Станіслав Стриженюк: “Мене зняли з Одеської кіностудії як націоналіста”

Він мріяв літати, але став головним редактором Одеської кіностудії, де відстоював українське кіно перед московською цензурою. 95-річний поет, публіцист, перекладач Станіслав Стриженюк розповідає про боротьбу за "Собор" Олеся Гончара, спілкування з Кірою Муратовою, вплив батькового полону на його долю та про те, чому сьогодні він готовий взяти до рук кулемет.

Довідка

Станіслав Стриженюк - член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій імені К. Паустовського, П. Тичини, "Золоте перо", "Культурна столиця – 2019", всеукраїнського конкурсу "Коронація слова".

Він народився 3 березня 1931 року у м. Гайворон. Навчався в Одеській спеціальній середній школі військово-повітряних сил. Стриженюк мріяв стати льотчиком, але ідеологічно-мандатна комісія заборонила підніматися в небо: його батько, рядовий піхоти, під Харковом потрапив до фашистського полону, тож вважався неблагонадійним.

У 1955 році Стриженюк закінчив хіміко-технологічний факультет Одеського політехнічного інституту, а в 1963 році – Літературний інститут імені М. Горького.

Працював інженером на Актюбінському хімічному комбінаті, начальником Одеського обласного управління культури, головним редактором Одеської кіностудії, редактором альманаху "Горизонт", відповідальним секретарем Одеської обласної організації Спілки письменників України.

Свої перші поезії Станіслав Стриженюк надрукував у 1956 році в колективному альманасі "Голосом серця", а дебютною книгою стала "В братнім краю", що вийшла в Одеському обласному видавництві в 1957 році.

Стриженюк є автором понад 30 поетичних збірок. Окремі вірші Стриженюка перекладені англійською, болгарською, польською, угорською та іншими мовами. У 1995 році пан Станіслав переклав українською мовою твори італійського поета Коррадо Калабро. Його книга "Rosso D’alicudi" вийшла під назвою "Червоний колір Алікуд". Пізніше Стриженюк здійснив переклад поеми "Лучафер" класика румунської і молдовської літератури Міхая Емінеску.

У травні 2021 року в Одеській національній науковій бібліотеці Стриженюк презентував книгу "Судний день. Драматична козацька дума в трьох частинах", присвячену гетьману Мазепі. У 2024 році вийшла нова книга "Мир. Любов. Пам’ять". До неї увійшли як давні вірші, які ще не публікувалися, так і написані вже під час повномасштабного вторгнення.

Пане Станіславе, ви пережили Другу світову війну, зараз повномасштабна. Ваша творча біографія налічує понад 30 книг, остання збірка "Мир. Любов. Пам’ять" вийшла в 2024 році. Як поет реагує на війну?

На війну поет реагує, як солдат. Війна – це завжди трагедія. Для обох народів, які воюють. Але для нас, українців, це втричі більша трагедія, тому що це вторгнення здійснила росія. Нам кажуть, що ми "один народ", але водночас виключають Україну з цього уявного "народу". 

Хто ви такі? Ви Золота Орда. Шевченко писав, що ми монголи, але помилявся. Це московія – монголи. 

У всякому разі до війни я ставлюсь як до національно-ворожого явища, яке руйнує все. І ми бачимо це щодня на власному досвіді. Від цього неможливо сховатися: ракети літають і падають нам на голови. Ми зараз розмовляємо – і водночас сподіваємося, що в цей момент нічого не станеться. Тому для мене оця війна, яка ніяк не може закінчитись, - це жах. І це ганьба тисячоліття. 

Ви мріяли стати льотчиком, але вам "крила підрізали" через те, що ваш батько, рядовий піхотинець, потрапив у полон німців. Чи пробачили ви ту ідеологічну систему? І чи не стало це першим поштовхом до того, що ви обрали слово, а не небо?

СКРІНШОТ: youtube, Інтент

Моя мама, Євдокія Назарівна, казала мені: "Не літай високо, бо впадеш". І справді, одного разу я ледь не впав. Це сталося, коли я летів із Семипалатинська разом із групою – ми були у відрядженні в Казахстані. Я добре знаю цю країну. Працював на Актюбінському хімкомбінаті, на станції Алга – це приблизно за сорок кілометрів від Актюбінська.

Згодом я зрозумів: Казахстан був своєрідним піддослідним полігоном ГУЛАГу Радянського Союзу. Це відчуття прийшло вже там, на місці. Поїхав я туди ще й тому, що саме сюди був засланий Тарас Шевченко із забороною писати й малювати. Але як можна заборонити людині думати й висловлювати свої думки? Це неможливо. Тим більше коли йдеться про художника, одного з найвидатніших випускників Петербурзької академії мистецтв.

