Режисер з Херсона: “Життя в регіоні вимкнули, наче вимикачем. Усі чекають на звільнення”

Устин Данчук — сценарист, режисер, ведучий кіношколи для молоді у Херсоні та режисер понад 100 короткометражних та анімаційних фільмів, документальних фільмів, телевізійних програм та арт-проєктів. Ми зустрічаємося з ним за кавою в Одесі і говоримо про його місце сили – рідний Херсон, який Устинові довелося залишити після окупації російськими загарбниками. 

 - Як жила Херсонщина останні вісім років, адже весь цей час поруч був окупований Крим? Було тривожно?

 - У перший час після окупації Криму багатьох херсонців не полишало відчуття, що ми – наступні. Потім це відчуття якось почало притуплятися, і в останні роки все було напрочуд спокійно. Область дуже активно розвивалася, дуже сильний акцент робився на розвиток туризму, на перетворення цього регіону у туристично привабливий сучасний край. Це було нелегко, але зроблено було багато чого, зокрема громадськими діячами та бізнесменами. Старалися популяризовувати Херсонщину, робили тревел-шоу, застосовували нестандартні підходи для того, аби люди дізналися про наші унікальні місця та приїхали до нас на відпочинок. Для мене останні роки – це був час оптимізму й планів. Ми зробили молодіжний центр, планували розширити наш фестиваль «Кіноджем», під час якого наші учасники й учасниці створили понад 200 короткометражних фільмів. Хотіли ще більше й краще. А потім в один момент нас просто вимкнули. Як вимикач: у тебе все є – життя, мрії, плани. А потім раз – і немає взагалі нічого. Це не було поступово – це сталося вранці 24 лютого. Я прокинувся – і вже не мав нічого. Не мав роботи, бо навряд ти будеш навчати підлітків монтувати відео, коли по їхніх будинках стріляють російські танки.

- Весь світ бачив потужний херсонський спротив. Беззбройні люди виходили на масові мітинги проти російських автоматників, їх обстрілювали, а вони все одно стояли з українськими прапорами. А зараз ми чудово бачимо результати партизанської боротьби. Які ж вони – херсонці?

 - Буду говорити суб’єктивно, ґрунтуючись на власних враженнях і відчуттях. Це люди, які люблять свій комфорт. Свій спосіб життя. Серед херсонців дуже багато людей, які мають свій невеликий бізнес, пов’язаний з торгівлею, вирощуванням сільгоспкультур, курортним відпочинком, також багато моряків. Вони звикли, що у них є гроші, що вони можуть купити все необхідне, що вони можуть поїхати відпочивати десь у Туреччину, що у них є хороший будинок. Це був спосіб життя не виняткових людей, а звичайних. Вони не дуже цікавилися політикою, вони більше цікавилися своїм обійстям і комфортом. Це було розмірене, спокійне, досить заможне життя, І однієї миті, як і в мене, у цих людей забрали абсолютно все. Спокій. Комфорт. Гроші. Можливість заробити. Можливість спланувати своєї майбутнє. Майбутнє взагалі як таке.

От наведу приклад. Виходжу я з під’їзду і слухаю, що кажуть звичайні бабусі, які завжди сидять на лавочках і щось обговорюють. Вони – російськомовні, скоріш за все, голосували, може, навіть за проросійських політиків. І от вони кажуть: «Ці нелюди вбили сусіда. Вони закатували мого знайомого. Вони забрали мого родича. Як же й їх ненавиджу». Це звичайні херсонці, які ніколи не цікавилися політикою і симпатизували росіянам. Тепер вони їх ненавидять. Ненавидять так, як, мабуть, можуть ненавидіти ті, у кого забрали все, що могли. І ті, від кого вони цього, напевно, не очікували. Вони раптово опинилися в гетто.

Я прожив в окупації три місяці. А яка основна риса окупації? Це черги. Черги абсолютно за всім. І в чергах слухаєш, що люди кажуть. І я за цей час чув двічі, що люди казали: «Росіяни в росіян не стріляють». Це був виняток, і то ще неясно, хто вони такі і чому так казали. Всі інші навіть в чергах, попри ризики, говорили завжди про те, як вони ненавидять росіян. 

