Як Перша світова війна вплинула на життя Буджаку

Перша світова війна (1914-1918) вплинула на різні аспекти життя провінційного мирного населення провінції російської імперії. Мобілізація та втрата працездатного населення, зниження сільськогосподарського виробництва, широке поширення дезінформації та сумні звістки з фронтів кардинально змінили життя мирного Буджаку. 

З початком війни одразу відбулося залучення населення до допомоги імператорській армії. На 3-й день мобілізації (2 серпня 1914 року), на підставі розпорядження командуючого 7-ю армією генерала Володимира Нікітіна, було оголошено формування вільнонайманого транспорту. Проводилося наймання возів і коней з погоничами в транспорт армії.

Охочі мали бути забезпечені справним взуттям та одягом, а в зимовий час – кожухами, фуфайками або теплушками. Плата погоничу з парою коней або волів зі збруєю та возом визначалась у розмірі 25 рублів на місяць (це приблизно складало вартість коня). Робітники, що наймалися без возів, отримували 20 рублів. Під час служби в транспортах добровольці, крім грошей, отримували продукти та фураж.

У випадку звільнення після чотирьох місяців служби, погоничу додатково надавалася грошова допомога на відновлення одягу та взуття, розмір якого визначався начальником.

Місцеве населення залучалось також для боротьби з диверсантами. Для пошуку 25 турків, які висадились 7 грудня 1914 року біля села Бурнас Аккерманського повіту, Клястицькому волосному управлінню було наказано сформувати загін зі 100 озброєних кіннотників та виставити їх навколо села. Вони мали слідкувати за появою в околицях волості турецьких диверсантів. Невдовзі весь десант було затримано.

У червні 1916 року, через нестачу людей в управлінні Одеського військового округу, серед жителів Аккерманського повіту було оголошено набір охочих вступити на службу стражниками для охорони військовополонених, зайнятих на польових роботах. На службу зараховували здорових, кмітливих чоловіків віком від 40 до 45 років включно. Молодшим стражникам була призначена заробітна платня в розмірі 45-50 рублів, старшим – 50-70 рублів.

Православна церква брала активну участь у підтримці бойового духу серед населення імперії. По всіх церквах проводилися "щоденні молитви про перемогу над ворогом". Багато священників добровільно відправилися в армію для виконання пастирських обов’язків у військових частинах і шпиталях. З їх числа були створені так звані "Духовні Загони". Зокрема по чотири священники з Аккерманського та Ізмаїльського повітів були відправлені до Західного фронту.

Фото: nv.ua

Серед вірян поширювалися заклики до пожертвувань на користь поранених, сиріт загиблих, на допомогу імперії. Учні церковних шкіл збирали пожертвування різними речами та тканинами: полотно, білизна, хустки, чай, цукор тощо. В школах було відкрито майстерні, де жінки та дівчата шили білизну для хворих та поранених. Всі зібрані кошти та виготовлені речі надсилалися до Духовного комітету.

Ці внески вважалися добровільними, однак патріотичні громадяни та керівники державних установ приділяли особливу увагу, щоб добровольчі внески були регулярними серед вірян та службовців.

Мирне населення повинно було виконувати ряд трудових повинностей оборонного характеру (будівництво укріплень, постачання фуражу, коней, праця на військових підприємствах). В другій половині 1914 року на будівництво військових об’єктів було мобілізовано понад 20 тисяч осіб. Лише у травні 1916 року за наказом голови 7-ї будівельної бригади Одеського військового округу кожні 2 тижні до села Картал треба було доставити 100 рибалок з посаду Вилкове для будівельних робіт. Загалом у 1916 році в Аккерманському повіті 20,5 тисяч робітників, в Ізмаїльському – 20,8 тисячі було відправлено до будівельних робіт. У повітах було додатково реквізовано 10 тисяч коней та 4,4 тисячі візничих.

26 жовтня 1915 року Аккерманське повітове присутствіє вимагало від сільських старост вжити всіх заходів для того, щоб власники коней обов’язково доставили їх на збірні пункти. Невдовзі було видано обов’язкову постанову, за якою ухиляння від поставляння коней каралося штрафом у 3000 рублів або ув’язненням на строк від 8 тижнів до 1 року і 4 місяці.

Плакат 1916 року. Джерело: Вікіпедія

Окрім робіт в регіоні трудових резервістів залучали до відновлювання постраждалих від боїв селищ поруч з лінією фронту. 15 серпня 1915 року правлінню невеликого села Мансбург (з 1945 року Олексіївка, - ред.) Аккерманського повіту доручалося нарядити 30 робітників і 5 возів для відряджання на роботи в Хотинський повіт. Селяни повинні були мати при собі кирки, лопати, сокири, казанки для кип’ятіння води та приготування їжі, а також продовольство на тиждень. Мобілізовані на оборонні роботи повідомляли у місцеву пресу: "Якщо можна говорити про експлуатацію робітників капіталом, то на військовозобов’язаних ця експлуатація позначилася більше, ніж на інших робітниках". У вересні 1916 року за наказом губернатора в Ізмаїльський повіт призначено направити парокінні вози, придатні для окопних робіт, а також працездатних піших працівників віком від 15 до 50 років.

