08 листопада 2023 р. 22:04

"Я тоді співав, щоб якось перебороти страх", - фронтмен групи "Тінь сонця" старший солдат Сергій Василюк

12509

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Дитячим захопленням Сергія Василюка, старшого солдата 130 батальйону 241 окремої бригади ТРО та фронтмена гурту "Тінь Сонця" було копати метро. Дитячу забаву згадав вже у 40 років, копаючи власний окоп.

Повне інтерв’ю дивіться за посиланням.

Якою була для вас війна з 2014 року?

З 2014 року я їздив на фронт з волонтерською місією. Взагалі у мене це все плавно перетікало з Революції Гідності. Спочатку я виступав в Одесі, Миколаєві, Херсоні та в Харкові на підтримку єдності України - це був кінець лютого 2014 року. 1 березня приїхав до Полтави підтримати місцевих активістів, цього дня в Харкові був "коридор ганьби", російський прапор - тобто я вчасно перемістився.

Пізніше в мене відбувся перший концерт, тоді ще не було оголошено навіть АТО - це було 7 квітня 2014 року, в Амвросіївці. Вона, на жаль, окупована, будемо її відвойовувати.

На війну я вперше мав їхати взагалі-то в "Щастя", але потім перегралося і я поїхав в Маріуполь. Ця поїздка була така тривожна, тому що вже відчувалась війна і там була максимальна конспірація. Але загалом, коли приїхав, до речі виступав для полку "Азов", все досить приємно пройшло.

Чесно, от найприємніший такий спогад і відкриттям було те, що їм дуже сподобалась пісня "Додому", не щось таке бойове. Відтоді я дуже люблю цю пісню. Потім були поїздки і в Дебальцеве, там теж була історія, коли оголосили небезпеку в повітрі, треба було переміститися з кухні в бліндаж, ми вже там, а командир каже: "Взагалі то у нас дерев'яні перекриття, тому якщо гради прилетять, нас то не врятує". Я тоді співав, щоб якось перебороти страх.


Фото: Наталя Довбиш/Інтент

В Краматорську я вперше стріляв з автомата Калашникова, з поважних причин по здоров'ю, я строкову службу не проходив. Коли стріляв, по вухах дало страшно, мене ніхто не попередив, взагалі й навушників тоді ще не було у більшості. Я оглух, але мав їхати на наступний концерт, страшно переживав, от на горі Карачун, слава Богу, був знайомий лікар Козак Валерій - він подивився мої вуха, сказав, що це все фігня, покапав щось, ну і я співав, але ніби затуливши міцно-міцно вуха.

Яким було 24 лютого, чи очікували ви його?

Я не очікував, але повномасштабка почалася. Спочатку перший тиждень ми пристроїли в Київській області діток, а далі уже я там допомагав на в'їзді в невеличке місто Ржищів на блокпості. Я ж просто хотів піти у військо, але ці всі черги й в мене по стану здоров'я взагалі ж там був білий білет. Думаю, що буду якось давати собі раду в таких справах, як блокпости, там і сім'я поряд. Тут дивлюсь, мій приятель, сліпий на одне око уже сидить з калашем. Отже, є якісь можливості потрапити в Збройні Сили, я дзвонив йому, але туди я не потрапив, правда не розумію, як він потрапив, бо мене там забанили жорстко.

Того ж дня я подзвонив моєму побратиму, який уже був в 130 батальйоні ТРО, він сказав, що іміджево - це дуже буде вигідно і поговорить із ротним, типу вважай, що вже взяли. Дійсно, він сказав приїхати наступного дня на 8 ранку. Там була затримка і мені в певний момент якось лячно стало, думаю таке серйозне рішення приймаю. Але після того якось все минуло, я переміг страх і навіть намагаюсь підтримати побратимів в екстремальні моменти.

Ви були в піхоті?

Так, я був спочатку в піхоті. У мене все було плавно. Спочатку ми стояли на блокпостах, в березні - початку квітня в Києві, на Борщагівці. Потім ми приїхали на Харківщину і були на другій лінії оборони в Північній Салтівці, там уже відповідно серйозні прильоти були. Ми так уже призвичаїлись, я вимуштрувався в хорошому сенсі. А потім на мій 39 день народження, ми вийшли на справжній нуль і там уже дійсно було цікаво.

Я проявив своє дитяче захоплення - копати метро, тобто я люблю копати, тож викопав собі там спочатку один окоп, потім треба було в інший переміститися, то там я його розширив і зробив собі нішу врешті-решт. Я спокійно переживав обстріли, якщо снаряд не залітає у твій окоп, то вважай, що з тобою все буде добре. Ймовірність, що він потрапить саме в окоп дуже маленька, окремі наші мінометники влучали, є у нас там суперснайпери, але це наші влучали. По нас такого не було.

Але це війна. На жаль, двоє близьких моїх побратимів загинуло, дуже багато поранених. Тарас загинув напередодні звільнення Харківщини, а Юрій - уже в Білогорівці. Тоді я не був з ним, у мене почались відрядження. Це почалось десь рік тому, але потім я повернувся на бойові, уже як мінометник. З травня по вересень ми так були на Бахмутському напрямі. Я вже пройшов нове таке бойове хрещення. Мінометка - це теж дуже цікаво, зізнаюся чесно - це безпечніше звичайно ніж прямо на нулі.

