Сергій Ануфрієв: "Я відчував, що син іде в прірву. Але я нічого не міг вдіяти"

Хотілося б говорити з легендою українського концептуалізму лише про мистецтво. Але війна вривається в розмову голосом батька, який втратив сина. Художник-анархіст, пацифіст і містик Сергій Ануфрієв розповідає, як його син Тимофій, студент-філософ, зробив свій вибір, пішовши у штурмовики до Російського добровольчого корпусу, який воює на боці ЗСУ. І як сьогодні доводиться молитися під канонаду, щоб вгамувати лють. Це інтерв’ю про те, як лікують філософські розмови. І чому для Бога не важлива кількість прожитих років, важлива їхня якість. Ви дізнаєтеся, чому художник мріє про світ без кордонів, коли, на його думку, може закінчитися війна і яким буде мистецтво після цього.

Довідка

Український художник, представник школи концептуалізму Сергій Ануфрієв народився 1964 року в Одесі. Його батько, Олександр Ануфрієв, у 1960-х заснував одеську школу неофіційного мистецтва. Мати, Маргарита Ануфрієва, у 1980-х очолювала Одеський музей сучасного мистецтва, а в 1990-х – Центр сучасного мистецтва Одеси. Саме вона познайомила сина з колом московських концептуалістів: у 1979 році показала йому перший номер журналу "А – Я", а на початку 1980-х увела в художнє середовище.
Із 1985 року Ануфрієв жив у Москві. У 1986-му разом зі Свеном Тундлахом створив "Клуб авангардистів" ("Клава") і став його першим головою. У 1987 році спільно з Юрієм Лейдерманом і Павлом Пепперштейном заснував артгрупу "Інспекція. Медична герменевтика", яка згодом почала виставлятися на Заході.
На початку 1990-х працював у київському сквоті "Паризька комуна" ("Паркомуна"), брав участь у групах "Хмарна комісія" та "Товариство Тарту". У 1990-х викладав у мистецьких коледжах Західної Європи.
Після смерті матері у 1998 році Ануфрієв повернувся до Одеси. Брав участь у діяльності асоціації "Нове мистецтво", контркультурного журналу "ПЛІ", долучився до створення літературної школи "Одекаданс" і заснував товариство "Коса". Разом із художником Ігорем Гусєвим створив групу "Мир".
У 2000-х працював артдиректором галереї Марата Гельмана – спочатку в Києві, згодом у Москві. Разом із Гермесом Зайготтом і Сергієм Африкою (Бугаєвим) створив "оркестр невідомих інструментів" "ВОНИ". У цей період Сергій познайомився з арткураторкою Катею Чалою, від якої має сина Тимофія (2004) та доньку Анфісу (2006).
У 2009–2010 роках родина переїхала до Одеси. Тут Ануфрієв сформулював принципи "паттернізму" та опублікував низку теоретичних текстів про українське сучасне мистецтво в журналі Art Ukraine.
Під час повномасштабної війни його син Тимофій Ануфрієв загинув, воюючи за Україну у складі Російського добровольчого корпусу.

Як ти переживаєш російські атаки та блекаути в Одесі?

Сергій Ануфрієв. ФОТО: Наталя Довбиш 

На початку війни я дуже боявся вибухів. Я писав про це вірші. Але згодом я звик до цього. І навіть спав під канонаду, не усвідомлюючи уві сні, що вона є.

Але зараз я став не те щоб боятися, а мене охоплює лють, агресія. Я починаю молитися, читати мантру Шиві. І це допомагає. Навіть впливає на ситуацію, усе заспокоюється. 

Я чекаю, коли все скінчиться, тому що вже час. Усі ресурси – і людські, й економічні – зруйновані й вичерпані. Треба будувати нову економіку, щоб створити нові ресурси. Так роблять цивілізовані країни – в Європі, в Америці. Тут теж треба щось відбудовувати.

Я гадаю, що і в росії в майбутньому треба будувати якесь інше суспільство, інший канон, побудований на інших принципах. 

