"Якщо всередині країни залишаться перефарбовані - Перемоги не буде" - Андрій Кокотюха про культуру та майбутнє

Андрій Кокотюха - письменник-белетрист, сценарист, журналіст. Багаторазовий лауреат низки літературних премій. Творчий доробок автора складає майже сто книжок і продовжує поповнюватися.

Читайте та дивіться інтерв’ю Андрія Кокотюхи Інтенту про російський інформаційний простір, українську літературу та кінематограф, майбутнє нашої культури та внутрішніх ворогів.

Чи стало 24 лютого неочікуваним?

Війна йде з 2014 року. Не хочу видавати себе за пророка, але 19 лютого ми зустрічалися з друзями і говорили, що повномасштабний наступ буде. Втім, мої прогнози щодо 24 лютого були помилковими. Ми говорили, що вони почнуть просуватися по Донбасу, а далі не полізуть. Налякають, може кинуть пару бомб, але їх цікавить Донбас. Гадали, що все закінчиться максимум за тиждень. Коли минув тиждень, стало ясно, що це навіть не на рік, а на роки.

Неправильно порівнювати нацизм із нинішнім рашизмом, проводити паралелі. Європа значно цивілізованіша за росію. Німецький нацизм - ситуативна хвороба, яку можна було вилікувати окупацією. Країна була поділена на кілька секторів і десять років після знищення нацизму не було виборів. Вплинув і план Маршалла для Західної Німеччини. Лікування відбулося.  

Вилікувати росію не вдасться, тому що це не випадковість. Із покоління у покоління, із століття у століття формувалась людиноненависницька нація, в якої ми ірраціональні вороги. Гітлер, Гімлер, Геббельс, вся нацистська верхівка і політика ставилися до єврейського питання так само, як росіяни ставляться зараз до українського.

Зображення: "Високий замок"

Коли ЗСУ вижене росіян за кордони 1991 року, вони не заспокояться. Перебуваючи поза кордонами, все одно стрілятимуть зі своєї території, а ми з різних причин не зможемо переслідувати їх. Можливо щось зміниться, але ми не зможемо давати релевантну відповідь. Це розуміння й прийшло після 24 лютого минулого року.  

Я вважаю, що інститут росії потрібен, щоб детально вивчати від самого зародження цю альтернативну цивілізацію. Щоб зрозуміти як з подібними проявами можна боротися різними способами.

Її неможливо змінити чи знищити. Нам доведеться жити з агресивним сусідом роками, десятиліттями, століттями і зміна влади не приведе до зміни їхньої прошивки. Це наш ворог, який буде постійно. І хотілося, щоб це розумів будь-хто, хто є в українській владі. Щоб не шукали так званих хороших руських, яких просто не існує.

Питання перебування в російському інформаційному просторі досі актуально?

Є велика проблема в тому, що на українських майданчиках досі пишуть про Пугачову, Галкіна чи Макаревича, про те, що вони щось там роблять. Нас не повинно це цікавити. Нас має цікавити, що робиться у Франції, Польщі, Америці, Австралії чи Японії.  Дуже мало актуальної інформації про те, як живуть ці країни.

• Читайте також: Киргизький журналіст Бектур Іскендер: "Люди дізнавались про Україну через призму російських медіа"

Що менше в нашому інформаційному просторі буде російське культурне життя, тим краще для нас. Найсвіжіший приклад: історія, як одесит приїхав до Львова та почав співати Цоя під гітару. Йому зробили зауваження, а він почав кричати, що Цой - легенда рок-музики. Я можу назвати щонайменше два десятки легенд рок-музики не з росії. А ці хлопці знають Цоя, хоча були народжені не просто в XXI столітті, а буквально перед Майданом та війною. Але у них немає розуміння того, що це чужий інформаційний простір.

