До війни можна звикнути, – настоятель салезіянського монастиря отець Мар’ян Куц

Салезіяни – це римо-католицький орден, який працює з дітьми та молоддю. В Одесі вони започаткували ліцей з дошкільним відділенням, початковою школою та гімназією "Нарнія". У розмові настоятель монастиря о. Мар’ян пояснює, як війна змінила їхнє служіння, як чернеча спільнота живе під обстрілами, що переживають вихованці ліцею, чому молитва священників і хвилина тиші на уроках стали життєвою необхідністю. І що означає залишатися з українською молоддю, коли страх стає буденністю.

Як змінилося служіння салезіян в Одесі з початком повномасштабної війни?

Сказати, що все кардинально змінилося, напевно, не можна. Ми намагалися служити так, як служили і раніше. Служіння отців салезіян в Одесі – це, з одного боку, парафія Святого Петра на вулиці Гаванній, а з іншого – наша присутність тут, на вулиці Вадатурського. Саме це місце більше відоме одеситам як школа, гімназія, а сьогодні – ліцей "Нарнія".

Які виклики для монастиря та парафії стали найболючішими за ці роки?

Найбільш відчутним, безумовно, став початок повномасштабного вторгнення. Ми добре пам’ятаємо перші дні й перші пів року війни: багато людей виїхало – я маю на увазі наших парафіян. У школі ж панувала повна невизначеність: із лютого вона фактично закрилася, і ніхто не знав, що буде завтра.

А наша присутність тут – це передусім школа: ліцей "Нарнія" і дитячий садочок. Найважче було відновитися і навчитися працювати по-новому. Що це означало на практиці? Дуже швидко облаштувати укриття, налагодити комунікацію, перейти на онлайн-навчання, дистанційну й сімейну форми. До цього вчителі не були готові, але ми мусили вчитися на ходу.

Перші пів року ми боролися саме з цими викликами, щоб уже у вересні 2022 року відновити навчальний процес. І, дякувати Богові, нам це вдалося. Сьогодні ліцей працює, школа живе – і за це ми щиро вдячні.

Скільки сьогодні ченців живе у салезіянському монастирі в Одесі? Звідки вони походять і якою є історія спільноти?

Історія салезіян в Одесі починається ще з 1958 року – з костелу Святого Петра на Гаванній. Тоді тут служив отець Тадеуш Хоппе, який приїхав із Литви й багато років працював сам, у дуже непрості часи.

У 90-х роках, коли почалося відродження церкви, він звертався до свого ордену з проханням про допомогу. Так до Одеси почали приїжджати салезіяни, переважно з Польщі. Вони служили і в парафії Святого Петра, і в кафедральному соборі.

У 1997 році з’явилася можливість придбати цю будівлю – колишній дитячий садочок заводу "Краян". Місто погодилося на продаж за умови, що приміщення не втратить свого соціального призначення. І це цілком збігалося з нашою місією, адже салезіяни покликані працювати з дітьми та молоддю.

Спершу ми відновили дитячий садок – буквально за один день прийняли на роботу 26 працівників, повернули персонал, батьків і дітей. Потім, за ініціативою самих батьків, відкрили початкову школу. Це було 20 років тому, і цього року ми відзначаємо ювілей.

Згодом з’явилася гімназія, а від вересня цього року — і ліцей. Сьогодні це повноцінний заклад середньої освіти, і саме в нього ми вкладаємо найбільше сил як салезіянська спільнота.

Нині в Одесі нас четверо священників. Один із них – отець Едвард із Польщі, настоятель парафії Святого Петра. Ще один брат служить військовим капеланом і постійно перебуває в частині. Двоє інших – з України, зокрема зі Львівщини. Я сам також родом зі Львова. 

Чи може до вас приєднатися нова людина? Чи орден відкритий до цього?

Звичайно, ми не є закритою структурою. Якби ми були закритими, то звідки б бралися нові покликання? Люди нас бачать – у школі, в парафії, в місті. Іноді в когось народжується думка: "Можливо, я хотів би жити таким життям".

Ми відкриті до таких людей і допомагаємо їм розпізнати своє покликання. Проводимо реколекції, духовні вправи для хлопців і молодих чоловіків. Формування в нашому ордені – тривалий процес, близько десяти років.

Спочатку – рік розпізнання, потім новіціят, складання обітів послуху, чистоти й убогості. Далі – філософія, практика в спільнотах, богослов’я. Це довга дорога, але вона дає час усвідомити свій вибір.

У салезіянському ордені є дві дороги: монах і священник. Не кожен монах стає священником – дехто свідомо обирає життя брата, служіння дітям і молоді без священничих свячень.

На жаль, в Україні сьогодні дуже мало покликань. Наразі лише одна людина проходить формацію. 

А чому, як ви вважаєте?

Це складне питання. Світ став дуже швидким, молодь хоче всього і одразу. А покликання – це дорога довга, вимоглива, така, що потребує терпіння і глибокого внутрішнього рішення.

