Одеські шедеври між Берліном і Гейдельбергом: мистецтво у вигнанні

Директор Одеського музею західного і східного мистецтва Ігор Пороник вивіз унікальну колекцію до Європи та отримав штраф. В інтерв'ю Інтенту він розповів, чому 76 робіт залишається ще на рік у Німеччині. Але головна інтрига розмови — навіщо везти Караваджо на батьківщину художника і коли розпочнеться реставрація музею?

Ігорю, давайте поговоримо про закордонні проєкти музею після початку повномасштабної війни. Чому основним напрямком стала Німеччина?

Виставка з Одеси у Курпфальцькому музеї. ФОТО: Катерина Кіпер 

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, перед нами постало питання як урятувати музейну колекцію. Найнадійнішим рішенням виявилося тимчасове вивезення частини фондів за кордон. Це не тільки про безпеку. Це ще й про можливість показати світу українське мистецтво.

Першою була не Німеччина, а Литва. На самому початку війни ми передали до Національного художнього музею Литви картини Франса Галса — "Євангеліст Лука" та "Євангеліст Матвій". Литовські колеги не просто забезпечили зберігання — вони зробили виставку, доповнили її сучасними технологіями, дали цим роботам новий контекст. 

Берлін з’явився в цій історії майже випадково — через сімейні обставини. Моя донька Тетяна на початку війни опинилася там на восьмому місяці вагітності. Невдовзі народився мій онук Льова. Я взяв відпустку за власний рахунок і поїхав допомагати — міняти підгузки й тримати на руках немовля. Але, опинившись у Берліні, було б дивно не використати цю можливість і професійно.

Через президента Центру підтримки українського мистецтва Йоганнеса Натана та німецького історика, професора Вольфганга Айхвелде, я познайомився з директором Старої національної галереї доктором Ральфом Гляйсом. Спочатку це була звичайна розмова колег. А потім — розмова про війну і про те, як рятувати музей.

Я розповів, що найцінніше ми евакуювали на Захід України. Там було безпечніше, ніж в Одесі, але умови — не для довгого зберігання. Коли ж з’ясувалося, що два контейнери (на щастя, не з живописом) уже вразив грибок, Ральф Гляйс просто сказав: "Чому б не перевезти їх до Берліна?". Я відповів: "Warum nicht?" — і все закрутилося.

Проєкт отримав підтримку Федерального міністерства з питань культури та ЗМІ Німеччини, Фонду Прусської культурної спадщини, Фонду мистецтв імені Ернста фон Сіменса. Він проходив під патронатом Федерального президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра. Величезну роль зіграли й наші землячки — Катерина Кіпер, Наталія Дончик, Олександра Барановська, Олександра Сакорська. Вони опинилися в Німеччині вимушено, але не втратили зв’язку з Одесою і допомагали всім, чим могли.

Парадоксально, але найскладнішим виявилося не домовитися з німецькими партнерами, а отримати дозволи вдома. Рядові співробітники Міністерства культури України допомагали, як могли, однак необхідні накази більше трьох місяців не підписувалися керівництвом. У воєнний час це — вічність. Добре, що нині в міністерстві працює нова команда, з якою є діалог і підтримка.

Як будувалася виставка в Берліні?

Виставка в Берлінській картинній галереї (Gemäldegalerie). ФОТО: ОМЗСМ

Німецькі колеги вивчили список наших шедеврів — переважно це живопис XVI–XIX століть. Оскільки Стара національна галерея спеціалізується на мистецтві ХІХ століття, проєкт передали колегам із Берлінської картинної галереї (Gemäldegalerie) — там ця епоха представлена значно ширше.

Ми привезли 76 робіт, із них для експозиції відібрали 60. І створили мікс: наші полотна поєднали з творами з берлінського зібрання — тих самих авторів або художніх шкіл. За моєю пропозицією роботи з Одеського та Берлінського музеїв були розташовані поряд, на одному рівні, в спільному інтер’єрному просторі. Це був рівноправний діалог, підкреслення їхньої художньої рівноцінності.

Підготовка виставки стала великою спільною роботою науковців і реставраторів обох музеїв. Окрема подяка кураторці Сабіні Лате за професіоналізм і делікатність у роботі над проєктом. 

Є ще одна деталь, дуже показова. Через вимоги безпеки наші картини були евакуйовані з України без рам. І німецькі партнери не просто розмістили полотна в залах — вони виготовили для них нові рами, фактично "взули" картини наново. Ці рами планують передати нашому музею. 

А як проєкт дістався до Гейдельберга?

Ідея продовжити проєкт у Курпфальцькому музеї міста Гейдельберг належить директорці Gemäldegalerie Дагмар Гіршфельде — саме вона доклала багато зусиль, щоб ця ініціатива відбулася.