Я в Одесі казав, що можу якось психологічно намагатись адаптувати деяких бійців до армії. Велика ймовірність, що тебе відправлять в піхоту, але все-таки є дуже багато різних посад, навіть в піхотних, стрілецьких ротах. Ти можеш бути зв'язківцем, зрештою робота з документами, якщо там хтось ну зовсім не пристосований до таких бойових дій. Розумний командир буде шукати можливість залучити людину в інший спосіб. Ну і зрештою все-таки, якщо ти переборюєш свій страх, то це уже тоді біда, тоді тебе це тягне як наркотик. У мене така дуже серйозна дилема і для командирів моїх гостре питання: як все це поєднувати і концерти, і бойову роботу. Це складно трохи. Будемо думати, що робити з цим.

Хочете на бойові?

Звичайно. Бойовий адреналін – це дуже цікаво. Водночас дивишся на ефект від концертів і розумієш, можливо, в чомусь навіть і злочин не співати ці пісні, якщо в тебе є можливість.


Фото: Сергій Василюк/facebook

Деякі військові кажуть: "От я приїхав в цивільне місто, у них немає відчуття війни, я втомився". У мене інший до цього підхід. Звичайно, ти можеш втомитися, але це вибір людини і якщо хтось позбавляє себе такого випробування, то мені його певною мірою навіть шкода. Ну не хочеш, ну і не треба. Головне, хоча б, щоб допомагали війську. Зрештою оцьому присвячений мій зараз тур по Україні. Я зголосився на концерти, де просто були місцеві організатори вмотивовані, які готові були зразу допомогти.

На прикладі вашої публіки, чи помічаєте ви у людях зміни протягом війни?

Розкажу про одного дуже серйозного бійця, власне нептуніста, я з ними теж маю честь бути знайомим, так от одного разу я там заспівав "Меч Арея" і він каже: "Дякую, так чекав на цю пісню. Я так люблю цю пісню. Якби не ця пісня, я б не пішов в армію. Ти мені цією піснею все життя зіпсував". От такі бувають приколи.

Є сталі фани, а от позавчора в Одесі було і багато нових. Це нормальна практика. Чи змінюються люди? Звичайно багато людей змінилося. Чому і кажу, що я не очікував цієї повномасштабки, тому що вона тільки на шкоду пішла імперським планам путіна і росії. Ми стали більше українцями, більше пропагуємо свою національну ідентичність, мову - і в розмовах навіть приватних, і в ефірах.

Я б ніколи не сказав, що Одеса - це виключно українське місто, звичайно тут дуже багато переплетеної історії, але уже дуже давно в Одесі переважають етнічні українці. І коли вони соромляться себе - це теж неправильно. Чому так прославлена єврейська культура, російська культура, а української не видно було довгий час. Я радий, що Одеса нескорена.

Бувають різні бійці, наприклад, приїхав я в один підрозділ по відрядженню, граю концерт і один запитується в якому я званні. Я відповів, що старший солдат. Він відповів: "Нормально, своя людина". Він думав, що я вже якийсь майор. Хоча є шикарні бойові майори з якими за честь спілкуватися. До речі, звання - моя найбільша нагорода, як кажуть, вижив три боя, значить уже солдат. Це друге звання в нашій армійській ієрархії, але головне - моє бойове визнання.

Розкажіть про ваш позивний "Новояр"?

Є ситуації, коли позивні дають, а є - коли запитують. Єдине що у мене було інше - духовне імʼя. Новояр - це символ нового весняного сонця, Ярила, тобто корінь, нове яріння, Великдень. До речі тут Великдень, Воскресіння Христове і Пасха - це все три різні свята. І я найбільше люблю літо, але це пов'язано все-таки зі своєрідною дитячою травмою, просто я не любив школу. Воля і Свобода, але Новояр - це перемога все-таки світла над темрявою. Хоча це все символічно, тобто день стає довше, ніж ніч, але ніч це теж добре по-своєму.

Яким для вас є майбутнє?

Якщо про мене, то головне, щоб всі мої рідні люди були здорові та в порядку.


Фото: Наталя Довбиш/Інтент

Щодо музичного, то звичайного буде відновлено "Тінь сонця", будемо виступати та сподіваюсь, війна і цей період додасть нам впізнаваності. Наш барабанщик Пилип Харук та звукорежисер Євген Корольов у війську. Тобто ми якби відійшли в тінь, і за цей час з'явилось дуже багато нових популярних молодіжних колективів, які об'єктивно будуть створювати конкуренцію. Але мені здається, що "Тінь Сонця" - це уже традиційний гурт, який має свою нішу.

У суспільному контексті мені хочеться, щоб українці зробили висновки. Щоб всі люди зрозуміли, що вони є творцями повоєнної України. Вони не можуть навіть дозволити собі лишатися в такій комфортній опозиції, коли ти не несеш ні за що відповідальності. Треба вигризати внутрішню перемогу, йти до влади. Як кажуть, хочеш зробити добре - зроби це сам.

Україна може бути процвітаючою державою, але для цього треба, щоб українці вірили не в білборди, і не в краще з поміж зол, а вірили в себе, гуртувалися, були непідкупними, принциповими і йшли до своєї мети.

Марія Литянська

Євгенія Генова

Поділитися

03 листопада 2024 р. 22:41

Рідні, але різні