Наш простір контрольований єдиними марафонами, цей контроль мусить бути спрямований на те, щоб вичищати ворожу інформацію та не пускати її взагалі. Щоб давати об'єктивну правдиву інформацію про те, що відбувається в нашій країні.  Особливо зараз, після подій вівторка (6 червня - підрив Каховської ГЕС - Ред.). Я ніколи не був у Херсоні чи області, але наче щось відрізали. Коли сталася ця трагедія, я не міг працювати, все валилося з рук, наче це відбулося зі мною. Ми обов'язково переможемо, але дорогою ціною. Щодня гинуть люди, тварини, екосистема.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Чи приведе до змін підписання президентом закону 2309-ІХ, який забороняє імпорт книжок з росії та білорусі?

Вже немає великого значення підпише чи ні, цей процес уже пущений на самоплив (22 червня президент поставив свій підпис - Ред.). Ті ж самі бібліотеки не чекають вказівки згори, відмовляються і вичищають свої фонди від російських книжок. Я кажу як своєрідний бібліотечний волонтер, бо вже 4 місяці збираю невеличкі гроші на поповнення бібліотечних фондів. Факт - бібліотеки по всій Україні вирішили робити це самостійно.

Минулого тижня я був на книжковому ринку Почайна. Тільки на букіністичних розвалах є російське. В офіційних книгарнях, де продавалась російська книга, вже ставлять тільки українські, не чекаючи спеціальної постанови. Люди все зрозуміли раніше за президента.

• Читайте також: "Якщо ми вже стали нацією, треба відповідально ставитися до виборів", - голова Одеського КВУ Анатолій Бойко

Але в мене як у людини, яка займається книжками, є думка. Звичайно, треба підписати цей закон та впорядкувати процес офіційно. Чому? До лютого 2022-го року вже під час війни на Донбасі точилась дискусія про те, чи треба показувати по телебаченню на Новий рік "Іронію долі чи з легким паром". Фільм є у вільному доступі в Інтернеті, можна увімкнути та не чекати, поки його покажуть по ефірному каналу. Для захисників "иронии судьбы" було важливо, щоб кіно показували офіційно, бо це легітимізація.

Теж саме з книжками, які завозять з росії. Поки президент не підписав закон, то люди, які хочуть споживати ці книжки, вважають, що їхні права купувати і читати їх, захищені. Вони думають: якщо підпише, то з понеділка по квартирах почне ходити поліція, дивитися в кого стоїть Пушкін і арештовувати. Такого не буде - це просто державне визнання тих процесів, які вже відбуваються. Всіх російських авторів за кораблем, навіть Бориса Акуніна та Людмилу Улицьку.

Зображення: texty.org.ua

Але я проти того, щоб обмежити книжки не російських авторів, які видані в росії.  Питання в тому, що робити, якщо я хочу почитати актуальний шведський, американський чи японський детектив, який не переклали українською мовою, а за поребриком це зробили? Мені цікаво знати актуальні тренди, але на свій сором, я такої кількості іноземних мов не знаю. Такі книжки не несуть шкоди Україні. Розумію, що зараз кажу контраверсійні речі, але у нас ще немає такого обсягу перекладеної іноземної літератури, щоб замістити імпорт. Зараз почала з'являтися перекладна література, якої і в росії немає. Проте не всі сегменти перекладаються однаково оперативно.

До гарячої фази війни я їздив за кордон, всюди заходив у книгарні. Наприклад, у Франції не лише багато своїх авторів, там взагалі культ читання та письменника. Все актуальне, що видається в Європі чи Америці перекладається французькою, так само в Польщі та Чехії. Я громадянин України і хочу читати актуальні переклади своєю рідною, материнською мовою, але мені рекомендують читати в оригіналі. Те саме можна говорити про фільми.

Ось що мене напружує - ставлення до української мови самих українців, які кажуть: якщо не російська, то англійська. Ні, будь ласка, дайте мені як україномовному громадянину право споживати актуальний контент українською мовою, хоч перекладний. Ось на яких позиціях я стою. Якщо підпис президента під законом, про який ми говоримо, допоможе зсунути справу з мертвої точки, я буду тільки радіти.