Звісно, не обійшлося без труднощів: були питання і з фінансуванням, і з митними процедурами. Попри те, що у травні 2025 року Одеса та Гейдельберг офіційно стали містами-партнерами, підтримки від мерії Одеси цей проєкт не отримав.

Німецькі колеги повідомили, що виставка стала наймасштабнішим культурним проєктом за весь час побратимства. Вона має великий успіх: станом на початок березня її відвідали понад 12 тисяч людей — і це для Гейдельберга справді значна цифра. Маю підстави думати, що ця історія навіть певною мірою вплинула на появу в місті Одеської вулиці.

А буквально днями я отримав запрошення від обер-бургомістра Гейдельберга приїхати на Дні Одеси, які відбудуться 15 березня з нагоди закриття виставки.

Але на цьому співробітництво не закінчилося?

"Святий Лука" та "Святий Матвій" з циклу Халса "Євангелісти". ФОТО: ОМЗСМ

Так, там сталася ще одна дивовижна випадковість. Коли я спілкувався з директоркою Gemäldegalerie пані Дагмар і подарував їй наш каталог, вона побачила репродукцію картин Франса Галса. Виявилося, вони якраз готували масштабний проєкт з Англією та Нідерландами. Виставка вже пройшла в Лондоні, йшла в Амстердамі, і мала бути продовжена у Берліні. 

Пані Дагмар  запитала: "Чи можете дати нам ваших "євангелістів"? Ми включимо їх в експозицію". Я відповів, що картини зараз у Вільнюсі. Литва пішла назустріч, пожертвувала своїм успіхом і своєчасно передала полотна в Берлін. В результаті Україна стала четвертою країною у цьому масштабному міжнародному артпроєкті.

Що буде з картинами далі, адже виставка "Шедеври з Одеси. Європейський живопис XVI-XIX століть" в Гейдельберзі закінчується?

За контрактом роботи мають повернутися з Берліна до 31 травня цього року. Але везти їх зараз в Україну — ризиковано, а повертати до Одеси — відверто безглуздо.

На щастя, ми знайшли юридичний вихід: стаття 116 Митного кодексу України дозволяє в особливих випадках продовжити термін перебування культурних цінностей за кордоном ще на рік. Щоправда, це означає додаткове фінансування, нову процедуру погоджень і пакет документів. Зараз я працюю саме над цим — є попередні домовленості і з німецькою стороною, і з Міністерством культури України, і з митницею.

До речі, берлінські запасники — це окрема історія. Сучасний клімат-контроль, багаторівнева система охорони — чесно кажучи, інколи це виглядає краще, ніж багато наших виставкових залів.

Але коли роботи просто лежать "мертвим вантажем", це неправильно. Мистецтво має жити. Зараз я веду листування з Музеєм Франса Галса в Гарлемі щодо можливості експонування наших "євангелістів". Паралельно тривають переговори з італійською стороною: після завершення литовського маршруту плануємо показати в Італії картину Караваджо та ще кілька полотен із нашої колекції.

Чи були у вас складнощі з українською митницею при переміщенні робіт?

Виставка з Одеси у Курпфальцькому музеї. ФОТО: Катерина Кіпер 

Так, складнощі були. Коли постало питання про перевезення робіт із Берліна до Гейдельберга, раптом виникли формальні перепони. Митні органи наполягали: спершу твори потрібно повернути в Україну і вже тоді укладати новий контракт. Процес затягнувся, обростаючі бюрократичними нюансами.

Не обійшлося і без моєї помилки. Брокер підвів із документами, а я не проконтролював вчасно. У результаті митниця виписала мені штраф — 40 тисяч гривень. І для системи не мало значення, чи я вивозив за кордон партію власних шкарпеток, чи врятував від обстрілів предмети культурної спадщини України.

Я звертався до різних інстанцій, намагався пояснити ситуацію, але переконати українських чиновників виявилося непросто. Тоді ми залучили німецьку сторону. На адресу української митниці були направлені офіційні листи від приймаючих музеїв, від Фонду Прусської культурної спадщини та від Федерального міністерства з питань культури та ЗМІ Німеччини. Зрештою дозвіл підписали. 

Давайте поговоримо про "Поцілунок Юди". Я читала, що в Італії немає офіційної атрибуції, яка підтверджує авторство Караваджо. Це так?

Фрагмент відреставрованої картини "Поцілунок Юди". ФОТО: ОМЗСМ

Сьогодні справді існують різні точки зору. Одні вважають, що це авторське повторення Караваджо, інші — що йдеться про копію, виконану Джованні ді Атіллі.

