Застряг на вулиці Муратової і сміявся: інтервʼю з Євгеном Голубенком про Одесу, мистецтво та зміни

Тиша, спокій, коти та творчість. Ось що відчуваєш, коли потрапляєш до квартири-майстерні в Одесі художника, фотографа та сценариста Євгена Голубенка. З 1986 року він працював художником-декоратором на Одеській кіностудії. Чоловік і творчий партнер Кіри Муратової, всі її фільми, починаючи з 1989 року, він оформляв як художник, а для "Два в одному", "Трьох історій" написав сценарії новел, у "Чутливому міліціонері" та більшості інших – він співавтор сценарію. Інтент поговорив із Євгеном про минуле та майбутнє Одеси, "ватні" настрої, пам'ятник Катерині II, чому не страшно під російськими обстрілами та своє бачення світу.

Ваше ставлення до того, що в Одесі вулицю Льва Толстого перейменували на Кіри Муратової. Наскільки я знаю, ваша дружина була толстовкою?

Ставлюся до цього з гумором. Все змінюється у житті залежно від обставин. Всі ці розмови про самоідентичність – це просто розмови, бо все це виникає не з назви вулиці чи пам'ятника. Сучасні назви часто людям нічого не говорять. Вони не читали української класики. Вони не читали ні Карпенка Карого, ні Котляревського, ні Лесі Українки. Я в школі це вчив. І для мене це не пусті слова. А перехожі просто бачитимуть якісь прізвища.

У мене є друг дотепник. Колись за радянських часів я запитав: як можна було назвати цукеркову фабрику імені Рози Люксембург? Він сказав, ну ти можеш абстрагуватися, Роза - це квітка, а Люксембург - чудова держава і все. Отак воно й відбувається. Половина совкових катів, іменем яких було названо вулиці, вони нікому нічого не говорили. Це були просто співзвуччя, не більше.

Фото: facebook-сторінка Євгена Голубенка

Коли Україна нарешті здобула незалежність, і ми були цьому раді, почався млявий примус до вивчення мови. І це відбувалося досить бездарно. Я подумав, що так це не працює. Люди повинні захотіти вчити, полюбити мову. І тоді вони пишатимуться, що знають її. Це не працює з-під палиці. Я знаю людей, які чудово знали українську мову та ненавиділи Україну. 

Треба розуміти, що поняття "вата" дуже велике. Наприклад, є імперці, які не люблять путіна, тому що він небезпечний для імперії, може її розвалити. А інші, як би нормально до України не ставилися, вважають, що Одеса це окремий анклав. Водночас вони кажуть, що треба дивитися у майбутнє, при цьому не хочуть вивчати мову. А це безглуздо, тому що зараз ви як не крутите, вам доведеться її вчити. Якщо ви дивитеся у майбутнє і у вас нормальні мізки.

А з Кірою та Толстим це звичайно анекдот. Вона б сміялася. Кіра розповідала про свою поїздку до Швейцарії на якийсь фестиваль разом із Германом-старшим. Він був дотепний, жартував у дусі радянських газет: "Місто, де народилася Кіра, перейменується в Муратівку, а в газетах з'являться такі тексти:" Муратівські обкомівці прокралися".

Колаж Євгена Голубенка. Фото: Інтент

До цього все йде. Я пам'ятаю, я їхав із Нового ринку, тягнув щось важке, будівельний картон якийсь, і тролейбус зламався на Толстого. Я посидів 15 хвилин, зрозумів, що треба йти на 28 трамвай. І подумав, ось Кіра сміялася б. Застряг на вулиці Муратової. Може, це все й справді смішно?

Скажімо, пам'ятник Катерині II, з погляду скульптури та архітектури був ідеально вписаний у площу. Поміняйте табличку, напишіть, що вона знищила Січ, що ця дама в тому-то і в тому-то винна. Було б більше користі. Просто люди бачили б, що вона була злим генієм цієї країни.

Або інший варіант - зробити з неї пам'ятник Одесі-мамі у вигляді жінки-годувальниці кішок. Прибрати всіх поплічників і посадити навколо неї купу кішок із бронзи, а вона їм посипає корм. Хто вона? Ми не знаємо, якась жінка. Чи можна в Одесі, яка пишається своїм гумором, хоч іноді його в чомусь серйозно проявляти?

У "Вічному поверненні" знімався онук Кіри Муратової Антон. Як у подальшому склалася його артистична доля?

Та ні, він ніколи не хотів цим займатися насправді. Він хотів займатися бізнесом, бачив, як живуть актори. Він знав, що це залежна професія, чув усі ці розмови.

Приходить гарний актор, але для нього у цьому фільмі не має ролей. Це таке приниження. Антон не хотів навчатися цього, хоча він здатний.

Від редакції: Двоє онуків Муратової, Антона та Женю, виховав Голубенко.

Чи є у вас якийсь страх залишатися в Одесі, коли місто майже щоночі піддається атакам росії?