Наприклад, Естонія перейшла цілком на біткоїни та нові технології, і вони звільнили масу бюрократії. Усі ті структури, де сиділи клерки, вивільнилися, і люди тепер мають іншу функцію. Але я гадаю, що штучний інтелект звільнить усіх.

Тому я розвиваю, наприклад, мистецтво "абсолютного реалізму", тому що воно не може бути відтворене штучним інтелектом.

А що таке "абсолютний реалізм"?

Якщо подивитися на історію мистецтва, то Ренесанс – це світло, бароко – це темрява, романтизм та імпресіонізм – це повітря, авангард – це форма. А один крок звідти – приходиш до ідеї, до концептуалізму. Але "абсолютний реалізм" демонструє більш фундаментальну річ, ніж ідея.

Принцип абсолютного реалізму – це сприйняття. На базовому, первинному рівні існує тільки воно. А вже зі сприйняття походять ейдос, дискурс, форма і так далі. Абсолютний реалізм – це сліди. Це не зображення, а фіксація того, що є навколо нас. Ніби камерою. Це мистецтво більш пов'язане з фотографією. Але може бути й живопис. Воно емоційно не забарвлене. Це не вибір, а відсутність вибору, наміру чи вектору.

Проблема в тому, що ми не бачимо, чим ми оточені. Наше оточення – це таємниця. Ми бачимо лише 10% - те, що нас чіпляє чи входить у наші інтереси. А все інше ми пропускаємо як спам. 90% реальності – це спам для нас.

Але ми, як писав Олдос Гакслі у "Дверях сприйняття", можемо побачити все – усю таємницю, яка приховувалася. Вона й не приховувалася, але ми її не бачили, тому що нам було "не на часі", поза межами наших інтересів. Нецікаво було. 

В якому форматі ти бачиш це мистецтво?

Сергій Ануфрієв. ФОТО: Наталя Довбиш

Я хочу займатися мерчандайзингом – на кераміці, на тарілках, на різних невеликих формах.

Але найбільше я мрію про великі формати – мурали. Я знаю, що їх робили до війни, а зараз – ні. Я не знаю, де ті люди, які за це відповідають, але дуже хочу, щоб це повернулося.

Я хочу намалювати мурал в Одесі, наприклад, на Французькому бульварі. У Національному університеті є велика біла горизонтальна стіна. Я бачу її як поверхню столу. На ній книжки, ручка. Мінімалістичне зображення у стилі абсолютного реалізму. І все це у величезному масштабі.

Формат породжує магію кольору й простору. Ти починаєш бачити інше – те, що насправді є навколо нас.

Моя мета – змінити масштаб. Якщо ми навчимося змінювати масштаб нашого оточення, то зможемо змінити масштаб усієї реальності. А разом із цим – і саму її версію. І, можливо, так ми зупинимо все те, що відбувається. Те пекло, яке зараз триває.

Я якраз хотіла про це запитати. Я читала вашу статтю 2017 року "Кобзар під подушкою", де ви висловлювали думку, що Захід розділяє і володарює, а Україна та росія штучно розділені й доведені до стану війни. Після 24 лютого 2022 року як ви це осмислюєте? Ваша думка змінилася?

Я можу пояснити, що маю на увазі. Будь-яка влада, особливо американська, - це зло, паразит. Я анархіст. Я завжди це казав. Я не за владу, я за те, щоб люди могли жити спокійно і вільно.

Як, наприклад, у Швейцарії. Там немає "влади" в нашому звичному розумінні. Це справді так, це не ілюзія. Я там жив і бачив, як люди живуть. Там життя дуже прозоре, бо люди нічого не приховують. 

Так само, як у Нідерландах – протестантська позиція. Великі вікна на перших поверхах: люди живуть, наче у відкритому просторі. Вони сплять, а ти можеш бачити це з вулиці. І ти можеш сидіти на вулиці, вечеряти. Там немає тих жорстких меж, які розділяють нас тут.

Я за таке життя, де люди більше довіряють одне одному. Де вони не поділені державами чи якимись адміністративними межами. Усе це, на мій погляд, певною мірою абсурд.
Є такий американський митець Пітер Фенд. Він мандрував із мапою, на якій світ був поділений на басейни річок. Басейни річок – це значно природніший спосіб поділу. Можливо, у майбутньому світ буде організований саме так, а не за принципом держав, які воюють між собою.

