Катерина Даценко: "Хвилина мовчання стала універсальним методом пам'яті"

Співзасновниця ГО "Вшануй" Катерина Даценко розповідає про хвилину мовчання як живий ритуал, що працює лише тоді, коли його підтримують люди. Чому без участі суспільства не діють навіть найкращі ініціативи, як війна змінює культуру пам’яті та чому важливо говорити не тільки про смерть, а передусім про життя – у цій розмові.

Як ви пережили цю зиму та періоди блекаутів у Києві? 

У мене є така велика махіна, якою можна сушити волосся, заряджати телефон і ноутбук. Вона зі мною ще з вересня 22-го. Мій чоловік – військовий, і тоді він подумав: "Куплю, хай буде". І виявилося, що вона дуже знадобилася. 

Більше спати хотілося, але якось пристосовуєшся. Мені здається, люди – такі тварини, що можуть адаптуватися до будь-чого: і до доброго, і до поганого.

До речі, нещодавно в мене не було тепла півтора тижні, якраз коли вдарили сильні морози. І я помітила, що набагато більше загартувалася. Коли потеплішало, я почала відкривати вікна, бо мені стало жарко. Цікаво спостерігати за своїм організмом.

Ви приїхали до Одеси як співзасновниця громадської організації, яка займається популяризацією загальноукраїнської хвилини мовчання. Розкажіть про цю ініціативу. З чого вона виникла?

ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

Якщо дивитися ретроспективно, то хвилину мовчання винайшли не ми. Це світова традиція, яка зародилася ще під час Першої світової війни. Ми знаємо кілька версій її походження, але так чи інакше, 11 листопада об 11-й годині ранку в день Комп'єнського перемир'я у Британії вперше відбулася двохвилинна хвилина мовчання. Тоді завмер весь Лондон. Після цього традиція поширилася світом, і кожна країна підлаштовувала її під свої пам'ятні дні. Наприклад, в Ізраїлі це вечірній ритуал, а в Японії – точна хвилина скидання атомних бомб на Хіросіму та Нагасакі. Це міжнародний символ пам'яті, жест у бік тих, чиє життя зупинилося.

Для більшості це спочатку був військовий ритуал. В Україні він з'явився з 2014 року. Мені кажуть, що хвилина мовчання була й на 9 травня, але я того не пам'ятаю. А от з 2014-го – це точно були військові шикування. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, з'явився указ президента. Але особливо нічого не відбувалося. І тоді моя співзасновниця Іра “Чека” Цибух почала про це говорити, комунікувати. Ми побачили, що є запит від людей, комусь не вистачає підтримки.

Зараз мені здається, що хвилина мовчання стала універсальним методом пам'яті. Для когось це хвилина мовчання, для когось – пам'яті, честі, гідності чи єдності. Хтось згадує імена загиблих, а хтось думає про живих і про те, кому сьогодні треба написати.

Цікавий факт: я дослідила, що хвилина мовчання була в Українській повстанській армії, і вона з'явилася там до того, як її почав проводити радянський союз. Ймовірно, вони побачили цю традицію у світі й перейняли. Тож це ще й тяглість нашої української армії.

Пригадую, як у 22-му це виникало як стихійне явище. Наприклад, в Острозі. Це було виконання указу президента чи бажання людей?

Чудове питання. Жодні зміни не відбуваються без синергії міста і мешканців. Я не знаю, хто саме там почав, але очевидно, що людям це боліло. Острог – маленьке містечко, але там багато поховань. Люди щодня бачать, як центральною вулицею везуть героїв на щиті. Вони відчувають потребу щось робити, якось проявлятися. І коли лунає оголошення: "Хвилина мовчання. Просимо вшанувати й зупинитися" і звучить метроном, то навіть трохи соромно йти далі. Це і є різниця між формальністю і справжнім бажанням висловити позицію. Підключення місцевої влади з оголошенням – це той механізм, який нагадує людям і спонукає зупинятися.

Під час популяризації ритуалу був спротив з боку влади?

Однозначно. Тому ми йшли не від влади, а від громади. В Одесі це було не так, але в інших містах спочатку підключається активна громада, яка розуміє значення. Потім доєднуються ті, хто сумнівається. І вже потім, коли люди бачать, наскільки це чуттєвий прояв, приходять до влади.

Бо коли одного разу ти переживаєш цей момент завмирання міста, коли всі навколо синхронно думають і діють, це щось особливе. І коли вже є налагоджена співпраця між громадськістю, родинами, небайдужими громадянами, ми називаємо це "силою маленьких кроків". Ти приходиш до місцевої влади і кажеш: "Нам це дуже важливо, але без вашої підтримки це не працюватиме далі". Ми можемо написати сотні листів, зробити так, щоб тисячі світлофорів показували червоне, але нічого з цього не вийде, якщо люди не будуть підтримувати.

Я вперше потрапила на хвилину мовчання о 9 ранку в Києві, і люди справді зупинялися. Але від знайомих часто чую: "Це є скрізь, крім Одеси". Розкажіть про Одесу.

По-перше, не всюди це є, але ми працюємо над цим. Одеса, Харків, Черкаси, Суми – чомусь це міста, які важчі на підйом. Можливо, проблема в тому, що немає потужної активної спільноти, яка б це толерувала, або ці спільноти не об'єднуються. І коли ти приходиш до місцевої влади, вони такі: "Ми не хочемо нічого робити. Можемо щось підписати, але це ваше, займайтеся самі". Немає відчуття, що вони розуміють, чому це важливо.

