"Я не хочу жити не вдома", — Сергій Мус Гулейков

Які відчуття провокують нас лишатися в Україні? Для Сергія Гулейкова — це відчуття дому, яке наповнює його, навіть попри те, що відвідати свій дім він не може. Ми поговорили про дитинство, пам’ять, щирість України та українців на Burning Man. Дивіться інтерв’ю про спогади, родину та сприйняття початку війни на ютубканалі та читайте текстову версію на Інтенті. 

Як ви відреагували на початок воєнних дій на Сході у 2014 році? Я б не хотіла, щоб так було, але країна прокинулася у 2022 році. Публічне, соціальне сприйняття, яке викликало, що люди переходять до якогось переосмислення, відмовляються від звичок, відмовляються від якогось контенту. Вони дивляться на це більш глобально. Але ми розуміємо, що люди, які мають зв'язок з дитинства, пов'язаний зі Сходом, для них 2014 рік міг відчуватися інакше. 

Я не усвідомлював всієї небезпеки і, мабуть, сподівався на те, що це якось розрулиться. Я був у Донецьку у 2014-му році, перед початком, бо мені тоді запропонували роботу в Казахстані, і я їздив батьків побачити перед від'їздом. 2014-2015 роки провів в Казахстані, бо прийшов гарний контракт, поїхали працювати. Це був останній раз, коли я бачив батька, бо він помер у 2015 році, і я не зміг навіть його поховати, бо тоді дозвіл на в'їзд до Донецьку треба було чекати тиждень мінімум.  Там були так заповнені морги, що ховали на наступний день. Тобто не може тіло чекати. А я в Казахстані. Треба було подавати документи в СБУ, щоб просто отримати дозвіл на в'їзд туди, на лінії розмежування тиждень чекати всіх перевірок. Потім налагодилось трошечки. Вірніше, давали пропуск на рік, а так це одноразово тільки отримали. 

У 2014 році я з'їздив і я бачив, як воно все починалось, бо я бачив в автобусі п'яних чи в зміненому стані молодиків, які кричали "хохли", щось таке агресивне налаштоване,  робітнича маса була накручена пропагандой росії.  Ну і я, як людина, яка там виросла, розумів, чому воно так, тобто, принцип розділяй та володарюй — він там спрацював. Тому я все це розумів, але, мабуть, мозок так працює…  Але якось я тоді не сприймав це як прям загрозу сильну. 

Коли я повернувся із Казахстана і став тут більше знімати в Україні: рекламу, якесь розважальне шоу, а більш таке — воно все одно розважальне, але інформаційно-розважальне. Тож почав цікавитись цим всім більше,  якимось суспільними громадянськими рухами і тенденціями, то я став більше розуміти щодо чого.  І це призвело до того, що ми перейшли на українську, відмовилися від російської. Ще в 2019 році ми це рішення для себе прийняли. І в 2020-му публічно, тобто ми завели УкрЮтубПроєкт.  

Я зрозумів, що окупація, мабуть, вбила мого батька, бо, як я кажу,  відчував себе українцем. Він тут народився, працював,  попри те, що він говорив російською все життя, ніколи в нього не було сентимента до росії. І неможливість щось вдіяти, я думаю, йому віку вкоротила. Тобто — рік пожив в окупації, серце не витримало, я думаю,  що його муляло, не давало жити.  Ну і я з часом, так. Тобто якоїсь різкої реакції у мене не було, але побувавши там декілька разів, бо я їздив до мами, звісно, тобто я приїздився, рази три чи чотири за час окупації, я там був. 

 Я бачив, як змінюється Донецьк, які там люди. Але з часом я усвідомив, як публічна людина я маю щось робити в напрямку того, щоб про це розповідати і запобігати. Або хоча б інформувати про те, що відбувається.  

ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

У вас є досвід такого певного мандрування Україною. Як би ви описали Україну, наприклад, іноземцю, який ніколи тут не був, але не в контексті війни. Що це за країна?  

Ух, оце задачка!  

Ми завжди говоримо про те, що Україна велика країна, вона попри пов'язаність, вона має чіткі відмінності. 

