"Ми не можемо перекладати відповідальність на постраждалих", - фахівці про насильство у родинах військових

Зараз із війни повертаються наші воїни, хтось на ротацію, хтось комісований. Багато з них пережили травмуючий досвід і інколи, коли військові не пройшли відповідної психологічної реабілітації, вони можуть становити загрозу для своїх рідних. Як можна допомогти потерпілим від домашнього насильства, питання реабілітації військових і що саме має робити держава в цій сфері обговорювали учасники прямого етеру "Насильство в родинах військових: допомогти не можна мовчати?" адвокатка приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ у м. Одеса) Юлія Лісова, психолог Громадського Руху "Віра, Надія, Любов" Микита Пермяков та Галина Федькович, адвокатка Центру "Жіночі перспективи". Редакція Інтенту зробила підсумок цієї бесіди.

Актуальність проблеми домашнього насильства в родинах військових

Микита Пермяков: Хочу почати із подяки нашим захисникам та захисницям, які боронять нашу землю, роблять велику справу і, мабуть, саме тому ми можемо працювати, жити в більш-менш такому не мирному форматі, але бути корисними. Щодо актуальності: ця проблема з’явилась не в останні місяці. У нашій організації за підтримки фонду UNFPA Україна є мобільні бригади, які саме працюють з гендерно зумовленим насильством, зокрема домашнім. У нас 18 бригад в Одесі та області та Західній Україні. Протягом останнього року ми кожних два місяці з психологами, соціальними працівниками та кейс-менеджерами розбираємо деякі випадки. Ще до нового року з'явилися реальні кейси, про які розповідали мобільні бригади. Хлопець або чоловік повертається у відпустку по ротації чи він комісований і вчиняє домашнє насильство. Ми розуміємо, що є певна етика, бо військові – це захисники та герої, але вони можуть бути агресорами в родині. Ми довго думали, що з цим робити, і дійшли до висновку: потрібно працювати саме з родиною. Тому що дуже багато жінок, дітей не розуміють того, що військовий отримав цей травматичний, унікальний досвід. Війна змінює людину. 

• Читайте також: "Реабілітація та когнітивна деокупація матимуть величезне значення", - Євген Глібовицький

Галина Федькович: Процеси вже пішли. У нашій організації дуже яскравий випадок був такий: до нас приїхала з однієї з північних областей України жінка з дітьми, котра власне опинилася в ситуації домашнього насильства після повернення чоловіка. Він був у гарячих точках, повернувся з дуже важким досвідом, а його психічний стан був настільки поганим, що він вчиняв страшні речі щодо жінки та дітей, а потім нічого не пам'ятав. Жінка зверталася всюди: в поліцію, військову прокуратуру - просила допомогу, не отримала її. Вона була змушена реально тікати, щоб захистити себе й дітей. Цей випадок також був цікавий тим, що до повномасштабного вторгнення в них було все нормально: спокійна сім’я без насильства, все було добре. Вона досі перебуває в нас у Львові з дітьми. Такі випадки зростають. Я маю статистику у справах з реєстру судових рішень. Кількість справ про адміністративні правопорушення за участю військовослужбовців: за 8 місяців минулого року - 140 справ. А за 4 місяці цього року вже стільки ж. Також є проблематика з тим, як суспільство це сприймає. Ми маємо говорити про те, що це герой, але - це кривдник, на жаль, в одній особі. І має бути адекватна реакція держави в першу чергу: допомога військовослужбовцям. З моєї точки зору, ми в жодному разі не можемо перекладати відповідальність на постраждалих. Жінка і діти мають бути захищені в таких ситуаціях попри те, що це  складніше, ніж у ситуаціях домашнього насильства з боку цивільної особи.

Що робити людям, які постраждали в результаті насильства

Микита Пермяков: Наразі в нас шелтер в Одесі, "Софія". Це місце, де живуть діти та жінки, які постраждали від домашнього насильства, та ВПО. Ми маємо про це говорити та працювати у програмі,  фокусуючись на постраждалих.  Але варто не забувати, що та сама ж програма, яка в нас не працює в Україні, на жаль, - робота з кривдниками. А зараз є ще інший нюанс, що цей кривдник може бути військовим.

Але хочу зауважити, коли хтось не вчиняв насильство до того, як отримав військовий досвід, але почав після, то ми кажемо про захворювання, певний розлад. Коли в нас болить печінка або шлунок - ми йдемо до лікаря. Це така ж ситуація: контузія, ПТСР - це психологічні травми від втрати побратима, травма героя, травми справедливості та інше. Вони наповнені цими камінцями травми, і з цим мають працювати фахівці з освітою та розумінням. Тому потрібно звертатися по допомогу в громадські організації, до поліції, мобільних бригад - зараз дуже багато сервісів у великих містах, де можна хоча б отримати консультацію. Потрібно через звертання до фахівців допомогти своєму коханому чоловіку, сину чи батьку, дати йому змогу прийти до нормального життя. З військового життя повернутися в цей світ, який зовсім інший. 