Люди масово лишилися без роботи. Приватний бізнес, який відмовляється торгувати російськими продуктами, не працює. Моряки не можуть піти в рейс. Кінець заможного життя всіх.

А ще такий приклад: коли приходиш на ринок, там люди часто біля товару ставлять таблички «Українське». Тобто на противагу російському: по-перше, люди гидують купувати російське, по-друге, якість тих продуктів така жахлива, що це неможливо їсти.

- Яким для Вас був ранок 24 лютого?

- Мабуть, як і для всіх. У нас розбили аеродром, і це було гучно. А потім ішов бій за Антонівський міст. Перше відчуття: «Це все. Це кінець». А потім ми почали чинити спротив. З’явився оманливий оптимізм. Здавалося, що ще трішки – і ми їх виженемо.

Найстрашніше було, коли в місто заїхали їхні танки. Їхня техніка їздила вулицями, ми бачили її з вікон. Ми чули гучні вибухи і потім бачили відео, як вони з танкової гармати поцілили в дев’ятиповерхівку. Або могли стріляти в людей. 

Мені добре запам’яталося, як почалися наші протести. Росіяни почали роздавати свою гуманітарку, а херсонці  вийшли на площу навпроти з українськими прапорами. Вони намагалися зняти «картинку» з роздачею гуманітарки, а люди  стояли навпроти. Вони зрозуміли, що на них ніхто не чекає. «Картинка» не вийшла.

Спочатку у нас стояли військові, вони боялися чіпати херсонців. А потім зайшла «росгвардія», почалися побиття, затримання, викрадення… В місті оселився страх.

- Як виглядає день в окупації?

- Він починається з планування. Всі стараються часто не виходити з дому. Максимум – 2-3 рази на тиждень, не більше. Тому все треба заздалегідь чітко спланувати. Дивишся в різних соцмережах, де сьогодні стоять блокпости, бо вони їх іноді міняють. Загалом їх десь 2-3 десятки по місту. Треба планувати свої маршрути так, щоб до них не доходити або в крайньому випадку обійти. Якщо їдеш маршруткою, - то плануєш виходити так, що не проїхати через блокпост. Бо в якийсь момент вони почали зупиняти маршрутки, обшукували. Смішно, але вони навіть шукали, чи нема слідів від ременів, бо вони шукали своїх дезертирів. А вони були. 

Потім чистиш телефон. Це взагалі стало звичною справою херсонців – почистити телефон. В ідеалі, звісно, краще його взагалі з собою не брати. 

Зараз в окупації «зірковий» час базарів, наче у 90-х. Наші супермаркети припинили роботу, зараз потрохи відкривають російські, але базар все ще – основне джерело постачання. Місто перетворилося на один великий базар. 

В окупації сильно відчувається підтримка людей. Коли все почалося, у моєї мами були проблеми з серцем, потрібні були ліки, а в аптеках не було. І я знайшов дуже швидко потрібне: люди просто принесли, що мали. І таке буває часто. Багато хто ділиться, допомагає, дізнається потрібну інформацію, приносить, що треба.

А взагалі я думаю, українці перемогли, тому що не злякалися. У нас не страх і відчуття фаталізму, а скоріше зла іронія, чорний гумор. Ми розуміємо абсурдність ситуації. У Херсоні окупація дуже абсурдна. Вони поставили на всі посади якусь наволоч, якийсь непотріб. Ми ж добре знаємо цих людей. Це нездорові психічно, маргінальні, ні на що не здатні люди, над якими ми завжди сміялися. І тепер вони при посадах. Тому ясно, як «далеко» зайде така ганебна типу «влада». Ну хто такий Сальдо (нинішній «гауляйтер» Херсонщини. – Ред.)? Людина, яка обкрадала місто десятиліттями і тепер каже, що він тут головний. А спочатку навпаки в Facebook намагався сказати, що він не за окупантів, що він просто так вийшов під червоним прапором на мітинг на початку окупації. Може, його й залякали, але це так смішно.

 - Херсонці багато пишуть у соцмережах, що вони живуть надією, що це – ненадовго. Такий настрій переважно панує?

