Буджак після приєднання: знищена економіка та масова міграція

Приєднавши Буджак у 1812 році російська адміністрація майже повністю знищила там османсько-татарську економічну систему та торгівельні зв’язки, що призвело до масової еміграції населення до Османської Порти. 

Рятуючись від російських військ під час війни 1806-1812 років, понад 15 тисяч чоловіків втекли до Порти й перегнали туди 100 тисяч голів худоби. Решту (понад 6 тисяч чоловіків з родинами) у 1807 році росіяни переселили до Таврії, а їх селища зруйнували. Доля ще 21 тисячі татарських чоловіків лишилася невідомою. 

"Бідні татари, пограбовані та розорені намагалися жалітися, але їх ніхто не слухав", – згадував російський генерал Казимир фон Мейендорф. "В Аккермані жодного татарина не проживає", – згадував ще у 1775 році генерал Петро Румянцев. У 1808 році тут також не зафіксованого жодного турка, як в Кілії та Рені. 

За переписом 1807 року у Бендерах татари склали лише 9,4% населення. Певна кількість турків повернулися до Ізмаїла після 1809 року. Однак їх чисельність не перевищила 10%. В колишньому татарському селищі Каракурт лишився 1 татарин з племені Келеше.

Для відновлення потенціалу краю необхідно було залучання переселенців, що мали господарський досвід, необхідний для відновлення економічного потенціалу регіону.
У 1812-1818 роках. проєкт економічної реорганізації Буджака не був остаточно визначений. 

Імператор Олександр I схилявся до передачі приморської частини Буджака (лінія Аккерман – Татарбунари – Ізмаїл) приватним власникам, степовий центр (понад 100 тисяч. десятин. або 109,1 тисячі гектарів), через нестачу води, використати для пасовищ і віддати в оренду іноземним скотарям. Однак цей проєкт пізніше було відхилено й уряд розпочав роздачу земель дворянам.

У 1812-1824 роках було передано російським урядникам та молдавським боярам у Бендерському та Аккерманському повітах понад 300 тисяч десятин татарської землі. Найбільші земельні володіння отримали граф Бенкендорф (28 тисяч десятин), граф Канкрін (25 тисяч десятин), генерали Сабанєєв та дійсний таємний радник Несельроде (по 10 тисяч десятин), князь Мурузі (6 тисяч десятин).

Молдавські бояри також отримали від російського уряду 117,2 тисячі десятин землі. Імператор подарував боярину Янку Бальшу 41,5 тисячі десятин у Мусандському окрузі. Молдавський поміщик Григорій Кодрян отримав 670 десятин та селище Шамайли. Близько 670 десятин землі було передано майору Патаракію.

Однак поміщикам заборонили залюднювати ці землі кріпаками. Це підтверджується запискою Олександра I повноважному наміснику Бессарабської області Олексію Бахмєтєву від 21 травня 1816 року: "Бессарабія власне так названа або Буджак майже вся належить державі… Але такий величезний простір у статистичному вигляді ще не розмежовано. Її імператорській Величності завгодно, щоб ці землі до продажу вроздріб не призначалися, доки обласна рада не складе повний план цих земель. Але це не повинно обмежувати переселення іноземних поселенців".

Олексій Бахмєтєв. Зображення: Вікіпедія

Така турбота викликана зловживанням місцевих землевласників стосовно вже переселеного люду. Поміщики намагалися оминути заборону на кріпацтво і поширювали феодальні повинності. Зловживання місцевої влади повторило ситуацію з татарами: переселенці почали тікати через Дунай до Османського султанату. Лише на початку 1814 року з Бессарабської області, передусім з південних регіонів, виїхало за кордон приблизно 3 тисячі родин молдован і болгар. 

Після російсько-турецької війни 1828-1829 років з Буджака до Туреччини втекли понад 18 тисяч переселенців. Статистика показує, що міграційна політика російського уряду зазнала невдачі через невизначеність правового статусу переселенців, яких місцева влада закріпачувала.

Для подальшого заселення краю Новоросійський генерал-губернатор граф Михайло Воронцов у 1825 році запропонував поділити 284 тисяч десятин вільних земель на ділянки у 100 десятин і продати всім хто бажає, насамперед міщанам та купцям, за ціною у 5 рублів за десятину. Однак комітет фінансів відмовився від проєкту через очікувані низькі прибутки.

Імперський уряд також сподівався шляхом заселення іноземними колоністами з Балкан та Європи, створити тут експериментальний регіон. Він бачив край, заселений слов’янським, бажано православним населенням, яке б підтримало російську експансію проти турків. 