Лише підлітків з міст Аккерман та Ізмаїл було призвано понад 1000, ще 3500 надали однойменні повіти. Всього ж з губернії призвали до 22 тисяч дітей на роботи.

Умови праці були надзвичайно важкими. Робочий день тривав з 5-ї ранку до 7-ї години вечора. Гарячого харчування для робітників майже не було. Лікар земського союзу міст, обстеживши низку дорожніх загонів, у доповідній записці писав: "Всі загони розміщені в тимчасових куренях, нашвидкуруч складених майже з гілок дерев, критих здебільшого корою".

Втечі з оборонних робіт були досить розповсюдженим явищем. У грудні 1916 року вози, спрямовані в Рені для постачання армії хлібом, самовільно повернулися додому.

З відкриттям Румунського фронту у 1916 році більшість робіт було поблизу Дунаю, то в першу чергу набирали мешканців Вилкове та Кілії. Щомісяця на ці роботи відправлялося близько 450 осіб. Тому рибалити могли тільки 500 осіб. Відомо, що раніше рибальством промишляло близько 2000 осіб у Вилкове. Таке значне скорочення чисельності рибалок розладило місцеве господарство.

У квітні 1915 року через відсутність кам’яного вугілля та коксу, всі парові млини, заводи та ковальські майстерні припинили свою діяльність. В Тарутине зупинився завод сільськогосподарських машин і знарядь. В Аккермані, Ізмаїлі, Арцизі, Вилкове, Сараті, інших містах краю припинили роботу більшість підприємств не оборонного характеру, зокрема млини. Замерли порти, перевезення вантажів мирного призначення майже припинилося. У серпні 1915 року Ізмаїльська міська управа змушена була звернутись до Бессарабського поземельного банку з проханням відстрочити орендні платежі селянським господарствам.

Примусовий набір робочої сили з місцевого населення та нестерпні умови праці викликали масове невдоволення робітників. У липні 1915 року відбувся страйк робітників бондарної майстерні в Аккермані. У травні 1916 року близько 6 тисяч робітників самовільно лишили роботу. У березні 1917 року будівельники залізниці Одеса-Аккерман також припинили роботу. Використовуючи закони воєнного часу, влада вдавалася до надзвичайних методів примусу та розправи з непокірними.

Іншим тягарем було годування вояків за власний кошт. У 1914 році інтенданти зібрали з населення Аккерманського повіту 874 тисяч пудів пшениці (майже 14,3 тисячі тонн) та 158 тисяч пудів картоплі (2,6 тисячі тонн). Восени 1916 року влада звернулася до населення з проханням, щоб військові безоплатно забезпечувалися хлібом. Місцевим жителям було заборонено продаж і вивезення їстівних припасів з сіл, оскільки продовольство було необхідне для військових частин. Лише в 1917 році командування зрозуміло, що селянам самім потрібно щось їсти, тому кожному селянину лишали 5-10 пудів пшениці (91-164 кг) для годування на рік.

Економічна експлантація регіону негативно позначилася на інфляції, особливо харчової продукції. У 1917 році Ізмаїльсько-Болградська продовольча управа повідомляла, що приватні особи в містах майже відкрито купували зерно за цінами вище твердих, встановлених урядом. Потім ховали його в млинах, де робили з нього борошно. Це призводило до того, що селяни продавали свої запаси спекулянтам, залишаючи армію та міста без продовольства. За 1913-1916 роки за офіційною статистикою ціни виросли на борошно на 58%, м'ясо – 33,5%, цукор – 47%, вершкове масло – 97%. Однак в Аккерманському повіті через харчову повинність з утримання вояків вартість збіжжя одразу виросла на 100%.

Певним прикладом є зростання цін на очерет. У березні 1914 року квадратний сажень (близько 4,55 квадратного метра) очерету з доставленням коштував 8 рублів. У 1916 році – вже 27,5 рублів. Купівельна спроможність рубля за 3 роки війни зменшилася у 4 рази – до 0,27 копійки у 1917 році. Загальне споживання товарів в імперії скоротилося до 52%. Якщо зарплатня робітника трудової армії не перевищувала 25-50 рублів щомісяця, то урядовці та військові мали постійне підвищення платні.

Несправедлива платня викликала заворушення і серед військових. У січні 1916 року з 42-го піхотного батальйону в Бендерах втекло 92 місцевих вояки. У грудні 1916 року підняли повстання вояки 12 Кавказького стрілецького полку в Аккермані. Було вбито – 4, страчено – 5, засуджено на 3-20 років – 136 осіб. Повстання вояків та економічне падіння змусило представника бессарабського дворянства Пантелеймона Ерхана висловитися за іноземну інтервенцію заради збереження порядку.

Продовольча та економічна криза, невдачі на фронті, трудова повинність та швидка інфляція пришвидшили серед населення антидержавні виступи, мешканці виступали за припинення війни та критично оцінювали перспективи перемоги. Хвиля патріотизму, яка була на початку війни за 3 роки переросла у байдужість до перемоги та незадоволення діями уряду. 

Андрій Шевченко