• Читайте також: Що робити, якщо відмовляють в отриманні статусу ВПО

Коли ми кажемо про Одесу та великі міста, то жінки більш обізнані, вони цікавляться і знають, що є багато організацій, куди можна звернутися. Але від'їжджаємо на 50 кілометрів від Одеси, і там зовсім інша картинка. Наприклад, потрібно пояснювати, що дещо потрібно мати на увазі. Це прості речі: не заходь зі спини, не плескай, не кричи. Коли він випиває, то потрібно зібрати речі та мати змогу вийти, тобто не сперечатися. Такі прості поради. І пояснювати це мають громадські організації, мобільні бригади. Коли є факт домашнього, фізичного чи сексуального насильства, його потрібно документувати. Бо без документа ми не зможемо допомогти. Це не про відповідальність, а про обізнаність, розуміння чоловіка.

Юлія Лісова. Фото: Українська Гельсінська спілка з прав людини

Галина Федькович: Дуже важливо, що коли притягається кривдник-військовослужбовець до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства, скерування на програму для кривдників може бути шансом та можливістю. Людина отримує доступ до психологічних чи психотерапевтичних послуг. Але, якщо подивитися на практику суддів за цей рік, є певна кількість скерувань на програму для кривдників, а у справах з військовослужбовцями - нуль. Хоча я думаю, що в таких ситуаціях це надзвичайно, навіть критично, важливо. Це могла б бути можливість отримати якісь психотерапевтичні, психологічні чи психіатричні послуги, але, на жаль, цього немає. 

З нашої практики жінки не телефонували в поліцію за першим і за другим разом. Починають звертатись вже коли є реальний ризик для життя і здоров'я її та дітей. Вони кажуть: "Я розумію, що він там втратив здоров'я, щоб ми могли мирно жити в безпечних умовах. Він захищає мене, дітей, країну…". Жінка розуміє, що у випадках виклику поліції, ставлення до чоловіка як до захисника та героя, а ти на нього викликаєш поліціянтів. Це тиск соціуму і ми маємо з цим працювати, бо наслідки можуть бути трагічні. Ще один аспект - наявність зброї. Її кількість збільшується, а ймовірність наявності у військовослужбовця, навіть демобілізованого - висока.

Я б хотіла відреагувати на те, що необхідно звертатися членам родини по допомогу. Відповідно до закону психіатрична допомога чи будь-яка медична допомога надається за зверненням особи. Не можна надати комусь психіатричну допомогу за зверненням дружини. З юридичної точки зору єдиний варіант - звернення до правоохоронних органів чи психіатрів, коли поведінка є небезпечною для цієї особи чи близьких. У мирних умовах це було зробити практично неможливо, а зараз просто неможливо. З моєї та нашої організації практики військовослужбовці, котрі є травмовані, мають значні проблеми із психічним здоров'ям, переважно не ініціюють звернення. Вони не хочуть нікуди звертатись і тому важливо, щоб були програми, де протягом декомпресії були надані психіатричні послуги. Ми не можемо перекладати відповідальність на постраждалих.

Якщо звернутися до ставлення суспільства і його відображення в судовій практиці, то ми маємо дуже багато постанов про притягнення до відповідальності за домашнє насильство за участю військовослужбовців, де ці справи закриваються за малозначністю. Домашнє насильство загалом не може бути сприйняте суспільством як малозначні справи, тому що можливі ризики дуже серйозні.

Має бути розуміння ситуації, адекватна оцінка ризиків і план безпеки. Перша наша рекомендація до всіх випадків домашнього насильства: воно саме собою не припиниться. Це потрібно розуміти та звертатися по допомогу. Якщо викликається поліція, є терміновий заборонний припис, коли кривдник вилучається на певний короткий час з помешкання. Далі є звернення за обмежувальним приписом. Це реально працює, і тут проблем немає. Безоплатна правова допомога теж є, звернення ростуть, адвокатів надають. Але безперечно треба думати про свою безпеку в першу чергу. Поліція може оцінити ризики, коли видача термінового заборонного припису не буде ефективною. Тому що він повернеться, і може бути трагічна ситуація. Тоді або самостійно вирішувати, куди тікати, або є мобільні бригади, кризові кімнати, притулки. Інше питання доступу до притулків, коли вони переповнені, бо там ВПО. Захистити з юридичної точки зору себе можна, є можливості та треба їх використовувати. Жінка має переступити через цей осуд суспільства, особливо важко це в сільській місцевості. 

Коли ми порушуємо питання про те, щоб у програму реабілітації обов'язково включили якусь програму із запобігання домашнього насильства, це сприймається як неповага до військових. З нашого досвіду - це обов’язково. Потрібно вжити всі заходи для того, щоб не допустити такої поведінки та допомогти, виправити, змінити свою поведінку.

