"Давайте працювати, бо посходимо з розуму", - режисер Олександр Самусенко про сучасний театр, викрадення акторів та бюрократію

Скоро розпочнеться 99 сезон Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька, двері відчинені. Ніби нічого не змінилося, але сучасні вистави з іншими сенсами, грає багато молодих акторів, ставить Олександр Самусенко - актор та виконувач обов'язків головного режисера, який знає цю сцену понад 17 років. Далі пряма мова.

Україна - театральна країна?

Думаю, що так. В Україні багато театрів, колективів і взагалі ми абсолютно творча нація. Маючи чітку театральну позицію і свій смак, театр в Україні існує і буде попри все. А от як ставляться до театру, в який спосіб його використовують, як сприймає глядач - це вже інша історія. Театр має не тільки розважальну історію, а й виховну, він спрямовує свідомість людей, повинен об'єднувати національну ідею.

Зазвичай, якщо люди й ходять до театру, то на антрепризні вистави - коли об'єднання акторів їздить по країні та несе досить розважальну функцію. Не хочу нікого образити, але театр має в першу чергу піклуватися про курс, яким він іде. Він має все ж таки художню спрямованість і є велика розбіжність, коли ти прийшов на прикольну та легку розважальну виставу, а потім на щось складне. Люди тоді кажуть, що це зараз не на часі, треба ставити щось життєствердне.

Театр - не є тим організмом, який має йти за потребами глядачів. Ми, безумовно, дуже поважаємо і любимо глядача, але всі вистави мають бути українськими, не перекладеними, а такими по суті. Це дасть роботу авторам, яких в Україні дуже багато.

Театр - компроміс між автором, художником-декоратором, режисером-постановником, акторами, звукорежисером, режисером по світлу та костюмах. Це об'єднання, яке будь-які букви та сюжет робить естетичним, зрозумілим і несе енергію, яка іноді має розважальний характер, а може і бути чимось щемливим, провокативним; змусити якісь застарілі важелі душі рухатись.

Опечатаний театр і бажання працювати: як почали ставити "Саша, винеси сміття"?

Моя родина виїхала в березні (2022 року, - ред.), я лишився один, зібрався йти до війська. 16 березня відбулася розмова з Юлією Анатоліївною (Юлією Пивоваровою, директоркою театру, - ред.). Ми всі жили в не просто підвішеному стані - театр був опечатаний, багато наших хлопців з військкомату пішло до навчальних майданчиків, вони вже приймали присягу і йшли на фронт. Щонайменше в нашому театрі - 17 людей у лавах ЗСУ. Для трупи це катастрофічна цифра. Ми сподіваємось, що повернуться всі живі та здорові.

Сцена з вистави "Саша, винеси сміття". Фото: сайт театру 

Тоді просто була звичайна телефонна розмова з меседжами, що треба щось робити. І це питання було і в мене, і у директора, і у Максима Голенка – режисера, я думаю, що навіть у Наталки Ворожбит - авторки - теж було таке питання. Я запропонував працювати, в мене не було конкретної мети чи саме цієї п'єси. Просто кажу: "Давайте працювати, бо посходимо з розуму".

Наш директор сказала робити виставу, може, навіть такого дозволу від Міністерства культури ще не було, і ми щось порушували на той момент, але не могли по-іншому. Акторів тоді було небагато, хтось вже виїхав, хтось збирався. Залишилася купка людей і, відштовхуючись від наявності акторів, зробили виставу. Нам було дуже холодно. Пам'ятаю, була весна така довга, начебто як зима. Театр вже не мав на той момент опалення, тут стояв невеличке таке UFO, на ньому ми смажили хліб, купляли якесь сало, зелене листячко, шпинат, цибулю - тут ми їли та робили виставу.

Які були думки та реакція, коли дізнались, що гратимете військового, який гине і прототипів цього героя можна знайти вже у багатьох українських сім’ях?

Я не знав, яка буде реакція. Я не військовий взагалі, а носити форму ЗСУ - це велика честь. Ну хто я такий, щоб зараз одягти на себе форму. Я пішов від того, що всередині в мені є звичайна людина, яких на фронті дуже багато, які мали зовсім не військові професії. Але вони пішли й боронять Україну і від того мені стало трошки легше, простіше. Але я дуже сильно хвилювався.

