"Ми переживаємо разом із пацієнтами", – ортопед-травматолог Костянтин Палагнюк

"Якщо не зняв операцію – не прооперував", – логіка, до якої призводить сучасний світ і роль соціальних мереж у ньому. Ми поспілкувалися із Костянтином Палагнюком – завідувачем відділення ортопедії і травматології, ортопедом-травматологом Медичного дому Odrex. Костянтин розповів про людську сторону роботи лікаря, учнів та вчителів, швидкі результати та найцікавіше у своїй професії. Дивіться повну версію інтерв’ю та читайте скорочену на Інтенті.

Медицина трансформується досить швидко. Чи можемо ми розповісти різницю між школами лікарів?

У нас дуже-дуже високотехнологічна професія. Ми залежні від інструментарію: чим новіший інструментарій і чим його більше, тим він корисніший для хірурга, і тим краще ми робимо операції. Раніше, коли ендоскопія в усьому світі вже використовувалась, ми тільки починали. Дуже намагалися наздогнати весь світ. Зараз, може, десь і перегнали.

Які переваги дає ендоскоп на противагу відкритому втручанню?

Дивлячись, що ми робимо. Якщо ми кажемо про ендоскопію колінного суглоба, то ту ділянку, де ти робиш розріз, і можеш подивитися. А ендоскопом ти можеш подивитися весь суглоб. Якщо ми кажемо про плечовий чи кульшовий суглоб, ендоскопія дозволяє лікарю подивитися усі його ділянки. А розріз? Якщо ти зробив його ззовні, то можеш побачити тільки зовнішню частину суглоба.

Знову повернемось до старої школи і нової школи. Є колеги на 20 років старші й, можливо, на 10 років молодші. Чи є в них різниця у підходах в медицині? Ми не говоримо, що стара школа погана, ні в якому разі, але ми говоримо, чи є різниця між ними. У багатьох людей є певні перестороги – спочатку боялися йти до дуже молодих лікарів, тепер бояться йти вже до старших. В чому різниця?

Тут не можна казати, молодий чи старий лікар, нова школа чи стара школа. Треба дивитися на кваліфікацію самого лікаря. Може бути молодий, дуже перспективний лікар, який динамічно вчиться, йому подобається його спеціальність. І старші лікарі, які теж дивляться в майбутнє медицини і використовують її кожен день. А є такі лікарі, які як звикли, так і працюють.

Лікарі мають постійно навчатися. І є таке поняття, як післядипломна освіта. Яка вона в травматології, чим вона зображена?

Я дивлюся на нові імпланти, які використовують у всьому світі. Постійно їжджу на конференції чи виставки, подивитися щось нове. Дуже цікаво подивитися, що у світі нового. Минулого року був у Німеччині, потім Америка, Емірати, Китай. Був в Туреччині, Італії – дуже багато подорожував і дивився, що нового зараз є у світі. У світі імплантів, у світі нашої медицини. На кадаврах дивився нові методики, як роблять кісточки на ногах, або операцію із Халюс вальгус. Дуже зацікавили нові методики.

Якщо ми згадали Халюс вальгус, я вже чула про те, що ви починаєте новим методом лікувати. Можна розповісти про це?

Я колись В Американській асоціації травматологів дуже зацікавився знімком. Як можна так робити? Головка тримається на двох гвинтах, вона повинна ж зламатися, злетіти – так не можна. Показую лікарям в нашому відділенні, що це дуже ризиково, так не треба робити. Потім дивлюся на віддалені результати наших іноземних колег і бачу дуже гарні результати. Дивлюся – Америка, потім Франція, Італія – вже всюди роблять так. А ми ще трошки за старими методами. І той метод дозволяє брати взуття, майже ортопедичне, але можна так назвати його, таке ж, як ми в побуті використовуємо, тільки щоб була підошва жорстка.

ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

А що подобається саме в травматології? Я помітила, як ви розповідаєте про складник ендопротезів, певна механізованість...

Мені більш цікаво спостереження: до і результат. Тому що результат – це найважливіше. Якщо ми раніше щось іммобілізували, накладали гіпси, щось фіксували, то у мене зараз зовсім інша філософія. Потрібно, щоб працювали м'язи, зв'язки пацієнтів, щоб пацієнти швидко відновлювалися. Тому що, якщо пацієнт хоч трошки іммобілізовував якусь кінцівку, то ми бачимо дуже яскраві атрофії м'язів. І цього не дуже хочеться. Є цікаві кейси, які колись робили не ми. П'ять чи шість операцій видаляли пухлину на стегні. Ми надрукували на 3D-принтері фрагмент кістки, і він прижився. Пацієнт бігає зараз з фрагментом кістки. Такий дуже цікавий кейс, вже багато це використовують. Наприклад, у військових, якщо поранення важкі і кістку неможливо відновити. Були випадки, коли не заживала кістка, і ми думали, як її зафіксувати. Дуже маленький елемент для фіксації. Поставили стрижень, щоб зафіксувати кістку, потім зробили кісткову пластику. Потім дивишся пацієнта, робиш знімок, замружуєш очі – о, є зростання. Гарно. Через місяць-два там вже все заживає, тобі на серці легше. Ми ж бачимо, як наші пацієнти теж переживають. Вони перші переживають за свій стан, за своє майбутнє. Ми з ними постійно.

Зараз в ортопедії та травматології швидкі результати?

У нас так. Якщо ми, наприклад, протезуємо, то на наступний день вже ставимо на ноги. Деякі клініки вже через три години намагаються поставити на ноги. Потрібно це чи непотрібно. Маркетинг, що поставили на ноги через дві години після операції. Рекорди ставлять. Ми філософськи до цього підходимо: якщо там літня жінка, то треба побути в постільному режимі. Рекорди ми не ставимо, але дивимося, щоб пацієнти рухалися.

Ви знаєте українську систему медицини зсередини. Чи хотіли б, щоб близькі чи діти йшли працювати в медицину? Це комфортне середовище для роботи?

Це дуже важке навантаження на мозок лікаря. Тобі постійно треба слухати хворих людей. У мене вихідний день, і я не хочу нікого чути. Просто хочу тихо походити, насолоджуватися природою. Хочеться просто нікого не слухати. Настільки тебе переповнює інформація чи спілкування з хворими пацієнтами. Це дуже важка спеціальність. Оперувати всі хочуть. Але треба тобі знайти пацієнта, прооперувати, вилікувати, реабілітувати і відновити повністю. Багато факторів на кожному етапі. У пацієнта дуже багато питань до лікаря. Чому так? А буває ж таке, що не так все гладко пройшло. Або рана не так загоюється чи щось десь болить у пацієнта. Ти переживаєш за пацієнта, думаєш, що ще можна зробити, аби він ще користувався своїм суглобом. І це таке психологічне навантаження.

Марія Литянська