Доньки жителя села Ларжанка Саф'янівської громади Ізмаїльського району Одеської області Олександра Караяні, загиблоко у боях за Херсон вирішили віддати радянський позашляховик УАЗ-469 тата на потреби військового підрозділу, де він служив водієм кулеметного відділення. 

Кореспондентка Інтента поспілкувалася з дівчатами.

Річ у тім, що 1 квітня поточного року виповнюється півроку з дня загибелі Олександра Караяні. 

Фото: Саф'янівська сільська рада

Напередодні передачі військовим машину під потреби фронту модернізують фахівці Ізмаїльського судноремонтного заводу: досвід у цьому напрямку в них вже є. 

Сестри Тетяна, Ірина та Альона приїхали віддавати машину разом. Таким складом вони - попри наявність вже власних родин - і крокують по життю, бо так їх виховали батьки. 

Джипом радянських часів кермує Альона. Вона додала, що напередодні вони з сестрами ще і двигуна власноруч у автівці замінили, і мастило.

Поратись із автівкою дівчат навчив батько з дитинства. Він все своє життя працював водієм. Тому вони змалку спостерігали, як він лагодить транспорт. У 19 років вже мали права. І хоча зараз їздять на автоматиці, перші навички водіння здобували на машинах з механічною коробкою передач, як от такі машини радянського виробництва.

Сестри порадилися і вирішили передати "УАЗик" тата, який простоював в гаражі, його побратимам на передову.

Фото:  Інтент/Антоніна Лубченко

Вони розсудили так: продати, звісно, можна, але гроші швидко витратяться, а суспільної користі в умовах війни зовсім не буде.  Після цього рішення одній з сестер, Ірині, наснився батько, наче на знак схвалення ініціативи.

У 2017 році сестри залишилися без матері. Після її смерті тато Олександр став їхньою ключовою опорою і найкращим другом. Будь-яку проблему допомагав вирішити, і порадами, коли у цьому була потреба, підтримував. Звісно, тата дівчатам дуже не вистачає.

При згадці про нього вони ледь стримують сльози: "Батько отримав повістку у березні 2022 року. Відразу зібрав речі та поїхав у військкомат. А загинув він 1 жовтня, біля села Давидів Брід на Херсонщині".

Татове виховання і самостійність, яку він розвивав у дівчат, стали для них оплотом на життєвому шляху. І дивлячись на їхню згуртованість, ентузіазм та бажання допомогти оточуючим, розумієш, що саме такі люди наближають нашу перемогу.

Ірина, Тетяна та Альона довго вагалися, чи варто оприлюднювати у ЗМІ інформацію про свій вчинок – передачу батьківської машини військовим. Єдиним аргументом на користь цього для них стала надія на те, що їхній приклад допомоги військовим стане для когось мотивацією до дії. Щиро сподіватимемося, що так воно і буде!
 

Антоніна Лубченко