За рік в українському кіно не буде нічого

Коли ми говоримо про прорив українського кіно, забуваємо, що через рік не буде нічого - нуль або мінус один. Ті фільми "Памфір", "Носоріг", "Клондайк", "Люксембург, Люксембург", "Мирний-21", "Я і Фелікс", "Відблиск", "Снайпер. Білий ворон" тільки почали виходити зараз у прокат. Документальне кіно, анімація та короткий метр - це все проєкти, які були запущені до 2019 року за складом Держкіно, який очолював Пилипенко. Я входжу до експертної ради, був одним із тих, хто схвалив сценарій "Люксембург, Люксембург". Після 2019 року у виробництво було запущено дуже мало фільмів і це пов'язано із об'єктивною причиною - з ковідом. Але зараз теж вважається, що кіно фінансувати не треба.

Зображення: Вікіпедія

Трапилось так, що ковід перейшов у гарячу фазу війни, ще й додалась некомпетентність нинішнього керівництва. Вони борються з Довженко-Центром, кістьми лягають, щоб тільки цю авторитетну і визнану у світі структуру  зруйнувати. Якісь "междусобойчики" проводять, у Канни їздять невідомо з чим, влаштовують паті, щось таке. Зараз робота Держкіно - це про все, що завгодно, тільки не про розвиток кіноіндустрії.

• Читайте також: Режисерка Галина Джикаєва: "Морок окупації Криму нагадує цунамі, але наші там чекають"

Дистриб’ютори ризикнули з фільмами, про які ми говоримо і які вийшли у прокат. Правильно зробили, бо отримали позитивний результат. Практично всі фільми, які виходили, починаючи від "Снайпера. Білого Ворона" мають досить пристойну касу. Навіть за умов війни, блекауту та скорочення кінотеатрів люди на ці фільми ходять.

Памфір, Носоріг, герой  "Білого Ворона", персонажі "Люксембург, Люксембург" були сформовані в середині минулого десятиліття. Це нерв після Майдану, вони відображають це сьогодні.  Зараз ці фільми просто наздоганяють і їхня актуальність  не втрачається, є відчуття, наче їх знімали вчора або півроку тому.

Мені кажуть: "Запропонуйте нам якусь комедію". Я розумію, що людям хочеться комедії - поржать, коли війна, відволіктися.  Але як сценарист, не уявляю, яка це могла би бути комедія.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

На мою думку, зараз потрібні драми як жанр мистецтва. Я не кажу про трагедії. Драматична гостросюжетна історія із обов'язковою нашою перемогою. Це моє гасло як автора книжок та сценаріїв: незалежно від усього українці повинні перемагати. Бажано, щоб вони перемагали не карикатурного ворога, а сильного, жорстокого, який має багато ресурсів та мотивацію. Щоб не робити з ворогів дебілів, бо якби так було - давно б всіх вже вигнали.

Кіно - це масова культура, яка найбільше і найшвидше впливає на суспільну свідомість. Потрібні сюжети саме на воєнну тематику: фронт, тил, як люди протистоять ворогу, як люди воюють – тобто історії перемог. Вони цінуються в усьому світі, і хай це будуть навіть вигадані перемоги на основі певних історичних подій.

Створювати культуру на тлі воєнних, історичних подій: потреба чи бажання?

Я би хотів відійти від історичної тематики, бо нібито я її вже всю заюзав.  Уже понад рік ходять розмови, що після перемоги з фронту повернуться нові Ремарки та Гемінґвеї. Це люди з дуже важливим для мене як для автора та журналіста досвідом, який треба опрацювати і зробити з цього достойну книгу чи фільм.

