїльському повіті майже половина. Дуже багато болгар та малорусів. Їм трохи поступаються старовіри-росіяни. У с. Каракурт мешкають албанці". Отже чисельність болгар не була домінуючою, однак мала вагомий вплив на етнічну мапу регіону.

Панівну роль болгари мали у вівчарстві та млинарстві. Вони майже не займалися рибальством, як ліповані, не розводили рогату худобу подібно до німців та українців та досить прохолодно ставилися до землеробства.

З 1830-х рр. центр вівчарства закріпився у болгарських колоністів. Поширення вівчарства тут пояснюється не лише господарськими причинами. Серед колишніх християнських підданих Османської імперії набуло поширення травневе свято Курбан (ісламське свято Курбан-Байрам) на яке кожна болгарська родина повинна зарізати вівцю та пригостити родичів та сусідів. Тому вівчарство було не лише господарською, а й релігійною часткою культури поселенців. Вівця символізувала добробут і лише дуже незаможні родини (у 1846 р. таких було 19%) не мали овець. Піонерами цієї справи були колоністи з Болграда – Кирило Минко, Дмитро Каназирський, Дмитро Дєнков. Протягом 1833-1852 рр. Минко тримав стадо в 3500 овець. У 1838 р. Каназирський мав 1020 овець, Дєнков – 1000 овець. За 1840-1850-ті рр. у колоніях Болград, Чийшя, Імпуціта, Тараклія, Ташбунар їх кількість зросла з 570 до 629 тис. голів.

У 1820 р. у болгар налічувалося 294 млини поблизу Болграда та Комрата. У 1851 р. 83 болгарські колонії мали 1618 млинів (1470 вітряків, 132 кінних, 16 водяних, тобто 19-20 млинів на селище). Лише у Болграді працювали 2 вітряки, але у с. Волканешти (15 верств від Болграда) знаходилися понад 30 вітряків, у Чийшії протягом 1820-1843 рр. кількість млинів зросла з 45 до 75. Незважаючи на слабку орієнтованість на землеробство, болгари досить жваво брали участь у виробництві борошна і сприяли економічному піднесенню регіону.

Останній міф досить неприємний і стосується болгарсько-румунських відносин. На відміну від Російської імперії, Молдавське князівство (з 1861 р. – Румунія) не гралося у демократію, а одразу поставила 2 болючих питання: земельну реформу щодо зменшення розміру господарств та збільшення податків за землю та призов до молдавської армії. Це одразу викликало конфлікт. Місцеве населення було зобов’язане протягом 1857-1876 рр. сплатити Румунії "державного займу", "шосейного податку" та інших зборів на 4,2 млн. франків. Причому 1,5 млн. франків податків було зібрано незаконно. Якщо болгари вимушені були платити 1860-1868 рр. збільшенні податки, то постанова про рекрутський набір їх роздратувала. 8 листопада 1860 р. Законодавчі Збори Молдавського князівства поширили рекрутську повинність на колоністів, що повністю суперечило молдавським постановам 1857-1858 рр. Цього ж дня у Болграді відбулися кроваві сутички між колоністами та урядовими військами під час яких загинуло до 20 болгар. Обурені таким відношенням та підбурювані російськими агентами в Ізмаїлі та Болграді, колоністи розпочали еміграцію до Росії. Протягом 8-14 листопада 1860 р. кордон перейшли 382 колоніста. 2 січня 1861 р. Міністр державного майна Росії Михайло Муравйов повідомляв послу Росії в Бухаресті Олександру Горчакову, що російський кордон перейшли 2639 болгарських та 50 молдавських родин. Протягом листопада 1860 – березня 1861 рр., внаслідок обмеження пільг і прав болгар в Бессарабії, а також сутичок з молдавською поліцією край покинуло понад 25,1 тис. болгарських колоністів, крім того кордон перейшли 1,5 тис. задунайських козаків, міщан, державних селян. Як ми бачимо, абсолютну більшість біженців склали саме болгари. Надалі, румунський уряд у ХХ ст. не зробив правильних висновків і змусив ще понад 20 тис. болгар емігрувати з Бессарабії. Отже, саме цей міф виявився правдою і стосунки між Болгарією та Румунією мають прохолодний відтінок саме через ці події.

Отже історія болгар Буджака виявилася більш несподіваною та цікавішою, і має ще багато нерозкритих таємниць та політизованих міфів.

Андрій Шевченко