Маловідома історія Дюківського саду та його околиць

"На місці, де зараз занедбаний, поритий каменоломнями та майже позбавлений рослинності Дюківський сад красувалася колись, до п'ятдесятих років минулого століття, розкішна, квітуча дача герцога де Рішельє", - так описував Дюківський сад одеський історик Олександр Де Рібас 1913 року.

Дюківський сад розташований на стику двох досить колоритних історичних районів Одеси: Молдаванки та Слобідки. З цією місцевістю пов'язано багато історій. У 1789 році саме тут, у Водяній балці, де Рібас із козацькими полками провів ніч перед штурмом Хаджибея 14 вересня. При цьому історичні джерела вказують на джерело з гарною водою, якою вгамовували спрагу козаки напередодні битви за Хаджибей. Джерела в парку існують і зараз. Вони наповнюють водою створені на його території ставки.

На той час на дні одеських балок часто можна було спостерігати, як на денну поверхню виходять джерела води. Місце розташування Дюківського саду на схилі Водяної балки визначили саме такі джерела, що били там із землі. 

Така кількість джерел призвела до появи у Водяній балці великої кількості колодязів ще за часів Хаджибею. З часом воду з цих колодязів черпали не лише місцеві жителі, а й водовози, які потім розвозили її вулицями. Вулицю Градоначальницьку свого часу називали Водовозною. 

Після захоплення Хаджибея частина Водяної балки (так на той час називалася майбутня вулиця Балківська), перейшла до полковника де Волана, проте він відмовився від цієї землі, після чого вона перейшла до герцога Рішельє, який був вражений унікальними пейзажами та вирішив створити на одному зі схилів широкої балки свою дачу. Спочатку ця місцевість являла собою пологе мальовниче урвище, з якого била ключами холодна джерельна вода. Завдяки наявності рясних джерел та захищеності місцевості від вітру, вона була дуже зручна для висадження квітучого саду.

Ідея створити сад у герцога Рішельє виникла через рік після його приїзду до Одеси, а до 1810 року всі основні роботи були виконані. Однак не тільки Рішельє спокусився мальовничими краєвидами цієї місцевості. Сусідами по дачі Рішельє були англієць, військовий комендант Одеси Томас Кобле, грек Споріді, поляк граф Потоцький та онук останнього гетьмана, граф Розумовський. Усі їхні дачі потопали в пишній рослинності, бо нестачі води тут не було.

На початку ХІХ століття герцог Рішельє вважав, що Одеса згодом збільшуватиметься не вздовж моря, а вглиб степу. Тому він робив багато зусиль для вдосконалення цієї частини околиці міста.

Професор Надлер так описував місцевість, обрану герцогом Рішельє для свого саду: "Місце для саду та дачі вибрано Рішельє досить вдало. Плато, на якому розташована Одеса, опускається тут досить крутим схилом у долину, на протилежному боці якої підіймається інша височина. Утворена таким чином балка захищена від сильних вітрів, що дмуть з боку степів, тоді як вологе морське повітря має вільний доступ з боку морської бухти. У балці на початку XIX століття існувало джерело прісної води, яке отримало назву Божий. Це джерело утворювало невеликий струмок з мальовничими берегами".

Дощова вода, що збігає з усіх боків у балку, утворила на її дні досить значний шар родючого ґрунту. Для регулювання струмка та стоку дощових вод після наслідків урагану 1809 року, під керівництвом Рішельє було створено спеціальні гідравлічні споруди, встановлювали ставки та фонтани.

Дачі Рішельє. Зображення: книга "Стара Одеса", Де-Рібас О. М. 

Навколо саду було збудовано солідну кам'яну огорожу з воротами та колонами стрілчастої архітектури. За воротами дачі розташовувалися витончені за архітектурою споруди: павільйон у вигляді ротонди, будівля, побудована в стилі грецького храму, альтанки та на вершині балки будиночок Рішельє. 

Олександр Де Рібас так охарактеризував дачу Рішельє: "Це була не дача - а феєрично створений в Одесі куточок Версаля".

На дні балки було розведено городи. Весь схил балки та плато був засаджений білими акаціями, берестами, ясенями, горіхом та оцтовими деревами. На самому дні балки були висаджені тополі. По околицях саду висаджувалися кущ бузини та бузку. У найзатишніших і найбільш захищених частинах саду були організовані розплідники фруктових дерев (особливо вишневих та абрикосових). Деякі квіти для свого саду Рішельє виписував зі свого родового маєтку у Франції.