Галина Федькович. Фото: Українська Гельсінська спілка з прав людини

Психологічна реабілітація військових: шлях до відновлення

Микита Пермяков: Програми до реабілітації існують. МОЗ, НСЗУ фінансують певні пакети. Але я думаю, що це не доступно для кожного та кожної із захисників. Центрів замало. В Одесі є клініка "Промед", яка працює над фізіологічною та психологічною реабілітацією військових. Але, що дивно, я спілкувався з керівником цієї приватної клініки та він мені каже, що вони беруть на волонтерських засадах зараз військових. МОЗ не фінансує, тобто програма була три місяці й вона закінчилась. Тому ми думаємо, як залучити міжнародних донорів, щоб продовжити реабілітацію. Тобто реабілітація наче є, але наскільки вона доступна для всіх – це питання.

Декомпресія - це світова практика ще з США. Вони розробили програму на розумінні того, що є військове життя, яке побудоване на командах та постійному стресі. А коли людина повертається, потрібен час, щоб адаптуватися та соціалізуватись, почати приймати рішення, гуманізуватися, позбавитися від мислення "свої-чужі". За програмою військовий місяць знаходиться в санаторію чи базі. Поступово йому дають право обирати якісь рішення, спочатку підйом та зарядка і далі. Але щотижня все менше команд і військові починають самоорганізовуватися, створювати свій соціум. Як це є в реальному житті. Тільки там працюють психологи, фізіологи, реабілітологи, психотерапевти, психіатри. І людина виходить з цієї програми вже соціалізованою і повертається до родини. 

Є ще одна проблема. Західний досвід каже, що декомпресія має бути не в країні, де є війна. А там, де немає повітряних тривог та всіх інших тригерів, які можуть провокувати флешбек у військових. Як це зробити зараз в Україні, коли чоловік виїхати не може? Питання.

Коли чоловік повертається, йому потрібен час, фізіореабілітації, робота з фахівцями, наприклад, невропатолог, психіатр, реабілітолог і психолог чи психотерапевт. Такий період ми називаємо декомпресією. Ми говоримо, наприклад, про ПТСР та небезпечну тріаду: агресія, депресія, суїцид. Жінка може не розуміти, бо вона чекає героя, що зараз він піде на роботу, буде мирне життя, добре сексуальне та романтичне життя. А цього не стається, бо він інший, він цього не може і проявляє певну агресію. Саме в цьому контексті ми маємо розуміти, що це робить не чоловік, а його досвід, певна травма. Але такі випадки в нас з'являються і наразі ми пишемо програму про те, як зустрічати, спілкуватися телефоном, коли чоловік на "нулі" або в частині. Це про психологію військових. Такі випадки непоодинокі, ще немає документування таких випадків, але вже проблема наявна. Зараз у нас є час підготуватися, щоб допомогти військовим, які будуть повертатися додому.

На жаль, військові, як і більшість, стигматизують психологічну допомогу. Тобто зі мною все окей, а з вами - не окей. Перше - бажання, людина хоче та розуміє, що щось не так. Далі є певні сервіси.

Ми говоримо саме про першу реабілітацію, а все ж таки програма по роботі з ветеранами має бути великою. Я завжди ставлю в приклад організацію у Вінниці - Veteran Hub. Вони дуже потужні, працюють десь з 2015 року і вони презентували проєкт. Там працює програма "рівний - рівному", тобто десь 50% персоналу - ветерани. І це психологічна реабілітація, безкоштовне навчання, кейс-менеджмент, юридичний та соціальний супровід, працевлаштування і постійні групи підтримки. Саме такі центри мають бути. 

Також ми відкрили новий центр "Еквілібріум". Коли військовий пройшов двотижневе лікування, то після цього він переходить до нашого центру. Тут проходить дуже класну нейрореабілітацію, тобто психотерапію. Звертайтесь. У нас є три фахівчині, які закінчили університет імені Ушинського по напряму реабілітації військових та членів їхніх родин. Ми знаємо, куди перенаправити, окрім того, в нас є психіатр, невропатолог і все це безкоштовно. Ми можемо перший час купувати необхідні ліки. Якщо послуга популярна та її потребують, писатимемо ще гранти, масштабуватимемось. Це з того, що я можу запропонувати сьогодні.

• Читайте також: Чи можуть судити воєнних злочинців за їхньої відсутності

Для відбудови країни після Перемоги потрібне психологічне здоров’я

Підсумувати бесіду можна цитатою психолога Микити Пермякова: "Завжди це кажу, мабуть, для тих жінок, дітей і матерів, які можуть бути постраждалими від домашнього насильства, для чоловіків, які є героями, -  зараз дуже потрібен соціальний контакт. У нас є одна мрія - Перемога і все, що зараз робиться для цього - спільна мета. Часто кажу: коли погано, потрібно йти до людей. Нам ще відбудовувати країну, а для цього потрібне психологічне, ментальне здоров'я. Тому я дуже сподіваюся, що ми всі поряд зможемо це зробити. Слава Україні!"

Ігор Льов