І сьогодні, коли я дивлюся на жертви цієї війни, розумію: мій народ – це народ-жертва, але водночас народ-армія. У цьому наша сила, бо нас неможливо здолати. Воля до свободи й визволення настільки глибока, що ми будемо боротися всіма можливими способами.

Я відчуваю це й у собі. Колись я мріяв літати, а сьогодні без вагань узяв би до рук зброю і пішов би воювати. Я не ховався б від куль, бо ніхто, крім нас самих, нас не захистить.

У травні 2021 року ви презентували драматичну козацьку думу про Івана Мазепу. Чому в часи війни ви звернулися саме до цієї постаті?

Я звернувся до Івана Мазепи, бо добре знаю його біографію й двадцятирічне гетьманство. Він мислив категоріями волі, орієнтувався на Європу й намагався вести туди український народ. Це була високоосвічена, культурна, духовна людина. Іван Мазепа для мене – символ української душі.

Зараз я працюю над новою роботою, пов’язаною з Одесою. Багато хто сперечається про дату її народження, але справа не лише в істориках. Одеса – це два крила: степ і море. Море – наш зв’язок із ширшим світом. Тому мене не дивує, що Україна має станцію в Антарктиді. Я хочу подивитися на Одесу з чистого аркуша – зі степу над морем. Часто кажуть: єврейська, молдавська… Я це розумію, але передусім це українська Одеса.

Ви почали працювати головним редактором на Одеській кіностудії в 1964 році. Розкажіть, як ви туди потрапили.

Знаєте, на той час я працював начальником обласного управління культури і, відверто кажучи, трохи втомився від цієї роботи. Управління тоді містилося на вулиці Пушкінській, 37, на четвертому поверсі. Там був і мій кабінет, і весь апарат.

Одного разу я зайшов до художнього музею на тодішній вулиці Короленка і побачив картину: Пушкін і Міцкевич в Одесі. Я буквально схопився за голову як керівник управління культури, бо знав, що вони ніколи не зустрічалися в Одесі.

Я тоді сказав директорові музею: "З’ясуйте, хто автор цієї картини, а саму роботу зніміть і приберіть у запасники – вона не відповідає історичній правді". Окрім правди, має бути ще й відповідальність, особливо в питаннях культури та історії. Тим більше що у польського народу є до нас свої історичні претензії – це відомо. Але ми маємо чітко розуміти, ким є і чого варті. І без Польщі, звичайно, нам було б значно важче вистояти, зокрема й перед сучасною російською навалою.

Роки вашої роботи на студії – це період її розквіту, який повʼязують з багатолітнім її директором Геннадієм Збандутом. Як ви пояснюєте злет кіностудії під його управлінням? У чому був його секрет?

Знаєте, жодного особливого секрету не було. Сама Одеса за своєю природою, атмосферою вже створює ґрунт для творчості.

Коли я прийшов на кіностудію, це сталося під фанфари знаменитої пісні з фільму "Весна на Зарічній вулиці". Марлен Хуцієв зняв цю стрічку і підняв Одеську кіностудію на дуже високий штиб. 

Тому входити в цю історію було непросто. Я тоді зрозумів: працювати треба так, як свого часу працював на Одеській кіностудії Олександр Довженко. Він був не лише великим режисером, а й людиною з чіткою позицією – з відчуттям української окремішності ще задовго до розмов про незалежність.

Тобто кіностудія для мене починалася саме з Довженка, не зі Збандута. А закінчилася ця історія викликом до москви, до секретаря з ідеології ЦК КПРС Михайла Суслова. Після цього на бюро обкому партії мене зняли з посади. Формально за те, що я вів переговори з Олесем Гончаром про екранізацію його роману "Собор". Тоді цей твір щойно вийшов і викликав великий резонанс. Ми справді хотіли зняти фільм. Фактично мене зняли як націоналіста. Оце я можу сказати точно. 

Кіностудія, та й Одеса загалом, у 1960-х роках були місцем, де українську мову можна було почути набагато частіше, ніж в 1970-х і тим більше в 1980-х. Вона часто як тло звучить у ранніх фільмах Кіри Муратової. Як вам, україномовному поету, велося на студії, де більшість була російськомовною?

Коли мене зняли з роботи, з’ясувалося, що проти мене було написано чимало доносів. У ті часи стукачів було дуже багато. Проти мене – щонайменше п’ятеро. Я знаю цих людей. У мене навіть є лист від одного з них – згодом він усе мені розповів. Це документ, який я можу оприлюднити.