І це не є поганим. Воно не може бути просто однаковими. Це було б дивно, якби люди, які за тисячу кілометрів один від одного живуть, були б однаковими. Так намагався зробити совок, пересіляючи всіх і розмазуючи, хомосавєтікуся зробити. Як описати Україну, якщо одним словом — щира. І чим глибше кудись в село, тим щиріші люди.  Це якась гостинність, навіть не в сенсі нагодувати, а мені здається цікавість до людей і бажання зробити людині приємно. Мені це подобається в українцях і це те, що поєднує всіх.  Будь-де, на Закарпатті,  на Донбасі, де завгодно. Загалом отаке в мене враження. 

Ми в Одесі, ми говоримо про Південь, і тому завжди говоримо про Одесу, питаємо різні контексти,  щоб і самим розуміти, хто ми є, і бачити певні відмінності. між тим, ким ми були і, наприклад, ким ми стаємо, як ми реагуємо на події. Ось образ сучасної Одеси в 2026 році.  Що це за місто і хто ці люди? Чи є це досі Чорноморською Перлиною, центром туристичного всесвіту цієї країни? 

Мені здається,  Одеса — це такий маркер, мабуть, українізації. Якщо Одеса українізується, то значить всі українізуються. І мені приємно в Одесі щоразу, коли я приїжджаю, більше чути українську мову, мені здається, що Одесі це принципово, якось набагато складніше.  Я сподіваюсь, що цей цивілізаційний зсув він і позбавить Одесу оцієї трошечки зверхності, яка завжди є у курортних міст. 

Я хотів би пожити в Одесі, мені цікаво було. Я приїжджаю сюди і мені приємно спостерігати зміни. Це те, що я можу сказати. Зміни є, це класно. Бо є критична маса людей, яка рухає цю історію, а інші вже дивляться і підтягуються. І це важливо, що вона є, критична маса. Це круто. 

Я приїждив восени з малим на море: 5 днів на Фонтані пожили, покупались, була нормальна погода. От було чудово. Відновили доступ до моря, бо ми приїздили сюди і в 2023 році. Тоді було все печальніше. Зараз все таки, ця сторона Одеси відкрита, це класно.  Але приємно й те, що Одеса стала все-таки осередком і громадського такого руху — у мене багато друзів, я слідкую, читаю. Подобається, що Одеса висловлює свою українську позицію.  Це важливо. 

Ми залишаємося в певних місцях через почуття і відчуття до цього місця. Враховуючи повномаштабну війну, ми припинили спілкування з певними людьми. Це взагалі велика історія про те, як навіть рідні сім'ї розвалюються через відчуття. Які почуття сьогодні у 2026 році вас тримають? Є почуття страху, месійності, відповідальності?

Почуття дому.  Я, почавши такий медійний свій шлях, коли знімаю, виробляю контент давно, але свій контент, власне, який я почав придумувати не так давно: з 2019 року. Коли я відчув таке розуміння України і оця українськість в мені виросла, я не усвідомлював її, будучи дитиною, підлітком, юнаком. І вже в дорослому віці я зрозумів, що таке бути українцем. Не можу сформулювати це, але оця українськість в мені, я її відчуваю і розумію, що якщо я зараз уїду, я її зраджу. І зраджу все те, що я робив до цього, всю цю популяризацію України. Я знімав 50 годин туристичних відео про Україну, а потім поїхав і кинув це все? І де мій доробок якийсь, що я неї привніс? Ну і я мав змогу поїхати із України багато разів і думав про це колись і вирішив не зробити цього. І зробити це зараз із страху: а якщо я поїду, то хто залишиться? Я не хочу їхати, мені тут класно. Є така, може, трошки меркантильна сторона, але мені 46 років, я все життя вибудовував якусь собі репутацію, кар'єру, ще щось. Зараз я все кину і поїду кудись? Кому я там потрібен? Я знову буду ніким, буду щось там напрацьовувати. А я ще медійний, якби я був айтішником, я міг з ноутбуком десь поїхати. Я не хочу... Страшно, але я і не хочу, щоб мій син виріс там якимось канадійцем з українським корінням. Мені тут класно. Я хочу бути тут. Я вірю, мабуть, бо будинок відремонтував, не побудував, але інвестував, тобто я витратив свою фінансову подушку на будинок. Дурачок трошки, але зиму пережив. Це така інвестиція... не знаю... Я ж кажу: міг уїхати в 20 років, в 30 років.... я пожив трошки за кордоном: мені всюди не те, я не хочу жити не вдома. 

Я щиро рада, що росія не змогла забрати у вас відчуття дому в Україні.

Марія Литянська