Я за братерство народів. І за те, щоб кожен народ зберігав свою ідентичність. Як, скажімо, у Німеччині. Там люди дуже відкриті. Баварці відчувають себе баварцями, але знають, що вони – частина Німеччини. Жителі Мюнхену можуть сказати: ми – мюнхенці, але водночас німці. І ще – європейці. А ширше – частина Заходу і всього світу.

Сергію, я хотіла повернутися до Одеси. Ви колись сказали, що художник і свого часу директор Художнього музею Олександр Ройтбурд, з яким ви товаришували, вивів місто з трясовини забуття. А після його смерті цю лінію вже нікому продовжувати. Що, на ваш погляд, зараз відбувається в Одесі в культурному сенсі?

Я був у Києві не так давно, на Різдво. І можу сказати: навіть порівнювати не можна. У Києві є культурне життя, є сучасне мистецтво. Там працюють нові й старі галереї. Люди щось купують, щось виставляють. Там є життя. Є навіть андеграунд.

В Одесі цього немає. Усі люди, які мені цікаві, або воюють, або виїхали на початку війни. Художника Ігоря Гусєва мобілізували. У підсумку ми залишилися втрьох: я, Віктор Колосов і Олександр Дрьомов. Колеги роблять великі живописні твори – кожен своє. І це дуже цікаво. Це пов’язано із соціальним, але не прямо, а через притчу, через метафору.

Зараз у Колосова виставка в Музеї сучасного мистецтва. Можливо, колись об’єднаємося для якогось проєкту.

Але Одеса – таке магічне місто, що може статися й так: ми залишимося тут самі.

Як ти вважаєш, чи повинні держава або місто допомагати художникам?

Допомога, звісно, потрібна. Але справа не в грошах. Я як анархіст узагалі за те, щоб грошей не було. Щоб ми могли їсти, бо ми малюємо. І щоб за це нам давали одяг, житло.

Це не утопія, це можливо. Це певна форма бартеру. Ми можемо обмінювати те, що робимо, на те, що нам потрібно. Ти даєш людині штани – а вона тобі картину. Ти даєш салат – а вона тобі книжку. Усе можна обміняти.

Речі мають ціну. Але гроші – не ідеальна система. Це лише перехід одних речей в інші: сприйняття переходить у свідомість, свідомість – в образ, образ – у дію. Власне, це і є наше життя.

А якою взагалі має бути функція мистецтва зараз?

Передусім мистецтво не повинно бути одновимірним. У ньому багато поверхів, багато рівнів.

На одному рівні воно може бути дуже політичним – спрямованим на перемогу над злом, над темрявою. Не лише над конкретним її проявом, а над темрявою загалом. Сьогодні це актуально.

Водночас має існувати мистецтво, яке зовсім не про це, а про щось інше. Наприклад, абсолютний реалізм, який відкриває нам очі на навколишню реальність.

Усі виміри мистецтва пов’язані між собою через асоціації. Але гостре, політичне мистецтво не повинно змішуватися з мистецтвом естетичним – тим, що говорить про естетику, демонструє чисте, незаангажоване сприйняття без визначеної ролі чи напрямку дії. Воно не діє, а радше сприймає.

Я за те, щоб у мистецтві зберігалася ця багатовимірність.

Сергію, я хочу запитати тебе про Тимофія. Як так сталося, що людина, яка вчилася на філософському факультеті в Петербурзі, вирішила воювати в РДК?

Сергій Ануфрієв. ФОТО: Наталя Довбиш

Я чітко бачу, хто агресор. І я ненавиджу агресорів. Усе життя ненавидів будь-яке насильство. Тому я намагався щось сказати Тимофію, але це було неможливо. Це було його рішення.

Я бачив, що він іде в прірву, що він упаде. Відчував, що він іде не туди, але нічого не міг вдіяти. Я знаю, що для Бога неважливо, скільки ти прожив. Важливо, яку якість життя ти показав.