Мені не страшно. А чи знаєте чому? Я старий. Живу давно, жив цікаво і різноманітно, багато бачив, завжди працював і це стало звичкою. Є люди, які негаразди заїдають солодким, в екстремальній ситуації мені властиво відволікатися любими мені справами. Ніколи не жив в очікуванні завтрашнього дня, а весь час функціонував. З початком бомбардувань перший рефлекс був закінчити розпочату роботу. І найанекдотичніше, що я думав: навіть якщо вони згорять, нехай згорять готові. Ну ось такий я перфекціоніст.

Я працюю одразу над кількома роботами. Із них багато відкладених, які я не знаю, як краще закінчити. Я їх витягаю та починаю виправляти, коли знаю як.

Квартира художника розташована біля порту, тому він постійно чує російські атаки. Фото: facebook-сторінка Євгена Голубенка

Це ще треба знати як?

Ось це біда всіх художників-початківців. Вони, якщо у них не виходить, ламають пензлі, рвуть полотна, б'ються головою. А якщо не знаєш, треба відкласти, щоб перейти на новий рівень, ще чомусь навчитися.

А ви Греківку чи Худграф закінчували?

Я насилу закінчив Греківське училище, брав академвідпустку.

У мене тоді був друг, старший і досвідчений. Ми разом жили в майстерні, яка була розташована під горищем. Він бачив, як я весь час переробляв ту саму роботу і пояснив, що для того, щоб її доробити треба освоїти нове вміння, майстерність. "А ти просто на одному полотні пишеш десять робіт, і жодна інша не краща. Вони всі сирі".

Я це дуже освоїв. Зараз можу взяти роботу 20-річної давності та трохи виправити. І це бачу лише я, і виправляю її для себе. А інші, мабуть, і не бачать дефекту.

Майстерня Євгена Голубенка. Фото: Інтент

Женя, а як щодо фотовиставки? Тому що публіка вас знає більше за живописом та колажами.

Я перестав друкувати фотографії. Я маю десять фотоальбомів, де я ще друкував фото.

Зараз ви знімаєте лише на телефон?

Спочатку на камеру знімав, потім я зрозумів, що якість для фейсбуку не має значення. Мені зараз обіцяють надіслати айфон як аванс за роботу, яку я маю зробити - відсканувати архіви для каталогу ретроспективи фільмів у Амстердамі.

А раніше знімали на плівку?

Звісно. Я пізно почав, чесно скажу. Після тридцяти, при цьому чинив опір багато років.

Фото: facebook-сторінка Євгена Голубенка

Чому чинили опір?

Я працював тоді вже в кіно. Бачив, як затягує фотографія. Це як божевілля, як ще одна зараза. І я не хотів цим займатися.

Я любив фотографію, дружив із кінооператорами, бачив, як вони знімають. Весь час щось вимірюють, підраховують, експозицію, фокус, розмовляють між собою ніби іноземною мовою професійного сленгу. Це не приваблювало, мені не здавалося, що це просто. Потім я вперше поїхав на Берлінський кінофестиваль. Мені дали Зеніт, зарядили плівку і попросили щось познімати. Зрештою я не зрозумів, забув, як відкрити фотоапарат і плівка засвітилася. Я розлютився. Мене це зачепило, і я почав знімати без зупинки. Це як вірус. Потім кінооператори навчили мене проявляти плівку. І я почав краще розуміти, що їм потрібно від мене як художника. Я багато років був на мокрому процесі. Зараз при повній автоматизації цифрового процесу всі ці знання стали непотрібні.

А зараз мене на плівку вже не тягне знімати. Навіщо? У мене величезна кількість фотографій, і вони нікому не цікаві по-справжньому. Лежать та й лежать. Діти до цього досить рівно відносяться.

Є така думка, що фотографія шкодить живопису. Ви з цим згодні?

Я вам розповім, що відбувається, коли ти вперше в житті береш фотоапарат після того, як писав з натури. Ти раптом бачиш речі на які звик не звертати увагу. 

Коли ти пишеш із натури, ти відкидаєш автоматично усе, що тобі не подобається. Стовпи, дроти, всяку дрібницю. А коли я взяв у руки фотоапарат і почав клацати, я був вражений. Там не можна вдавати, що чогось немає. Воно все є. І треба якось вишиковувати кадр. Треба думати, що це все вилізе.

Щодо живопису, то тут я комбіную все, як хочу. Світлина мені тут не заважає. Навпаки, коли ти починаєш знімати, і ти розумієш, що око інакше влаштоване, ніж твоє художнє виховання, навички композиції нікуди не зникають. І це дуже глибоко у тобі сидить.

Загалом я ставлюся до фотографії так само, як до живопису. Технічно ти можеш бути підкований, але найголовніше – чи маєш своє бачення? Це твій погляд на світ. Якщо його немає, то жодна техніка не врятує.

А ви в художній школі при Греківці вчилися?

Ні, я ж не місцевий. У мене були геніальні педагоги зовсім не в Греківці. У Кам'янці-Подільському були два вчителя, яких я досі пам'ятаю та кланяюся ним (йдеться про викладачів місцевої художньої школи: Володимира Воїнова та Збіґнєва Гайха – ред).