Підставою для другої версії є розписка родини Маттеї, в якій зазначено, що художник отримав 12 скудо за копію "Арешту Христа". Я спеціально попросив італійських колег зробити дослівний переклад цього документа. У тексті немає ані розмірів, ані опису композиції — формулювання загальне. Під нього можна "підв’язати" десятки картин на цю тему, виконаних різними авторами й у різних форматах.

До того ж 12 скудо — це дуже скромна сума. Якщо умовно переводити на сучасні гроші — йдеться про кілька сотень євро. Для порівняння: роботи рівня Караваджо коштували 400–500 скудо. І ще один показовий момент: крім цієї розписки, про Джованні ді Атіллі фактично нічого не відомо. Жодної атрибутованої, підтвердженої роботи.

Картина "Поцілунок Юди" до реставрації. ФОТО: ОМЗСМ

Тепер — про реставрацію. Коли у 2015 році мене призначили виконувачем обов’язків директора музею, я дізнався, що картина перебуває у критичному стані: без підрамника, з тимчасовими заклейками, без необхідних навіть консерваційних заходів. І водночас діяла судова заборона на реставрацію, оскільки полотно проходило як речовий доказ і зберігалося в Національному науково-дослідному реставраційному центрі.

Наукові співробітники музею, голова наглядової ради, друзі музею, італійські фахівці, журналісти, мистецтвознавці працювали, щоб зрушити ситуацію. І 20 квітня 2018 року суд нарешті надав дозвіл на реставрацію. Вона тривала три роки.

Якби ми тоді не наполягли, роботи розпочалися б лише зараз — судовий процес завершився тільки в січні цього року. За цей час стан полотна міг суттєво погіршитися. І ще три роки пішли б на реставрацію. А в умовах воєнного стану — можливо, й більше.

Під час реставрації, за сприяння друга музею, колишнього посла Італії в Україні Давіде Ла Чечіліа, до Києва запросили спеціалістів із творчості Караваджо. Серед них — докторка мистецтвознавства Наталія Чечикова та реставраторка Джулія Гіа, яка працювала приблизно з двадцятьма творами майстра і брала участь у масштабних дослідженнях його спадщини. Побачивши нашу картину, вони прямо сказали: "Так, це Караваджо".

Більше того, у березні 2025 року в Римі відбулася велика виставка, присвячена Караваджо, і італійська сторона зверталася до нас із проханням надати полотно "Поцілунок Юди". Тобто апріорі його розглядають як роботу Караваджо. Тоді ми не змогли передати картину — вона все ще перебувала у юридичному процесі.

Сьогодні існують дві основні позиції: або це робота Джованні ді Атіллі, або авторське повторення Караваджо. І тоді постає інше питання — яка версія була першою: одеська чи дублінська? Відомо близько 28 копій цієї композиції, але серйозна наукова дискусія точиться саме навколо нашого полотна та картини з Дубліна.

При цьому дублінська сторона практично не допускає дослідників до роботи з твором. Наш реставраційний центр звертався з проханням про доступ — отримав відмову. Італійські фахівці також намагалися добитися можливості дослідження — безрезультатно.

Наша позиція сьогодні сформульована обережно: "приписується Караваджо". Хоча підстав вважати роботу оригіналом у нас достатньо.

По-перше, ніхто не заперечує датування XVII століттям. Мікрохімічні дослідження підтвердили відповідність пігментів і живописної техніки караваджистській традиції.

По-друге, одеська та дублінська версії відрізняються одна від одної. Для копії це нетипово: зазвичай копію прагнуть відтворити максимально точно. Рентгенографія показала, що художник змінював композиційні рішення в процесі роботи — це творчий пошук, а не механічне повторення. Для Караваджо це природно: відомо кілька версій "Лютніста", "Медузи" та "Вечері в Емаусі". Майстри часто поверталися до власних вдалих композицій.

І нарешті: у Караваджо не було школи в класичному сенсі слова — він не мав системного кола учнів. Ім’я Джованні ді Атіллі серед караваджистів не фігурує. 

Тому ми зацікавлені в тому, щоб картина пройшла повноцінну міжнародну експертизу в Італії. Якщо там вона отримає, висловлюючись словами професора Преображенського, "остаточний папірець", тоді питання буде закрите.

"Поцілунок Юди" зараз виставлений у Києві. Для Одеси це взагалі реально?

Ігор Пороник на презентації картини "Поцілунок Юди" у Софії Київській. ФОТО: ОМЗСМ

Спочатку я, відверто кажучи, був проти показу картини в Києві — з огляду на посилені обстріли столиці. Ще в травні ми вели переговори з литовською стороною про те, щоб одразу після рішення суду вивезти полотно за кордон. Литва була готова його прийняти.

