"Два роки я не відчувала, що маю право про це розповідати", - режисерка Лада Копитова

Короткий метр існує здебільшого у межах фестивалей. Цей формат відкритий для тих хто любить експериментувати та має переважно свою вузьку нішу глядачів. Чим вона може бути цікавою і які теми є сьогодні важливими? Щоб дізнатись про це, ми поговорили з Ладою Копитовою - режисеркою та сценаристкою. Дивіться повну версію інтерв’ю та читайте скорочену на Інтенті про перевезення української землі, британський та американський ринок та досвід еміграції.

Ви приїхали до Одеси, працюючи над короткометражним фільмом "Земля". Розкажіть про нього. 

Це короткий метр, 10-12 хвилин. Він заснований на досвіді моєї бабусі, яка була змушена переїхати з України в Лондон у віці 72 років. Це сталося три роки тому.  Фільм про літню українську біженку Валентину, яку зупиняють на митному контролі в аеропорту Лондона через те, що вона намагається провезти з собою банку з українською землею. 

Це скоріше метафоричний сюжет,  фільм буде в жанрі магічного реалізму. Проте сама історія реальна.  Це збірний образ мого досвіду переїзду та евакуації моєї бабусі. Моя бабуся – це моя найкраща подружка, ми з нею завжди були дуже близькі. Любимо одне одну. І я спостерігала за тим, як вона адаптувалася до нового життя у Лондоні. Зараз, особливо в нашому контексті, все сильно прив'язане до території, саме фізичної землі. Воно якось так і народилося. Був момент, коли я в Лондоні заснувала жіночий артколектив і ми планували інсталяцію, і я робила структуру з валіз, з якої проростали рослини. Моя бабуся якраз на той момент була в Україні, в Кам'янському, і я їй зателефонувала і попросила, щоб вона мені привезла банку із землею, бо я хотіла, щоб хоча б частинка цієї інсталяції була дійсно з України. І бабуся була готова привезти мені цю землю, але потім мій батько почав читати про це. Виявилося, що привезти органічні речовини в Великобританію - це дуже складний процес. Бо це біоматеріал, він може шкодити тваринам, рослинам - всьому. Тому там дуже прискіпливий процес, якщо це рослини, треба заповняти відповідні документи. Але мені якраз це дуже подобається. Мені здається, що  аеропорт і митний контроль — це завжди стерильний простір: все сіре, зроблене людьми.

Взагалі щодо досвіду еміграції, у мене одразу такі дві картинки виникають: еміграція до повномасштабного вторгнення – це щось приємне, класне, ти їдеш шукати іншого життя чи іншого досвіду. Еміграція після початку великої війни  пов'язана з болем і з втратою.  Ви живете у Лондоні, який був ваш досвід?

У мене є багато друзів, в яких було теж щось схоже. Коли ми зростали в Україні, мені здається, я дуже багато дивилася американських серіалів.  Навіть якщо я не жила в Сполучених Штатах, в мене все одно була така американська мрія - життя за кордоном, що це краще, треба вивчати англійську, німецьку, французьку, щоб поїхати кудись і там будувати своє життя. І я цим зростала і потім переїхала в Лондон. Менталітет британців – взагалі щось супер інше від нашого.  І мені він спочатку дуже не подобався, було важко перелаштуватися на нього.  Ну і в нас всіх є наші місця сили. Для мене це місто сили – був Київ. І я тільки переїхавши помітила, наскільки я за ним сумую. Це був довгий, доволі болючий процес. Я завжди мріла повернутися, я завжди думала, що я закінчу кіношколу і потім мені завжди хотілося повернутися в Україну, робити фільми тут. Мені здається, що у нас все тільки починається. В Англії кіноіндустрія вже існує дуже багато років і дуже важко принести щось нове. І кожна історія, яку я роблю - українська, бо я пишу свої сценарії, які потім режисую - завжди про мене. Це завжди терапія.  І тому хочеться цю терапію доносити своїм людям, розмовляти про щось, що доречне для нас всіх зараз. Але з війною цей мій переїзд трошечки запізнився.  

Фото: Інтент

Змінилася репутація українських фільмів. В шорт-листах ми бачимо українських режисерів, українські фільми. Чи дало це вам додаткову мотивацію?

Сталося перелаштування на західного глядача. Бо до цього, мені здається, це були історії переважно внутрішні по менталітету, гумору, тематиці, структурі. Більше все-таки для українців було вироблено. А зараз, мені здається, що всі зрозуміли, хто цей новий глядач - це українці, але також всі інші, які знаходяться поза кордонами України. І тому українські фільми так сильно вистрілюють. 

У мене з висловлюванням про війну була трошки інша історія, бо мене не було в Україні, коли почалося повномасштабне вторгнення. Перші два роки я не відчувала, що маю право про це розповідати. У мене був якийсь ступор, коли я думала про війну,  мені нічого не приходило в голову, бо це просто стан, де хочеться кричати, робити, донатити, але не зрозуміло, як це транслювати на мистецтво і на сценарії. І тому перші два роки я просто сиділа, била, кусала себе, думала, що Лада, ти ж митець, ти режисер - пиши, показуй. І потім мене якось прорвало і кожен сценарій - осмислювання цієї тематики, рефлексія.  

Що обговорювалось серед вашого оточення у Лондоні стосовно війни? 

Я в Лондоні знаходжуся у своєму інформаційній і культурній бульбашці. І, звичайно, навколо мене всі супер адекватні, дуже багато українців - величезна українська спільнота в Лондоні, але також дуже багато емігрантів з інших країн. Більшість розуміє, що таке війна.  Британці та люди на Заході звикли,  що якщо вони щось бачать в газетах, в інтернеті, в BBC, то воно існує. А от як тільки воно зникає, то ніби вже війна закінчилася і все добре. Коли я казала, що їду в Україну знімати чи відвідувати бабусю, то першим питанням було, чи закінчилася війна. Бо в медіа спочатку була Україна, потім з'являються нові новини і циклом все переходить, фільтрується. Мені здається, якраз через кіно дуже важливо нагадувати,  показувати,  що це все реальність, таких Валентин, як в моєму фільмі, в Лондоні купа, і вони всі посеред нас. І треба просто, навіть коли їдеш метро, не дивитися собі в телефон, а просто підняти очі і зрозуміти, що в людини навпроти теж може бути свій біль, своя історія, і ми в собі це носимо щодня. 

Що є сьогодні темами, окрім війни, в короткометражному кіно? 

Короткометражні фільми – взагалі такий чудовий вид, форма кіно, де можливо взагалі все. Тому мені дуже подобається. Звичайно, хочу робити повні метри в якийсь момент свого життя.  Але короткі  – це щось таке між експериментом, казкою, сном і кліпом, там де можливо просто будь-що,  і тобі не треба щось сильно розв'язувати і показувати логічно початок, кінець, середину. Вони можуть настільки відрізнятися і тематично, і по структурі - мене це якраз дуже завжди тішить в коротких метрах. Це як експеримент. Знову ж таки, я казала про терапію, мені здається,  що дуже багато коротких метрів, яких я дивилася, це селф-терапія режисера чи сценариста. Зазвичай це щось дуже болюче, що не можна висловити словами, лише через якісь звуки, діалоги і мізансцени. І от так виходить,  що людина виливає свою душу. У мене зараз, окрім "Землі" є інші два короткі метри, над якими я працюю. Один з них – це ґротескна комедія, що взагалі відрізняється від драми і магічного реалізму.  Тому це можливість вхопитися за ідею і дозволити їй вести тебе за ручку. 

Марія Литянська