"Еней" - це те, що зараз пишуть на ракетах як помсту за нього. Уже вбили багато людей. І це, з мого погляду, теж не дуже добре. Але я це поважаю. На війні свої правила. Там має бути справедливість.

За істину, за правду гине багато людей. Я вважаю, що це чоловіча позиція, наближена до божественної. Те життя, яке прожив Тимофій, - неймовірне за своєю інтенсивністю та насиченістю. Його можна було б розтягнути на дуже довгий серіал. Це не життя 21-річного хлопця. Це життя людини, яка вже дуже багато побачила, починаючи з дитинства.

Навіть його народження було неймовірним. Він міг народитися просто в таксі.

Катя народжувала у воді. Ми підготували ванну кімнату, але господар квартири вигнав нас надвір. Ми сіли в таксі й поїхали до друга. Там Катя лягла у ванну. А в цей час у трикімнатній квартирі були якісь люди з Британії – з тортом, трояндами, шампанським. І раптом Катя виходить із ванної з немовлям на руках – ще з плацентою, навіть пуповину не перерізали. І всі жінки почали ридати, бо це було неймовірно.

Давай поговоримо про філософські консультації. Хто до тебе звертається? Наскільки це схоже на психотерапію? Чи можуть такі бесіди допомагати військовим із ПТСР?

Людина приходить, ми п’ємо чай і просто говоримо. Це може бути будь-який дискурс чи історії, але головне – ми рівні. Я намагаюся не порушувати меж її внутрішнього простору й не заглиблюватися в травми. Навпаки відводжу від цієї проблематики, пропоную своєрідну екскурсію в іншу реальність. Коли увага зміщується, внутрішні вузли поступово розв’язуються самі собою.

Суть терапії для мене – відійти від проблеми. Поки ти на ній зациклений, рішення не з’являється. Вихід – змінити стан, уявити інше життя, інші інтереси, не торкаючись болючого.

Психоаналіз, навпаки, часто працює через занурення в травму, і це може бути болісно. Я ж вважаю, що не завжди потрібно розкривати рану.

Іноді проблема зникає, якщо перестати її підживлювати увагою. Вона може розчинитися в стані внутрішнього спокою, доброї волі, певної медитативності.

Філософська консультація – це теж терапія, але через спокійну розмову. Без суперечок і без наміру щось негайно вирішити. Просто бути разом у діалозі, пити чай і дозволити думкам текти вільно. Це радше стан відпочинку, ніж робота над проблемою.

Сергію, як ти відчуваєш найближче десятиліття? Що буде з мистецтвом, культурою, світом?

Є різні сценарії. Якщо не буде великої війни, культура переживе розквіт. Навіть якщо конфлікти залишаться, як це завжди було, мистецтво в новому світі розвиватиметься дуже інтенсивно.

З’явиться новий ринок, ймовірно, в інтернеті. Його формуватимуть айтішники: вони купуватимуть мистецтво, але частіше доступне – мерч, невеликі форми. Це новий клас споживачів.

Колись мистецтво підтримували аристократи, потім буржуазія. Тепер – технічні професії, люди цифрового світу. Вони створюватимуть мережевий ринок, нову форму існування мистецтва.

Водночас залишаться й традиційні формати. Вони стануть рідкіснішими, майже раритетними, але не зникнуть. Як у Японії: є повільні поїзди, стилізовані під XIX століття. Квитки на них дорожчі, ніж на швидкісні, бо там можна побачити шлях, а не просто доїхати.

Є надія, що така логіка пошириться. Після цієї турбулентності світ потребуватиме заспокоєння, терапії. Можливо, це буде новий Ренесанс, ширший і триваліший процес.

Теперішній стан вичерпує себе. Він не може тривати безкінечно. Війна має змінити форму або зупинитися, інакше не буває.

У мене є відчуття, що вона скоро закінчиться. І, можливо, цього року. Раніше я цього не відчував. Зараз ніби щось зсувається на глибшому рівні,  і це радше позитивна зміна.

Потрібно, щоб люди схаменулися. Вийшли зі стану боротьби й перейшли до споглядання. Побачили інший світ.
 

Ната Чернецька