У 1814 році герцог Рішельє залишив Одесу, щоб обійняти посаду прем'єр-міністра Франції. Свій сад, про який герцог постійно переживав, він передав у володіння своєму ад'ютанту Івану Стемпковському, який у 1826 передав сад місту з обов'язковою умовою зберегти колишню дачну резиденцію герцога Рішельє.

Надалі сад та всі будівлі на його території використовували одеські градоначальники як свою дачу. У 1830-і роки садом та колишньою дачею Рішельє користувався градоначальник Одеси Олексій Льовшин, при якому сад процвітав.

З околицями Дюківського саду пов'язано безліч легенд і моторошних історій. Цілий пласт таких легенд присвячений масонам. Згадки про масонські підземелля під маєтком графа Розумовського можна знайти у збірці "З минулого Одеси", складеній одеським бібліотекарем Л. Ф. Де Рібасом. У ній Де Рібас наводить свідчення С. Борисовича, який відвідував садибу Розумовського: "Говорили, що його підземні галереї, викладені каменем, йшли далеко під місто і поєднувалися з деякими будинками". Щоправда, сам Борисович цих підземель не бачив, він описує лише чутки про них.

Згадки про масонів під проводом графа Розумовського є також у статті Д. Маллорі (псевдонім відомого фейлетоніста Одеси Бориса Флінта), опублікованій 1929 року: "У глибині печер, майстерно прихованих від чужих очей, збиралася масонська ложа під заступництвом самого графа Петра Розумовського". Про зв’язок масонів з Розумовськими згадано у "Віснику Одеської комісії краєзнавства" за 1925 рік: "…в Одесі поширились легенди про зібрання масонів у братів Розумовських – теж масонів. Кирило Розумовський перебував в місті 1824–1826  роках в засланні після ув’язнення в тюрмі Спасо-Евфимієвського Суздальського монастиря, як розенкрейцер та член-фундатор товариства ланкастерських шкіл взаємонавчання 1819 року. Цілком зрозуміло, що ліцейські (мається на увазі Рішельєвський ліцей, - ред.) масони з гуртка "харківців" мали до його нахилу ще і за українське выльнодумство".

Ще одне місце, де збиралися масони, була дача Гогеля з правого боку Дюківського саду. Ось як описував її у своєму путівнику по Одесі В. Коханський у 1894 році: "Дача ця, вигадливої ​​архітектури, побудована архітектором-масоном Гартвігом для себе, тут він і похований. За переказами, будинком може володіти лише масон, а інші власники повинні скоро померти. До зміцнення такого повір'я, до якого жителі Молдаванки ставилися з повною довірою, послужив випадок дивної смерті власників дачі Гогеля і його сестри, що пішла від вивиху ноги через рік".

Після 1837 року Дюківський парк починав занепадати. Краєзнавець Тетяна Донцова у книзі "Молдаванка" наводить посилання на журнали Будівельного комітету 1850–1860 років, у яких вказується необхідність розібрати через його стан. За розпорядженням Воронцова будинок Рішельє у Водяній балці підтримувався як меморіальний будинок до 1849 року, після чого витрати на його утримання було скасовано. Сад почали використовувати нераціонально. Незабаром будинок Рішельє розібрали.

У 1856 році сад віддали в оренду купцю Пашкову за 50 рублів на рік для ламання каменю з правом пасти в саду необхідну для каменоломень робочу худобу і користуватися вільними приміщеннями. Нижня частина саду до 90-х років 19 століття здавалася з правом випасу худоби. 

У 1859 році сад передали Одеському опікунському комітету для влаштування притулку для безпритульних та дітей ув'язнених. У 1875 році частина колишнього Дюківського саду відвели товариству для будівництва притулку. У 1878 році міська влада планувала відновлення нижньої частини саду. Одночасно у 1880 році тут добували черепашник для міста.

У 1892 році професор Надлер, описуючи сад, вказував зруйновану огорожу, струмок, який перетворився на брудну напіввисохлу канаву. Від фонтанів на той час не залишилося й сліду. До кінця 19 століття у верхній частині саду влаштували буфети, де за свідченням Надлера, "все, починаючи від їжі та закінчуючи прислугою, вражало огидною нечистотою".

