“В якомусь сенсі ми усі носороги”, - режисер Денис Григорук

Хто такі носороги, яким є наразі театр в Одесі, хто його аудиторія і які відчуття не потребують слів? Про це поговорили з Денисом Григоруком - режисером та актором в Одеському академічному театрі ляльок та Одеському академічному музично-драматичному театрі імені В. Василька. Читайте скорочену версію інтерв’ю про місто, класику, спогади та зростання та дивіться повну на YouTube-каналі Інтенту.

Спочатку ми поговоримо трошки про реальність в Одесі.  З метою певної архівації ми питаємо людей про те, як вони переживають блекаути. Поділіться, які відчуття це у вас викликає?

В першу чергу людина до всього звикає. Тобто це вже звичний стан. Буває момент, коли ти дуже багато працюєш, зранку виходиш з дому на одну роботу, потім на іншу, потім ще постановка, ще щось і приходиш пізно ввечері. Хочеш розслабитися, зробити каву собі або щось поїсти, навіть за комп'ютером посидіти, подивитися, пограти, неважливо що, а приходиш у темряву. Виходиш у темряві, приходиш у темряву і, чесно кажучи, починає так трошки на мозок, на душу твою тиснути все це. І стає трошки складно щось придумувати, творити, тому що починаєш займатися побутовими речами, думати не про те. Але ти до цього звикаєш, приходиш в якусь нірвану і починаєш працювати. Напевно, найскладніше за все - це коли починають вимикати світло в самому театрі. Тобто ти працюєш, щось плануєш на день, приходять актори, приходять цехи, які готові працювати, хочуть працювати, але немає світла, ми не можемо робити ряд речей. Якось викручуємось лампочками, ліхтариками, ми світимо, щоб хоча б щось зробити. Але якісь основні речі важко зробити. Намагаємось це врегулювати і все ж таки робити свою справу. 

Ми також з кожним нашим гостем говоримо про Одесу в різних контекстах. І ось вам я хочу поставити таке запитання: чи є Одеса театральним містом? Ми можемо порахувати кількість театрів, але це не ознака. 

Чесно скажу, це для мене важке питання, тому що я вже... Я приїхав сюди 13 грудня 2020 року, переїхав вже в Одесу і почав одразу працювати в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька. За ці майже шість років, як я тут живу, дивлюся, працюю, можу сказати, що був розвиток. Приїздило сюди дуже багато людей, круті режисери працювали на сценах театру. Було цікаво. Коли почалася війна, зрозуміло, що люди зникли:  хтось на фронті, хтось кудись виїхав. Можна сказати, що набагато менше стало саме майстрів. І розумію, що більшість не хоче сюди їхати, тому що є тривоги, є постійні вибухи, руйнується структура.

Зараз чомусь набагато більше стало глядачів, як я  бачу. І найцікавіше, що дуже багато молодих людей приходять, дивляться на мистецтво, чогось навчаються. І я як викладач акторської майстерності бачу дуже багато дітей, які хочуть стати акторами, хочуть ставити щось, танцюють, співають, розвиваються. І це дуже цікаво. 

Чи є Одеса театральним містом?  Я, напевно, чесно скажу, що ні. Не театральне. Хоча тут є потенціал. Я ще раз повторюю, тут реально круті майстри ставили вистави: Голенко, Богомазов, Уривський. Дуже круті режисери тут працювали. Але я бачу, як вистави кудись вже відходять. На мою думку, треба також виховувати глядача, тому що я розумію: Одеса, море, відпочинок і тому подібне... 

Продовжу трошки цю тему Одеси. Чому киянин вирішив переїхати до Одеси? Зазвичай роблять навпаки. 

Чесно скажу, це була чиста випадковість. На той момент я працював у Києві. Моя одногрупниця вирішила пробуватися в театр Василька і запропонувала мені бути її партнером, щоб на прослуховуванні показувати уривки. Я трохи замислився і погодився. Чесно скажу, я навіть не знав про цей театр. Я приїхав і навіть не знав, хто був головним режисером. Виявилося, що головним режисером був Голенко Максим Георгійович. І я приїжджаю, показуюся, і потім після прослуховування кажуть, що мене беруть. Мене викликають до директора і кажуть, що хочуть взяти в трупу театру. І я подумав у той момент, а чого б ні? Щось поміняти в житті, не сидіти на одному місці. Я розумію, що Одеса - це не те місце, де я хочу, наприклад, пустити коріння. Я розумію, що світ дуже великий і мені хочеться ще десь попрацювати, щось побачити. Наприклад, я працював в Національному театрі Шаушпільхаус в Австрії. Там робили виставу. Це для мене був досвід, я багато чого дізнався, побачив, зрозумів. На багато своїх запитань відповів, працюючи там. Також буквально нещодавно їздили ми в Англію. Подивився, як люди живуть, що там відбувається, походив в театри, подивився мюзикли, взагалі як цей жанр розвивається. На мою думку, в Україні поки що мертвий жанр мюзиклів. Я можу помилятися. Може, дійсно він десь живе, поки я цього не знаю. Але я подивився ось у Лондоні, тому що там все на мюзиклах побудовано. Там вибудована просто кожна вистава. 

З мюзиклів перейдемо до пластичних вистав. Відбулась прем'єра вистави «Носороги». Розкажіть, будь ласка, що це за вистава. Я знаю, що це за твором Йонеско. Як я читала опис, це про оносороження людей, певну самотність і конформізм.

 
Денис Григорук. ФОТО: Наталя Довбиш

Пластична вистава, це друга моя робота. Перша моя вистава тут була пластична - “Брехня” за Володимиром Винниченком. Чому я обрав саме цю драматургію? Для мене ця п'єса – більш така антиутопічна історія. Кажуть, що це чистий абсурд. Я не погоджуюся з такою думкою, для мене все ж таки це антиутопія. Тобто це про соціум. Я намагався осучаснити п’єсу. Йонеско писав, якщо я не помиляюся, якраз тільки п'єси абсурду. Вони набули популярності після Другої світової війни. Йонеско писав про фашистську Німеччину, про СРСР, Сталіна і тому подібне. Він також писав про  французький соціум, тому що вони у Другій світовій здалися німцям, не боролися. І він описував, як люди перетворюються на носорогів від конформізму, через те, що на них тиснуть. Ними маніпулюють в силу їхніх страхів, в силу їхньої неграмотності або незрілості і тому подібне. Тобто це маніпулювання людиною. У нас є сьогодення, яке уособлюють соцмережі. І я показав те, що, на мою думку, також є маніпулюванням людьми: це соцмережі, це аудіовізуальне мистецтво, телебачення, всі ось ці скроллинги, ютуби, інстаграми, тіктоки і тому подібне. Тому що туди вливають дуже багато інформації. Я знаю цю п’єсу ще зі студентських років, вона тяжка. І мені цікаво було зробити її про сьогодення. Я також у цьому світі живу, у цьому соціумі. І також можу сказати, десь в якомусь сенсі я також носоріг. І всі ми носороги. Якщо так подивитися, є люди, які стоять над нами, які просто вливають те, що їм потрібно. А ми йдемо за цим.

Марія Литянська