Однак цей план не реалізувався. Національний реставраційний центр наполіг на тому, щоб представити роботу в Києві як підсумок багаторічної реставрації. І я маю сказати чесно: реставратори виконали колосальну працю. У них справді золоті руки. Їхнє бажання показати результат складної й тривалої роботи — природне й професійно виправдане. Я розумію і їхню позицію, і позицію Міністерства культури, яке підтримало цю ідею.

Реставрація картини "Поцілунок Юди". ФОТО: ОМЗСМ

Зрештою я погодився на київський показ. Тим більше, що майданчиком обрали не Музей Ханенків, де ризики об’єктивно вищі, а Національний заповідник "Софія Київська". Це місце вважається відносно безпечним: за весь час війни там не було прильотів, поруч розташовані об’єкти з підвищеним рівнем охорони. І, що не менш важливо, символічно показати роботу в самому серці країни.

Щодо повернення картини до Одеси зараз. Я розумію емоції одеситів. Чому "право першої шлюбної ночі" дісталося Києву, а не Одесі, якій полотно було подароване ще 1901 року?

Я розумію це невдоволення — особливо з боку тих, хто не занурений у юридичні, технічні, фінансові й безпекові нюанси. Перевезення такого твору потребує спеціалізованого транспорту, професійної охорони, страхування, дотримання міжнародних стандартів безпеки. Це складна й дуже дорога процедура, особливо в умовах війни.

Є питання щодо реставрації будівлі музею. Чи правильно я розумію, що роботи розпочнуться після війни?

Ні, йдеться не про "після війни". Велика підготовча робота була проведена ще раніше. Нам вдалося розробити й повністю погодити проєкт реставрації, пройти всі необхідні експертизи. Саме тому об’єкт включили до державної програми "Велика реставрація". Роботи стартували в січні 2022 року.

А далі почалася війна. Підрядники встигли виконати частину робіт — у підвалі та у флігелі. Я свідомо скерував їх саме туди, щоб не втручатися в основну історичну будівлю до повного розуміння ситуації. Потім реставрацію заморозили майже на рік. Згодом її відновили, але знову почалися проблеми — то з фінансуванням, то з організаційними рішеннями — і процес знову зупинився.

Після цього велася серйозна робота на рівні міста, області та міністерства. У результаті з’явилася ініціатива з боку Італії профінансувати реставрацію чотирьох об’єктів культурної спадщини, серед яких і наш музей. Переговори тривали довго, але зараз вони фактично на фінішній прямій. Фінансування планується, і роботи мають бути продовжені незалежно від того, триває війна чи ні.

Початковий проєкт розробила компанія "Екобуд". Італійські фахівці не створюють нову концепцію — вони коригують уже існуючу, з урахуванням змін у нормативній базі, будівельних вимогах і вартості матеріалів. Замовником робіт має виступити Департамент капітального будівництва Одеської ОДА. Підрядника, ймовірно, змінять — попередній проявив себе не найкращим чином. А от генеральний проєктувальник, швидше за все, залишиться тим самим.

Яким ви бачите музей через десять років після закінчення війни?

Я сподіваюся, що після реставрації музей відповідатиме сучасним стандартам — передусім у питаннях збереження й експонування нашої безцінної колекції.

Пам’ятаю, як у Берліні відвідав один музей, де у фондах зберігаються фотографії. Мені пояснюють: "Тут у нас кольорові фото, а тут — чорно-білі. Бо для кольорових потрібна температура 21 градус, а для чорно-білих — 20. Різниця лише в один градус, але для збереження це принципово".

Один градус. І це не формальність, а питання довговічності твору.

Йдеться про повноцінний клімат-контроль, професійне музейне освітлення, сучасні системи вентиляції та опалення. Це базові речі, без яких неможливо говорити про серйозну музейну інституцію XXI століття.

Я дуже сподіваюся, що наш музей буде приведений до цих стандартів. Бо зараз улітку в залах температура може сягати +33, а взимку опускатися до +13. І це я ще не торкаюся інших проблем, які залишаються поза увагою публіки.

Чи є у вас, як у директора, своя "персональна утопія"? Експонат, який ви мріяли б отримати в колекцію, розуміючи, що це майже неможливо?

Так, це справді утопія. Але було б чудово, якби нашому музею належав весь цикл "Євангелісти" Франса Галса. В нашій колекції вже є Лука та Матвій. Ще два зображення євангелістів цієї серії знаходяться в Москві (Святий Марк) і в Каліфорнії у Музеї Пола Гетті (Святий Іоанн). 

Галс відомий передусім як блискучий портретист, і цикл "Євангелісти" — рідкісний приклад його звернення до релігійної теми. Тим цікавіше було б зібрати всі чотири полотна в одному просторі — тим паче в нашому музеї. Це дозволило б побачити задум митця цілісно.

Ната Чернецька