Сприймають добре. Це дуже щемлива, патріотична історія. Вона трошки змінена, бо в наших реаліях потрібні були зміни, які ми узгодили з Ворожбит. Бо у творі все ж таки Катя і донька не відпускають Сашу воювати й тим самим начебто вони можуть припинити війну. А в нашому випадку жінки приймають рішення, що найдорожча людина, чоловік, який знаходився поруч - має йти. І якщо він цей вибір зробив, вони можуть його лише тільки підтримати.

По п’єсі - це досить іронічна, але жахлива, щемлива історія. Якщо хтось ще не бачив, приходьте.

Сцена з вистави "Саша, винеси сміття". Фото: сайт театру 

Ви працюєте у цьому театрі вже 17 років, яка зміна стала кращою за цей період?

Є вистави, які створюються легко або важко, але це завжди процес, побудова якогось іншого світу. От скільки вистав, а їх в мене дуже багато - щоразу прекрасний дивовижний момент створення командою. Бо вистава не створюється актором або режисером, а лише в синтезі всіх відповідних компонентів і служб. Потім вже відкривається завіса, глядач, оплески, сприйняття чи несприйняття - але завжди це побудова нового прекрасного світу.

Коли я прийшов, мені було близько 20 років, а зараз - 39. І я змінився. Мене якось зупинила поліція і попросила документи, а там фото 2012 року, вони дивляться, а я питаю чи постарів, на що поліціянт каже : "Подорослішав".

Так от театр подорослішав, переживав різні абсолютно різні іпостасі й буде переживати. Це прекрасно. Все ж таки кажуть, що дім - це не стіни, а хто всередині. Тому багато залежить від наповнення театру, людей. Театр не закінчиться, якщо ти підеш. От піду я, а Пастера, 15 нікуди не дінеться і стіни не зникнуть, буде приміщення, нові люди та знову театр, як той Фенікс.

Обставини склалися так, що я прийшов до Ігоря Миколайовича Равицького, а він, побачивши молоду, абсолютно ще безглузду людину, мене запросив. Я почав грати в театрі й потрошку ставати актором. Ми приходимо маленькими, потім якось виростаємо, хтось іде до інших театрів, проєктів, шукає своєї долі, а хтось лишається. Це, мабуть, мій вибір. 

Я хотів би, щоб тут був найкращий театр, в мене є ще можливість і сили зробити так, щоб він не просто існував, а жив. Він ще досить молодий і от зараз ми працюємо над виставою "У неділю рано зілля копала" за інсценуванням Василя Василька. І зараз через певне непорозуміння з ТЦК працюємо з жіночим складом. Сподіваємось, що нам підуть назустріч, зрозуміють, що просто більше немає, де брати людей і якщо вони заберуть когось ще, нам треба буде закрити театр.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Чи є театральна критика щодо Одеського театру імені Василька?

Так. Ми брали участь в премії "Гра", тако до нас приїжджають критики. Одним із цікавих був Олег Вергіліс, на жаль, покійний та Ганна Липківська - прекрасний критик. Вони були друзями нашого театру, ми спілкувалися, радилися. Бо критик може впливати на художній сенс вистави та зауважити через свою критичну статтю, що не так, або що не вдалося. Збирати серед глядачів відгуки - добре, але має бути освічена авторитетна людина з професійним зауваженням.

Вчора мав розмову з Олександром Книгою, директором херсонського театру. Як я розумію, він засновник фестивалю "Мельпомена Таврії", який ми цього року приймаємо у себе. Взагалі намагаємось якось підтримувати їх, не тільки тому, що ми знаходимося на півдні країни, а тому, що вони в жахливих, нереально складних умовах попри все працюють. Це титанічна праця: бути в окупації, потім деокупованими, переживши всі ці страхи, а сьогодні вони знов відновлюють фестиваль. Ми його відкриємо виставою "Карпатський Вестерн" і ще будуть наші вистави: "Саша, винеси сміття" та "Метод". Всі вистави поставлені під час повномасштабної війни.

Яка ваша думка щодо критики через виставу за мотивами Булгакова?

Там же написано: "Собаче серце 2.0 Перезавантаження", то якщо не вмієте читати, то можете прийти та подивитись, про що ця вистава. Знову ж, чому так часто згадую Максима Голенка, бо він був і головним режисером нашого театру і цих вистав. Знаючи його проукраїнську позицію, сатиричний склад розуму - це прекрасна історія.

Сцена з вистави "Собаче серце 2.0 Перезавантаження". Фото: сайт театру

Чим має відзначитися 99 сезон?