Попри запустіння, жителі Молдаванки любили та охоче відвідували цей сад. У путівнику Григорія Москвича за 1905 рік зустрічаємо такий опис: "Колись це був прекрасний сад із фонтанами, ставками, струмочками та багатою рослинністю. Тепер від усього цього абияк збереглася рослинність, у тіні якої у святкові дні любить проводити своє дозвілля небагате населення Молдаванки. Частину саду відведено під арену дитячих ігор".

Міська арена для дитячих ігор у Дюківському саду була влаштована у 1890 році з ініціативи Міського Голови Григорія Маразлі з метою дати можливість дітям бідних мешканців передмість Молдаванки, Слободки-Романівки та інших прилеглих місцевостей збиратися для фізичних вправ та спільних ігор під наглядом особливого завідувача. 

Арена призначалася для дітей віком від 7 до 15 років. Працювала щорічно з 1 травня по 1 жовтня з 9.00 до 12.00 та з 15.00 до заходу сонця. Арена була майданчиком близько 1,5 десятин на якій був навіс на випадок дощу, лави, рамка з гімнастичними снарядами, паралельні бруси, горизонтальні колоди, бар'єр для стрибків, гойдалки, кеглі, м'ячі та інші ігри.

Колосальна шкода була завдана саду у 1918 році, коли через відсутність палива в Одесі дерева вирубали на розпалювання. Сад був повністю знищений за один день. У 30 роках XX століття було проведено спробу реконструкції колишнього саду. Однак усі праці з відновлення саду були перекреслені Другою світовою війною.

Зображення: книга "Одеське міське громадське управління"

Післявоєнна реконструкція території колишнього саду Рішельє була завершена 1949 року, а сам сад було перейменовано на парк "Перемога". У парку були розміщені атракціони та дитяча бібліотека. На початку 1950-х років було вирішено організувати у парку постійну обласну сільськогосподарську виставку. Перебудова парку під виставку відбувалася з 1950 по 1955 рік. Роботи проводились групою одеських архітекторів під керівництвом Г. В. Топуза, який розробив генеральний план забудови ділянки, головний вхід на виставку та ряд павільйонів. Відкриття виставки відбулось 23 жовтня 1955 року.

Було споруджено виставкові павільйони всіх районів Одеської області. На виставці були представлені також експонати, що випускаються промисловими підприємствами міста. Наприклад, продукція заводу сільськогосподарського машинобудування, заводів з перероблювання сільськогосподарської сировини та багатьох інших промислових підприємств Одеси.

З 1956 року, зі збільшенням кількості павільйонів промисловості, виставку розширили із сільського господарства на інші галузі економіки. Так, з'явився знаменитий павільйон китобійної флотилії "Слава" із вхідною аркою із щелепи синього кита та гарпунною гарматою біля входу. Згодом він перетворився на музей флотилії.

Залишки павільйонів численних виставок у парку "Перемога" можна спостерігати й досі. 

Павільйон. Фото: Дмитро Жданов

Наприкінці 50-х років XX століття парк "Перемога" перепрофілювали на спортивно-розважальний. У парку створили відкритий спортивний басейн із вежею для стрибків та трибуною для глядачів. У басейні організовувалися змагання з плавання. На ставку почала працювати човнова станція. Водночас відкрився зелений театр та планетарій. А у виставкових павільйонах були піонерські табори. 

У 1971 році в парку відкрили ковзанку "Кристал" (згодом "Морозко"). У квітні 1974 року в парку було проведено виставку "Туризм і відпочинок у США". Відкривав виставку посол США Уолтер Дж. Стессел.

1972 року парк набув статусу парку-пам'ятника садово-паркового мистецтва обласного значення. В першій половині XX століття вхід до парку був платним (як і в решту всіх парків Одеси), поки в 1960-х не було прийнято рішення скасувати плату за відвідування міських парків, що, на думку деяких дослідників, прискорило його занедбання.

Історія Дюківського саду ще не завершено. Цей зелений острівець на кордоні Молдаванки та Слобідки протягом своєї історії знавав часи в'янення та розквіту. Новий етап розквіту частки старої історії ще попереду.

Дмитро Жданов