 - Так. Є постійне відчуття, що ще трохи – і нас буде звільнено. Дуже багато людей живуть цією надією. У нас у всіх таке відчуття, мабуть: це ненадовго. І у тих, хто з різних причин змушений там лишатися, і у тих, хто виїхав. 

Знаєте, прозвучить дивно, але херсонці краще сплять під звуки вибухів. Ти наче відчуваєш, що за тебе борються. Погано, коли тихо. Тоді найстрашніше.

Найважче – це коли вони відключили зв’язок. Оце було дуже складно. Не можна ані між собою поспілкуватися, ані дізнатися хоч якісь новини. Та що там – швидку не викличеш. Інформаційна порожнеча – це дійсно по-справжньому страшно. А коли вони в перші дні увімкнули своє телебачення, то всі сміялися. Вони реально вірять, що нас можна цим обдурити? Я впевнений, що ніхто на це не «поведеться», ну хіба одиниці, хто взагалі нічого не розуміє. Це розраховано точно не на українців. 

- Багато хто розказує про списки, з якими окупанти ходять по адресах. Ви це теж бачили?

- Так, в один з перших же днів вони прийшли в мій під’їзд, Під’їхали п’ять військових машин, вийшли люди, зламали двері в під’їзд на магнітному замку.  Я кинувся чистити телефон, хоча розумів, що не встигну це зробити за лічені хвилини. Вони дійсно ходили зі списками. Зайшли в якусь квартиру, потім пішли. Наступного дня вони прийшли в сусідній під’їзд. Шукали військових, учасників АТО, активістів… Але у них старі списки, неясно, коли і хто їх складав, бо ходили по адресах, за якими давно не жили ті люди, яких вони шукали. На щастя.

Їм треба «поставити галочку», вони десь через місяць знову ходили по цих же адресах і знову шукали. І знову - безрезультатно. Наприклад, шукали офіс «Правого сектору», а прийшли в кав’ярню. А якщо не знаходили, то фабрикували докази, що вони начебто знайшли. Наприклад, українську символіку у звичайному нічному клубі. Методи КДБ, коротше кажучи.

Вони взагалі стільки відео фальсифікували. Це сміх і гріх, ми ж знаємо, що там постановки були. Але, на жаль, деякі телеканали таки перейшли на бік окупантів Втім, величезна кількість журналістів відмовилася від співпраці, люди позвільнялися зразу ж. 

 - Чому вирішили виїздити з Херсона?

- Ми зрозуміли, що стає вкрай небезпечно, роботи нема, чоловіків можуть почати мобілізовувати до російської армії, а можливостей виїхати стає все менше. Взагалі, щоб ви розуміли, з Херсонщини ніколи, жодного дня не було ніяких «зелених коридорів», тобто всі виїжджають на власний страх і ризик. І маршрутів стає все менше. 

Ми виїхали через Запоріжжя. За кордон їхати не хотіли, Вирішили їхати до Одеси, бо це ж – наш південь. І постійно відчуття: як тільки звільнять, щоб можна було стрибнути в автобус і за кілька годин опинитися вдома. Тобто Одеса – це поруч. А колись кримчани виїздили до нас, бо ми були поруч з їхньою батьківщиною… Тож ми чекаємо якомога ближче до дому. Ми не можемо планувати своє життя. Я не уявляю своє майбутнє за два місяці. Херсонці взагалі не люблять говорити про майбутнє. Зараз це не на часі.  

Від редакції:

Роботи Устина Данчука отримували нагороди на українських та міжнародних кінофестивалях: «КіноФронт» (нагорода «Найкращий науково-фантастичний фільм») (2009) «Гран-прі» (2010), Terra Futura (2007-2013), «Non-stop Media» (Спеціальна премія всесвітньо відомого українського фотографа Бориса Михайлова), «Кінокімерія», «ТелеАкадемія», «ГогольФест» та інших.

З 2015 року він — організатор фестивалю «Кіноджем», під час якого було створено понад 200 короткометражних фільмів. 

Режисер та монтажер телевізійних та онлайн проєктів «Кіношкола вдома» для телеканалу «Суспільне Херсон», тревел-шоу «Поїхали далі» (медіаплатформа «Вгору»).

Розмовляла Євгенія Генова, ІзбірКом