Під час російсько-турецької війни 1787-1791 років до лав російської армії вступило багато представників балканських народів (болгар, албанців, валахів, молдаван, сербів). На думку російських генералів саме балканські колоністи на півдні росії повинні стати перепоною подальшому просуванню османів і сприятимуть землеробській колонізації краю.

Були пропозиції надати колоністам автономний напіввійськовий або козачий статус подібний до Війська Донського; місцеві урядники та поміщики бажали закріпити за поселенцями права молдавських царан або державних селян. 

Сам Олександр I схилявся до надання їм пільг "німецьких переселенців". Влада довго вагалася між різними планами. Адже надання переселенцям статусу військового формування на кордоні з Туреччиною значно погіршило б дипломатичні відносини зі Стамбулом.

Не покращувало ситуацію відношення деяких урядовців до "задунайських переселенців", зокрема болгар. Зокрема А. Клаус вважав їх "бездомними жебраками, що небажані для заселення Буджака". Державін називав їх "скотарями, що вимушено зі скотаря кочовика стали землеробами". Дійсно "задунайські переселенці" майже не займалися землеробством (лише до 15% їх землі було під посівами у 1820 роках), а надавали переваги вівчарству. Тому план перетворення їх на військових поселенців зазнав невдачі. 

Переселенці побоювалися їх закріпачення у майбутньому і не бажали прикордонних сутичок з турецькою вартою. Тому уряд схилився на користь колоністського статусу переселенцям. Остаточно правовий статус "задунайських переселенців" був закріплений в "Статуті о колоніях іноземців в імперії" 1857 року. Зберігалося автономне управління. Підтверджувалося право кожної родини на 50 десятин, Їх статус зберігався до січня 1872 року, коли іноземні поселенці були переведені до стану державних селян.

Відносно "варшавських поселенців" (німців, швейцарців та поляків) російський уряд дотримувався Маніфесту 4 грудня 1762 року імператриці Катерини II, де були чітко прописані права мігрантів. Вони одержували безоплатно допомогу під час переїзду, на 30 років звільнялися від податків, одержували безвідсоткову грошову позику на 10 років для будівлі домівок, купівлі коней, возів, плугів, інших знарядь праці. 

Колоністам було дозволено мати свій суд, вільно сповідувати свою релігію, вони звільнялися від рекрутської повинності. Лише після 30 років перебування в росії колоністи повинні були відбувати земську службу та інші повинності. Таким чином, це було вільне землеробське населення, що не підлягало військовій службі. 

Німці менноніти. Зображення: Germans, Mennonites-Ukraine/FolkMore

Однак ідея створення інституту військових поселенців не була забута. Пропонувалося утворити Усть-Дунайське козаче військо для захисту кордонів від османів. Головним противником існування Усть-Дунайського козацького війська був генерал-фельдмаршал Олександр Прозоровський. Він вимагав ліквідації війська, тому що воно мало "волелюбний характер Січі Запорозької та стане місцем устремління пройдисвітів, яким однаково кому служити". 

З початком російсько-турецької війни 1828-1829 років задунайські козаки звернулися до російського уряду з проханням дозволити їм взяти участь у бойових діях, натомість обіцяючи оселитися на казенних землях. За дозволом імператора Миколи I було сформовано 2 полки чисельністю у 2,3 тисячі вояків. 

Козаки отримали щорічне грошове утримання та "ремонтні гроші". Вони також одержали право "вільної торгівлі та промислів". Проте кількість промисловців не повинна перевищувати 30 осіб, щоб не підірвати боєздатність війська. Саме ці торговці звільнялися від військової служби та щорічно сплачували 57,5 рублів торгового податку. Інші козаки звільнялися від сплати податків, але продовжували забезпечувати добрий лад доріг, надавати житло військам під час бойових дій. 

Офіцери Дунайського війська. Зображення: Khortytsia National Reserve

Після поразки росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) доля Дунайського війська вирішувалася протягом 12 років. Бессарабський губернатор Михайло Фонтон де Веррайон пропонував перетворити весь південь російської Бессарабії у військовий округ і приписати до козаків всіх державних селян. 

3 грудня 1868 р. імператор Олександр II видав наказ "Про ліквідацію Дунайсько-Новоросійського війська". Згідно з положенням козаків прираховували до державних селян. Таким чином, остання спроба створити військові поселення в регіоні завершилася невдачею через військові поразки російської імперії.

Андрій Шевченко