Колись усе було інакше: ти писав листа, чекав кілька днів на відповідь, мав час подумати. Сьогодні інтернет об’єднав увесь світ миттєво – і водночас сформував очікування негайного результату. Молодій людині складно прийняти ідею тривалого процесу без очевидної "віддачі". Вона запитує: "А що я з цього матиму? Яка користь?".

А Христос каже: "Я посилаю вас на працю без нагороди". Це дуже важко прийняти сучасній людині.

Друга причина – криза родини. Я бачу, як духовність у багатьох сім’ях відходить на другий план. На першому – заробіток, матеріальна стабільність. Часто матеріальні цінності переважають над духовними. Молоді люди дивляться і питають: "А що у вас є? Де сім’я, де достаток, де успіх?". Цінності змінилися.

Навіть апостоли запитували Ісуса: "Ми пішли за Тобою – що з цього матимемо?". Це нормальне людське питання. Але сьогодні молодій людині дуже важко показати, що цей шлях – прекрасний сам по собі. Не тому, що він щось гарантує, а тому, що він наповнений сенсом.

Покликання є, але їх небагато. На жаль.

ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

Чи змінила війна ваше особисте розуміння покликання?

Так, війна змінила дуже багато.

Коли почалася повномасштабна війна, я служив у Житомирській області, в місті Коростишів. Чесно скажу: до кінця я не вірив, що війна буде. Навіть коли мене в Польщі запитували: "Ви готові до війни?", – я не сприймав це серйозно. А вже за місяць усе стало реальністю.

Перші тижні – це був шок. Порожні магазини, нескінченні колони машин, люди, які тікали. Дорога Київ – Чоп проходить через наше місто – і потік не зупинявся. Страх був справжній, особливо коли бої точилися зовсім поруч: Буча, Ірпінь. Ми постійно стежили за новинами, слухали, куди рухається фронт.

Люди масово поверталися до Бога. Просили про молитву. Ми проводили додаткові богослужіння, адорації. Але з часом я побачив: до війни можна звикнути. Це страшно усвідомлювати, але це правда.

Мене дуже вразив момент, коли на випускному в молодшій школі хтось сказав: "Це – діти війни". Вони пішли до першого класу у 2022 році. Вони виросли в укриттях. Для них це – норма.

Особисто для мене війна зробила служіння набагато глибшим і болючішим. Люди приходили з питанням "чому?" – після втрати чоловіка, брата, батька. Часто ти просто слухаєш і не знаєш, що сказати. І тоді в серці молишся: "Господи, дай слово". Не відповідь – слово. Бо іноді людині важливо не пояснення, а присутність.

Я священник уже 25 років, але ці роки війни кардинально відрізняються від усього попереднього служіння. Раніше багато речей було схематично: обов’язки, графік, структура. А тепер – жива людська трагедія поруч щодня.

Чи не було думки виїхати?

Ні. Така думка навіть не з’являлася. Коли почалася війна, наш провінціал дозволив усім, хто боїться, виїхати до Польщі. Але ніхто не поїхав.

Я відчував, що потрібен людям. Ми відкрили Пункт незламності, мали генератор, до нас приходили зарядити телефони, випити чаю, просто побути разом. Це було справжнє служіння – бути поруч.

Те саме я відчуваю зараз в Одесі. Тут загартовані люди. Батьки довіряють нам своїх дітей під час тривог. Це величезна відповідальність. Були дні, коли по кілька годин поспіль діти перебували в укритті, і ти мусиш не просто забезпечити безпеку, а й зберегти спокій, створити відчуття нормальності.

Це інше служіння. Але я точно знаю: моє місце – тут.

Що сьогодні найбільше підтримує вашу спільноту?

Молитва. Без неї нічого не працює. Ми – діюче згромадження: у нас молитва і праця. Якщо занедбати молитву, не буде сили служити. Люди це відчувають. Вони приходять не за порадами – вони приходять за присутністю Бога.

Іноді людина просто виговориться – і дякує. А ти розумієш: справа не в словах, а в тому, що Бог був поруч у цій розмові.

Приходять до вас на сповідь?

Так, приходять. У школі – рідше, адже ми католики, а більшість дітей і батьків – православні. Вони це знають і ставляться з повагою. Католиків у місті небагато, але в парафії сповідь є звичною практикою. У школі ж усе відбувається інакше: діти спілкуються, жартують, придивляються. Це нормально вони діти.

Нещодавно ми посвячували першокласників: благословили, помолилися. За кілька днів одна дівчинка зустріла мене в коридорі й питає: "Я вас знаю – ви були в нас у класі?". Кажу: "Так". – "А ви що, у школі працюєте?". Усміхаюся: "Підпрацьовую". Ми ще не звикли, що священник може бути в школі. Ми є засновниками цього закладу, але ніяким прозелитизмом не займаємося.

Ната Чернецька