Щодо Одеси точно пам'ятаю: коли ми починали акції-нагадування, не було комунікації з поліцією та місцевою владою. А дозвіл на масовий захід під час війни отримати дуже важливо. Довго доводилося "вибивати" ці погодження. Це було складно.

Ви вживаєте словосполучення "нова культура пам'яті". Чому вона нова? Від чого ми відмовляємося і що впроваджуємо?

ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

Я проти того, щоб ми повністю відмовлялися від минулого, бо це частина нашої історії. Але я за те, щоб ми її переосмислювали. Йдеться про відхід від радянського, від монументальності, безособовості, ідеологічних наративів. Ми маємо говорити про українців у Другій світовій, які воювали на різних фронтах. Що робити з похованнями радянських солдатів? Пам'ять про війну не можна стерти, а от від ідеологічної пам'яті про "Велику Вітчизняну" можна і треба відмовлятися.

Нова культура – це про нові форми (не лише чорний граніт), про нове бачення. Це про те, щоб не героїзувати смерть, а пам'ятати про життя людини. Бо ця людина не просто загинула, вона жила: любила, мріяла, ходила дивитися на море, гуляла з псом, мала роботу й ранкові ритуали.

Чи змінюється підхід до пам'яті в контексті того, що війна триває, і що буде після її закінчення?

Пані Оксана Довгополова вживає терміни "тактична" і "стратегічна" пам'ять. Зараз ми займаємося тактичною. Після завершення війни навряд чи буде щоденна хвилина мовчання. Вона буде в якийсь визначений день. Ми маємо спільно вирішити, що це буде за день: 19 лютого (початок війни в 2014-му), 24 лютого, День пам'яті захисників 29 серпня чи, можливо, День закінчення війни.

Ми будемо вирішувати, який глобальний наратив залишиться. Чи це буде "війна за незалежність", чи ми нарешті почнемо називати речі своїми іменами й закріпимо офіційну назву "російсько-українська війна". Після війни почнуть будуватися монументи. Будемо вирішувати, як поєднувати простори з радянськими пам'ятниками. Питань дуже багато, і зараз на них складно знайти відповіді, бо це все ще дуже болить.

Чи можна говорити, що через дітей ми працюємо з майбутнім? Зараз це відповідальність батьків чи в суспільстві формуються механізми для розмови з дітьми?

У нашій організації ми почали це досліджувати й проводимо опитування серед дітей (його ще можна пройти). Бо часто ми вирішуємо за дітей, як їм взаємодіяти з пам'яттю. І це нечесно. Судячи з опитування, найбільше дітей дратує, коли їм просто наказують без пояснень: "Піди, прочитай вірш, постій з квітами". Вони не хочуть з примусу робити щось "для галочки". Найбільше їм подобається взаємодіяти через ярмарки, де вони щось роблять власноруч, збирають гроші для ЗСУ і відчувають свою причетність.

Діти не мають вигадувати методи вшанування, але ми, дорослі, маємо прислухатися до них. З батьками складніше: багато хто намагається не говорити з дітьми про смерть і війну. Думаю, як суспільство ми маємо підтримувати батьків у тому, щоб вони могли говорити з дітьми про складні речі.

Поділіться своїм спогадом про 9 травня. Крім хвилини мовчання, пам'ятаю ветеранів – бідних, самотніх, немічних, яких виводили раз на рік. Це сумне відчуття.

Я погоджуюся. Мені б дуже не хотілося, щоб наші сучасні ветерани були в такому становищі. Хочеться, щоб їхній вигляд викликав посмішку, відчуття захищеності, величезної подяки й бажання підійти й обійняти. Нам як суспільству з цим треба багато працювати.

Про що ви думаєте під час хвилини мовчання?

Я часто згадую Іру (співзасновницю Ірину Цибух – ред.) і те, що мені не вистачає її думок. Інколи буває складно зрозуміти, чи правильно ми рухаємося. Я згадую Андрія Ковальчика. Це друг нашої родини, який загинув під Лисичанськом. Людина неймовірної душі. Інколи я думаю, сподіваюся, що сьогодні зупинилася ще одна людина, і ми побудуємо спільну культуру пам'яті. Думки дуже різні.

Ми ставимо це запитання всім гостям. Із початком повномасштабного вторгнення ми змінилися. Що тримає вас в Україні – злість, відповідальність, страх, відчуття дому, місії?

Я проспала 2014 рік. Я була в 10-11 класі. Пам'ятаю, як зачитувалася потім хроніками "Української правди". І в якийсь момент я зрозуміла: я не хочу проґавити цей раз. Коли в 21-му почали говорити про ескалацію, я пішла працювати на "Армія FM". Там і зустріла повномасштабне вторгнення. Я зрозуміла, що я на своєму місці. Потім в моє життя прийшла хвилина мовчання, потім Іра, потім пам'ять. І все це якось комплексно склалося. Дуже не хочеться проґавити, хочеться вивчити цю країну. Ну, і в мене чоловік військовий.

Підтримую. У 2014 році я теж була школяркою. Іноді знімаю з себе відповідальність через свій вік, розуміння не було. Можливо, тому зараз так важливо говорити з підлітками.

Так, ми вже суспільно працюємо над цим. Можливо, ми й зараз десь помиляємося, але, сподіваюся, трошки менше, ніж у 2014-му. Дуже хочеться в це вірити.
 

Марія Литянська