Тому що педагог це не обов'язково людина, яка щось там лопоче, а людина, яка знаходить у твоїй невдалій роботі щось вдале і звертає твою увагу, роблячи на цьому акцент.

Скажіть, а когось із одеситів, які нині живуть, ви можете назвати геніальними? Які у вас критерії?

Я для себе колись давно проаналізував і зіткнувся з ситуацією, що наукового поняття геніальності не існує. Я виробив своє трактування на підставі спостережень та прочитаного мистецтвознавчого матеріалу. Мої критерії геніальності дуже високі. І я їх до себе ніяк не відношу, чесно кажу.

Є кілька типів геніальності. Це люди, які або відчиняють ворота в інший світ, від яких вже щось починається, виникає якийсь напрямок, який розвивається незалежно від них. Або люди, які увібрали в себе попередній досвід, і поставили на ньому крапку.

Фото: facebook-сторінка Євгена Голубенка

Звичайно, я знаю, що Одеса дико талановита. А чи знаєте ви, що зараз відбувається реакція заміщення? Наразі одеські художники їдуть, приїжджають харківські. Тут вже є харківська діаспора, і вона дає інше забарвлення. Вони мають іншу школу, інші захоплення. Вони всі дуже талановиті люди, але казати, що хтось із них відчинив вікно в якийсь невідомий новий світ, я не можу.

А просто добрих художників повно. І ці люди є важливими для міста. Але це регіональний рівень.

Це як приїжджають люди до Одеси і кажуть: це така чудова міська забудова! Господи, та ця забудова, об'єктивно кажучи, відзеркаленя відзеркаленя європейської архітектури. Так завжди буває у провінції. Але дехто цього не бачить. Звісно, ​​є місцевий колорит. Але якщо ви кажете про архітектуру як про мистецтво, то це різні речі.

Наприклад, приїжджаєш до Риму. І перше, що тебе шокує, що ти гуляєш як на сторінках підручника з історії мистецтва. В Одесі таких будівель немає. Так, вони красиві, але в них немає нічого автентичного. Ось і все.

Коли я так говорю, мене починають ненавидіти.

Квартира Євгена Голубенка. Фото: Інтент

Чому? Це ж правда.

Тому що людям потрібно жити в цій чарівності, що ми найкращі, що ми прекрасні. Вони вважають, що краще за Одеський оперний театр у світі нічого немає. Хоча це все гіпсова ліпнина. А це перше, що відрізняє автентичні речі в тому ж Римі чи Парижі, фасади прикрашені скульптурою із тесаного каменю, це все не ліпнина.

Небагато людей, які хочуть розуміти реальність. Ніхто не заважає вам це любити. Але розуміти цінність речей було б непогано.

Я читала, що ви освоїли свого часу всі андеграундні професії.

Так, я постійно десь працював. Мене виховали в лютеранській традиції. І все життя це дратувало. "Ми бідні, але чесні". Життя богеми погано стикується с такими поглядами. Але були професії, які зараз стали ознакою, клеймом андеграунду. Головне було знайти щось, що давало багато вільного часу і поза увагою начальників - охоронці, кочегари, бажано графік доба через три. Молодим людям зараз потрібно пояснювати, що існувала кримінальна відповідальність за тунеядство. Потім 35 років у кіно. Там треба багато спілкуватися, розмовляти з людьми. Якщо ти художник-постановник і не можеш пояснити людям, що тобі треба, то простіше самому йти і забивати цвяхи. Мені завжди було простіше самому. Я за вдачею не начальник.

Євген Голубенко у майстерні. Фото: Інтент

На будівництві мало за що відповідав, робив, що кажуть, як казали "бери більше неси далі", мав начальників. Якщо ми сценарієм займаємося, ми просто спілкуємося віч-на-віч. А якщо я маю ще керувати, командувати іншими людьми, а художник змушений це робити, мені не подобається це дуже глибоко. Я легко підкоряюся, якщо знаходжу розумним те, що мені пропонують.

Тому ніколи не хотів займатись режисурою. Треба керувати величезним натовпом, весь час їх контролювати, іноді робити навіювання, залякувати і таке інше. Мені це взагалі так дико, я уникав це завжди. Просто допомагати цим займатись – так, але не треба мене туди зливати, в цей бік контролю.

Женя, як ви бачите Одесу через десять років?

Я тут із 1971 року, і Одеса за цей час багаторазово змінилася. І скільки разів вона ще зміниться? В який бік? Звідки я знаю?

Але вона не буде такою, як була. Всім, хто ностальгує за одеським гумором: Одеса більше такою не буде. Немає такої функції відмотати плівку назад.

Чи хтось в Одесі міг спрогнозувати, що зникнуть пасажирські кораблі в порту? Одеса може знову стати багатонаціональною, як була в основі своїй. Знову ж таки, якщо дадуть людям працювати і торгувати. Тоді сюди нахлинуть турки, німці, італійці, французи, китайці. Вони змінять це місто, але як? Я не знаю, і ніхто не знає.

Ната Чернецька