Мене вважали націоналістом. Лише тому, що я хотів знімати фільми з українськими акторами, українськими режисерами, з українською музикою й піснею. Саме таким я бачив кіно в Одесі. Водночас "Мосфільм" прагнув перетворити Одесу на майданчик для ВДІКу. Проте цього не сталося – ми відстояли свою позицію.

Тоді почали запрошувати молодих режисерів. Так я познайомився з Володимиром Висоцьким. Він дружив з Андрієм Тарковським – режисером, який тонко відчував українську душу.

Висоцький часто читав мені свої вірші. Якось я прочитав йому своїх "Коней". Він уважно слухав, і згодом у нього з’явилася відома пісня "Коні".

Пізніше, під час роботи над фільмом "Вертикаль", я був на Ельбрусі й бачив, як відбувалися зйомки. Там перевернувся вертоліт, були пошкодження, і мені довелося терміново летіти у відрядження. Там ми знову зустрілися з Висоцьким – він співав для туристів свої пісні. Тоді ми й вирішили запросити його на одну з ключових ролей у фільмі. У цьому є й моя заслуга.

Мене підтримував і директор студії Збандут. Він багато що розумів, хоча й не все. Наприклад, не міг збагнути, чому я взявся за екранізацію роману Олеся Гончара "Собор".

На Одеській кіностудії в 1920-х існував глибинний конфлікт між місцевими кінематографістами та запрошеними російськими. Чи існувала напруга в ваш час між місцевими кадрами та москвичами, яких направляли на студію? Студія тоді була також великою експедиційною базою, куди приїздили знімальні групи інших кіностудій. Як всі ці групи між собою ладнали?

Вони приїжджали й використовували в Одесі знімальні групи інших кіностудій. Тут хотіли працювати багато режисерів. Саме тому з’являлися такі фільми, як у Кіри Муратової та Юнгвальда-Хількевича.

Пам’ятаю, якось я сидів у кабінеті, і моя помічниця Ніна Василевська сказала, що принесли дві сторінки додатку до сценарію, який уже перебував у виробництві. Виявилося, йшлося про банкет. Знімальна група пішла на Привоз, купила два мішки раків і поїхала в Маяки знімати, бо до Висоцького приїхала Марина Владі. Така от історія.

Я тоді написав резолюцію: "За рахунок режисера Юнгвальда-Хількевича". І він це оплатив, увесь цей раковий банкет. Розумієте, тут є певний жарт, але в будь-якому разі робота є робота.

Ви були головним редактором кіностудії, коли Кіра Муратова зняла свої, як дехто вважає, найвидатніші фільми: "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи". Останній було покладено на полицю, а Муратовій де-факто заборонено знімати. Можливо, ви поплатилися посадою не тільки за "Собор", але й за цей фільм також. Які взагалі були стосунки з Муратовою?

Стосунки в нас були нормальні. Вона – дуже талановита режисерка, справді надзвичайно талановита. Я був головою художньої ради, і на цих засіданнях вона переважно мовчала. Тому що все, що хотіла сказати, вже було на екрані. І це правильно: на словах може бути одне, а на екрані – зовсім інше.

Під час мого звільнення, дійсно, до "Собору" приплели ще й Кіру Муратову. Взагалі тоді існував серйозний конфлікт між Києвом і москвою. Якщо Київ затверджував сценарій, москва могла його "зарубати". І навпаки: якщо в Києві розуміли, що москва не пропустить матеріал, його просто не надсилали. Це були, по суті, дві ворогуючі художні одиниці.

В яких взаєминах Одеська кіностудія перебувала з Київською? Розгром школи поетичного кіно в Києві та "закриття" Муратової – події єдиного порядку. Кінець епохи Шелеста в Україні позначив і кінець "довгої відлиги". Чи відчували ви себе частиною українського кінематографу чи все-таки радянська ідентичність превалювала? 

Ні, ми відчували себе українським кінематографом. У нас був Довженко. Розумієте, великодержавна політика – це злочин. Якщо точно казати, то не можна нав’язати людині мову, образ мислення, національність. Це речі такого порядку. Тож це особливо відчували актори, яких ми запрошували, брали на проби.

Як би там не було, але Одеська кіностудія – це студія українська. Вона починалась при Довженкові, вона продовжувалась його душею. І вона залишилась, у всякому разі, такою волелюбною студією. Дай Боже їй здоров’я зараз. Я знаю всі ці речі, які там відбуваються, але думаю, що все буде гаразд.
 

Ната Чернецька