Він називається "Попри все", ми будемо намагатися вижити в цих складних умовах і зробити знов багато цікавих вистав. Сміливо можу анонсувати історію про Ганну Яблонську, я робитиму її - п’єса "Перевізник". Ми отримали дозвіл. Зачепило, що загугливши її ім’я, на деяких сайтах можна побачити, що її зазначено як російську письменницю. Коли ти пишеш Достоєвський, то воно так і є, а тут ти бачиш українську авторку, яка ще й загинула в аеропорту в москві і чомусь вона "ru". Ми зробимо все залежне від нас для того, щоб повернути Ганну Яблонську в український театр, як авторку в Україну - вона того варта.

Ми вважаємо, що Одеса - це Україна і ніколи не перевзувались. Якщо вже це наше, то не чіпайте своїми брудними лапами.

Чи візьме участь Олександр Самусенко у конкурсі на посаду головного режисера?

Я так розумію, що посада "виконувач обов'язків головного режисера" - через обмеження воєнного стану. Буду намагатися зробити все, щоб якщо хтось більш потрібний прийде, то йому дістався театр, в якому працюють професіонали та люди, які бажають працювати. 

У чому вбачаєте найбільші перспективи для себе зараз?

Я граю вистави й мені ок, я ставлю виставу і мені ок. Не важливо, чи зараз я режисер-постановник, чи пішов на підвищення, чи я в.о., чи головний режисер. Будь ти хоч ким завгодно, ти просто або людина театру, або ні.

Сцена з вистави "Чуваки не святкують, або Ukrainian". Фото: сайт театру

Чи буде театр у смартфоні?

Для мене це такий темний ліс, скажу чесно. Пам'ятаєте той час, коли ми були змушені носити маски та всі боялись ковіду? Тоді просили викладати акторську майстерність онлайн. Я не зміг. Може, я старий вже. Все ж мені здається, що театр не може бути в смартфоні. Як би ви не намагались зняти виставу, обмін цією енергією з глядачем - це і є фішка театру. Єдине, про що ми можемо говорити - енергія, момент, магія. За цим і приходить глядач. І театр чекає глядача саме за цим.

У державному театрі сьогодні більше свободи чи бюрократії, творчості чи грошей?

Творчість, бо коли ти озвучуєш людині ті гроші, які держава сплачує актору за роботу, то люди з раціональним способом мислення кажуть: "Ви що хворі?".

Може, ми дійсно божевільні та хворі, в нас є родини, діти, батьки і якось ми існуємо. Батьки нами пишаються і діти тут ростуть. За лаштунками по всякому буває, але ми родина.

Є і бюрократична система, яка не допомагає, а каже: "Ні-ні-ні. Так не може бути, немає папірця". Тут вже божевілля директорки та нашого художнього керівника - Юліїї Пивоварової. Вона біжить, розв'язує ці проблеми якось, захищає нас і вступає в дуже нерівний бій. Я колись поставлю виставу про бюрократичну машину, якою керують люди, в яких не вийшло в театрі, тому вони роблять все, щоб він перестав існувати.

Чи стала війна поштовхом для українських митців?

Ми випустили дев'ять вистав за рік війни. Може з великого переляку чи від поступового втрачання надії на щось. Можливо, нами рухала невідомість і хочеться зробити якомога більше. Ти ж не знаєш, що буде завтра, може й автомат у руках, а тут щось не встиг. Хочеш по собі лишити якомога більше. На цей сезон плануємо щонайменше сім.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Я зараз став заручником ситуації незакінченої дії. Ми почали робити виставу "1900. Легенда про піаніста" - цікаво, вона досить збігається з навколишньою ситуацією. Заслужений актор, артист України Павло Чирва пішов роздрукувати текст на нашу першу чітку і його забрали в ТЦК, змусили вимкнути телефон - в мене вкрали актора. Я все одно вірю, коли він повернеться, ми обіймемось, я дам йому необхідний час відпочити й зробимо цю виставу, закриємо гештальт.

Прикро, що це сталося в такий спосіб, начебто нас, українців, зловили на вулиці, як дезертирів. Мені дуже соромно саме від цього. У нас дезертирів не було ніколи від слова взагалі, кожен готовий боронити неньку Україну, але хлопці, пропоную  домовитись - не робіть такого більше. 

Театр для сучасного українця - це?

Театр сучасного українця - чесний, правдивий, із почуттям гідності. Мабуть, нещодавно знявши після Перемоги форму ЗСУ і повісивши її у шафу, щоб відповідно одягати на парад. Отакий театр. В якому все по-справжньому. Відчуття щирості, чесності, людяності й любові - це основні меседжі сучасного молодого оновленого українського театру.

Марія Литянська