"Ми сконцентрувалися на тому, щоб бути корисними", - пастор Олександр Гросс

Кірха Святого Павла в Одесі не лише важлива споруда для міста, а й головний храм Лютеранської громади. Ми поспілкувалися із пастором Олександром Гроссом, який розповів про сучасні виклики, лютеран в Одесі, функції церкви та держави й бачення майбутнього. Дивіться повну версію та читайте скорочену версію інтерв'ю на Інтенті про підтримку, віру та людяність.

Дивіться повне інтерв’ю на youtube-каналі Інтент

Як для вас особисто змінилося розуміння пасторського служіння після початку війни?

Початок війни змінив багато речей, насправді. По-перше, частина людей з наших громад виїхала за кордон, і дуже часто – це саме люди середнього віку – найбільш активні члени церков; люди, які несли служіння; або ті, на яких я також у своєму пасторському служінні мав можливість спертися чи делегувати їм певні повноваження та задачі. Залишитися без них – це вже було трошки важче, і, звісно, це впливало на мої служіння. В певних речах прийшлось розпочинати як би наново. Це впливало на мене в певному сенсі, бо я якось інакше став дивитися на те, що таке війна взагалі, бо це стало ближче ніж було. Це повпливало на мене та на мою родину, тому, що мої діти виїхали за кордон, і ми залишилися без них. Ну, ось таким чином, це – комплекс різних речей, які змінили багато елементів мого життя.

Чи були моменти, коли ви сумнівалися у своїй місії пастора, і що допомагало триматися?

Такого не було через те, що і раніше я переживав кризисні різні моменти в житті, в служінні, і вже мав такий досвід, напевно, як реагувати в критичних ситуаціях, як проходити через це. І маючи хороший досвід відносин з Господом, його вірність, його близькість, в такі складні моменти особливо, я просто поклався на нього у всьому що робив, в тому, як я жив, і разом з ним проходив і проходжу через ці труднощі, які є.

Що саме підтримує вас у щоденному служінні: молитва, родина, спільнота?

Звичайно, моя дружина яка поряд зі мною. Це люди, звісно, яким ти служиш, служачи Богу. Звісно, молитва – без цього просто не може бути – бо це основна надія та сила, яка надходить від Господа. Ми покладаємося на ті маленькі успіхи, які приходять, на радість, яка від того, що люди отримують допомогу. 

Пастор Олександр Гросс. ФОТО: Інтент/Авторка Наталія Довбиш

Скільки сил потребує тримати громаду разом, коли багато членів виїхали чи мобілізовані?

Ну, як можна зважити це, скільки сил потрібно? У мене немає вихідних, не має відпустки, хоча цього року вдалося трошечки бути відпустці. Це, як кажуть, 24 на 7, тобто ми не ховаємося, ми чуємо всі звернення, які є до нас і намагаємося бути корисними у всіх численних проєктах. Я не є пастором однієї громади, а відповідальний за чотири громади. Я навіть не живу в Одесі, а проживаю в Петродолинському – там є основна громада з великою кількістю проєктів, з біженцями, з різними-різними напрямками діяльності.

Які найбільш помітні зміни ви бачите у своїй громаді за час війни: духовні, соціальні, людські?

Мені здається, що ми стали ближче один до одного. На початку ті, хто залишився, а потім – ті, хто доєднався до спільноти нової якості – можна так сказати. Таке бажання, якби допомагати один одному, підтримувати, проходити через труднощі разом. Ну, тобто, ми відчуваємо і надалі, що ми – як родина. Ми не є великими церквами, всі наші громади, вони невеличкі, і тому це як родини насправді. Люди дуже часто говорять про це, що вони почуваються як в сім'ї. І церква для них – це такий дім, куди вони можуть завжди прийти. 

ФОТО: Інтент/Авторка Наталія Довбиш

Яке місце має кірха Святого Павла в Одесі для лютеран сьогодні?

В Одесі насправді не так багато лютеран. Тут є ще одна невелика громада, інша церква, але не нашого Союзу. Треба сказати, що ця громада, вона зменшилася у кілька разів після початку цієї великої війни, але сьогодні вона трошки більше, ніж була перед початком війни. Тобто люди приєднуються, приходять. Ми організовуємо багато різних культурних заходів, в тому числі для того, щоб люди могли радіти музиці. Наприклад, наразі йде фестиваль, присвячений Філу Ріхтеру – органісту нашої церкви, який постраждав в 30-ті роки минулого століття. Ми намагаємося створювати якийсь простір любові та підтримки для людей. В нас наразі закінчилася невеличка ярмарка. Знову таки, ярмарка – це не є чимось прибутковим для нас, тому що ті доходи та прибутки, які з того бувають, не завжди великі. Вони повністю 100% йдуть на допомогу госпіталям, тобто ЗСУ, пораненим солдатам: купуємо медикаменти та інше. Тобто ми сконцентровані не тільки на тому, щоб громада зростала, а скоріше на тому, щоб допомогти суспільству, задіюючи максимально людей, які в нас є. І таким чином люди теж відчувають себе потрібними й важливими. Вони вкладаються усіма своїми силами для того, щоб це місце було оазисом любові для всіх, і щоб із цього місця, знову ж таки, для людей навколо, виходило таке світло. Світло Господньої любові.

ФОТО: Інтент/Авторка Наталія Довбиш

Нагадайте, будь ласка, як використовували церкву в радянський період. Я знаю, що в 70-ті роки була пожежа. Чи є підстави припускати, що це був підпал?

В принципі, церкву закрили в 32-му або в 33-му році. Тоді закрили всі наші церкви, які були в Україні. Це ще радянський союз був, звісно. Потім пастор був розстріляний… Органіст був розстріляний останній. Церква була закрита… Вона трішечки була відкрита, тоді, коли тут була румунська окупація…

Але для кого вона була відкрита?

Це дуже цікавий момент. У 1988 році, разом з перестройкою, з'явилася можливість відродити церкву. Люди починали збиратися, і хоча ця будівля була в жахливому стані на той момент. Як відомо, держава використовувала спочатку стару будівлю, яка тут була, як спортивну залу. Потім було прийнято рішення про реставрацію і відкриття органного залу. Чутки, якби такі, що нібито це був підпал, тому що якось так дуже символічно: на 9 травня. Ну і є така підозра, звісно, що це було зроблено для того, щоб якось приховати вкрадене, скажімо так. Наскільки це так, ми не знаємо. І, в принципі, це все в руках Господа: він сам з цим розбереться. У 80-х роках була спроба знову-таки відродити. Якщо тут хтось бував в цій будівлі в ті роки, то бачили тут величезні металеві конструкції, коли намагалися зробити церкву, дах, навантаживши саме металеву конструкцію. І знову там якісь такі історії, що це ніби не зовсім чесні спроби були. Ну і, врешті-решт, нічого не було відновлено. І тільки тоді, коли ця будівля була віддана вже нам, почався процес збору коштів та запрошення різних меценатів для того, щоб це відбудувати. Ну і вона (кірха - ред.), звісно, має не той вигляд, що був у історичної церкви, але, на мій погляд, вона сучасніша і світліша. Така церква, в якій приємно бути й сконцентруватися на головному.

Цим матеріалом Інтент продовжує цикл відеорозмов зі священнослужителями півдня України. Мета цього циклу — показати якомога ширшу і повнішу картину релігійного життя.

Ната Чернецька