Наприклад, у мене "Довга комендантська година" описує події перших трьох днів з 24 по 26 лютого 2022-го року в Києві. Твір художній, але багато я бачив сам, щось міг припустити, змоделювати. До того ж консультує Головне розвідувальне управління. Вони сказали, що теоретично це все могло би бути.

"Врятувати березень" про окупацію Київщини. Я її сам не пережив, але слухав людей, їздив в Ірпінь та Бучу. Цілий місяць дивився оці всі відео, вивчав, що люди говорили, як себе поводили. Мені цього вистачило для того, щоб перетравити в голові та відрефлексувати.

Зображення: відавницьтво "Ранок"

Зараз у письменників та сценаристів буде задача творити історію на основі реальних подій, які пам'ятають мільйони людей, і у них склалася своя індивідуальна думка та досвід. Якщо його індивідуальний досвід не збігатиметься з тим, що викладеш на папері чи відтвориш на екрані, - матимеш проблему. Саме тому історичні романи сьогодні отримують нове життя.  Деякі книжки, написані мною кілька років тому, я би вже так не писав, тому що відкривається ще більше фактів з російського життя-буття, з того, що призвело до певних агресивних дій.

Взагалі ми сприймали далеку чи недавню історію суто в російському контексті, дивилися на це все російськими очима. Якісь поправочки вносили, але теж не зовсім правильно. Все, що нам передають з росії – це фентезі. Тому сьогодні автор історичних романів може наново відкривати українцям історію України. Якщо ти знаєш, ким ти був, то ти знаєш, ким ти є і ким будеш.

Єдине, що точно найближчим часом не буде для мене як для автора - твори саме про війну. Фронтовий досвід тих ветеранів, які воюють зараз, які прийдуть - то їхня парафія. Все ж таки роблю ставку на те, що більшість із них - прекрасні, героїчні, звитяжні, патріотичні люди, які зможуть розказати, але навряд зможуть написати. Тому робота професійних авторів - опрацьовувати їхні спогади, рефлексії, надавати їм максимально читабельної форми. Щоб це не виглядало як самвидав, не було чимось кострубатим і не відштовхувало. Такого матеріалу дуже багато буде і з ним треба вміти працювати. Є небезпека, що у кожного з тих, хто пережив війну, - є своя історія, але якщо 10 людей розкаже її, розумієш, що вони розповідають одне й те саме. Пережили одне, але люди різні.

"Ми можемо вигнати зовнішнього ворога, а куди діти внутрішнього?"

Після Перемоги ми залишимося самі з собою, проте що буде у нас? Оці перефарбовані, корупція у всіх ешелонах і на всіх рівнях влади – тобто внутрішні вороги, які небезпечніше за росію, тому що вони від нас нікуди не дінуться.

Зовнішнього ворога ми вигнати можемо, а куди ми виженемо внутрішнього? Куди ми виженемо депутата від Слуги народу Бужанського, який навіть зараз нахабно голосує проти демонтажу пам'ятника ватутіну, проти перенесення дати Дня перемоги з 9 травня на 8? Він поводить себе деструктивно по відношенню до будь-яких проукраїнських змін. І він не один такий, їх багато. Ми говоримо (9 червня - Ред.) у день загибелі Романа Ратушного - київського активіста, який у своєму заповіті написав: "Ніколи нічого не бійтеся". Тож я не їх боюся, я за країну боюся.

Для мене кордони 1991 року - справа територіальна. Якщо всередині цих кордонів залишиться руський мир, залишаться корупціонери, такі як Бужанський, Тищенко, Єрмак; не зникнуть перефарбовані, які вчора співали одне, а завтра – інше; якщо державою та всіма сегментами від політики та культури будуть керувати не професіонали, а люди, підібрані за принципом особистої відданості, це не буде перемогою. Навіть вступ в Євросоюз та НАТО перемогою не буде, якщо цими процесами будуть керувати люди, які будуть шукати особисту вигоду для своєї кишені. 

Щоб хотіли зробити в перший день Перемоги?

Напитися.

Марія Литянська