"Без них вже нікуди": як родина Сімак стала прийомними батьками для трьох дітей з різним досвідом ^{Реклама}

Троє дітей з'явилися в родині Наталі Сімак із Нової Одеси за різних обставин. Мілані було лише три місяці, коли через тяжку хворобу матері вона потребувала безпечного сімейного середовища. Варвара майже у вісімнадцять років залишилася без бабусі-опікунки. А десятирічний Нікіта, племінник Наталі, втратив маму й пережив складний досвід.

Першою в родині з’явилася Мілана. Саме турбота про неї згодом привела Наталю та її чоловіка до рішення стати прийомними батьками.

Немовля, з якого усе почалося

Тримісячна Мілана потрапила до родини Сімак на початку повномасштабного вторгнення. Рідна мати від дівчинки відмовилася, й у службі у справах дітей родині запропонували створити прийомну сім'ю й прийняти в неї дівчинку. Подружжя погодилося, пройшло навчання для кандидатів у прийомні батьки, зібрало необхідні документи та пройшло передбачені процедури. 

Старші діти Наталі прийняли Мілану одразу. Старший син, який зараз навчається в медичному коледжі, гуляв із нею, коли вона була немовлям, катав у візочку й бавився. "Тепер, коли він приїжджає додому, перше, що вона робить, кричить "Бодя" і біжить до нього на руки", – розповідає Наталя.

Поява маленької дитини змінила звичний графік родини. Наталя працювала вдома майстринею манікюру й спочатку поєднувала роботу з доглядом за Міланою. Коли дівчинка підросла, почала ходити й активно досліджувати все навколо, Наталя на певний час змінила робочий ритм, щоб мати змогу бути поруч. "Вона у нас дуже енергійна", – пояснює Наталя.

З часом родина виробила новий щоденний ритм. А досвід турботи про Мілану став для Наталі та її чоловіка початком прийомного батьківства: згодом вони погодилися підтримати ще двох дітей, які потребували родини.

Родина потрібна не лише немовлятам

Після Мілани в родині Сімак з'явилася Варвара. Їй тоді було майже вісімнадцять. Вона навчалася в місцевому ПТУ й жила з бабусею-опікункою. Наталя знала їх обох, але близько вони не спілкувалися.

Коли бабуся померла, Варвара залишилася без дорослої людини, яка могла б підтримати її в побуті, навчанні й повсякденних рішеннях. Тоді до Наталі звернулася начальниця служби у справах дітей.

"Вона запросила нас до себе і сказала: є така дівчинка, чи є у вас можливість або бажання допомогти? Вона навчається, але лишилася одна", – згадує Наталя.

Майже дорослій Варварі потрібні були не щоденний догляд, а дорослі поруч – для підтримки у навчанні, документах і перших самостійних рішеннях.

Зараз Варварі двадцять. Вона закінчила перший курс вишу в Миколаєві. Формально дівчина перебуватиме в прийомній родині до 23 років, але Наталя каже, що в житті цей зв'язок уже не обмежується документами.

Вона називає мене мамою. І ми розуміємо, що навіть після 23 років, коли вона вийде з прийомної сім’ї, вона буде з нами", – говорить Наталя.

Третім у родині з'явився десятирічний племінник Наталі Нікіта. Після смерті мами хлопчик жив в Одесі з бабусею й пережив складний досвід. Одного разу він утік уночі, після чого з Наталею зв'язалася Одеська служба у справах дітей. Тоді вона з чоловіком вирішила прийняти Нікіту у свою родину.

"Я розуміла, що я його рідна тітка. Я не можу не прийняти його", – згадує вона.

Чоловік підтримав це рішення. Він сказав "збираймося", й вони поїхали до Одеси забирати Нікіту додому.

Адаптація Нікіти виявилася найскладнішою для родини. Удома він закритий, але з друзями чи під час онлайн-ігор Наталя бачить активного, уважного підлітка, здатного чітко висловлювати думки. Вона припускає, що така поведінка може бути способом захисту після пережитого досвіду.

Наталя розуміє, що в разі потреби родина може звернутися по підтримку. Служба у справах дітей залишається на зв’язку й готова допомогти, якщо виникнуть складнощі або якісь питання. Поки ж Наталя намагається поступово вибудовувати довіру: пояснює Нікіті правила дому, запитує, як він почувається, і спостерігає, як він взаємодіє з іншими дітьми.

Підтримка родин після влаштування дітей важлива не лише на етапі оформлення документів. Дорослим також може знадобитися порада психолога чи психологині, соціального працівника чи працівниці чи служби у справах дітей, адже адаптація дитини після втрати, переїзду чи травматичного досвіду потребує часу й фахової опори.

"Без них вже нікуди"

У щоденному житті діти дедалі більше сприймають себе частиною однієї родини. Вони називають одне одного братами й сестрами, разом граються, розмовляють і проводять час за спільними заняттями. За словами Наталі, іноді їм настільки добре разом, що вони не поспішають розходитися по своїх кімнатах, і їй доводиться нагадувати кожному про правила. Такі моменти, хоч і потребують терпіння, водночас свідчать про те, що між ними формується справжній емоційний зв’язок.

Важливою частиною родинного життя стали спільні обіди та вечері, коли всі збираються за одним столом. Саме під час однієї з таких розмов Нікіта, помітивши татуювання Наталі, запитав, чи дозволить вона йому зробити таке саме, коли йому виповниться вісімнадцять. Для Наталі це стало знаком, що хлопчик уже пов'язує з цією родиною не лише сьогодення, а й своє майбутнє. Такі розмови часто переходять у щирі обговорення мрій, планів і навіть страхів, що допомагає дітям відчувати підтримку та безпеку.

Прив'язаність проявляється якраз у таких повсякденних деталях: Мілана біжить до старшого брата на руки, Варвара називає Наталю мамою, а Нікіта говорить про те, що буде через кілька років. Діти починають довіряти, відкриватися і шукати поради, як це роблять у справжній родині. Вони разом святкують маленькі перемоги, підтримують одне одного у складні моменти й поступово вчаться бути поруч не лише в радості, а й у труднощах.

Ми розуміємо, що вже без них нікуди. Як би не було складно, вони вже у нашому житті. І ми будемо поруч", – каже Наталя.

Проєкт "Стійкі сім’ї, стійке майбутнє: трансформація системи догляду за дітьми в Одеській та Миколаївській областях" реалізується МБФ "Українська фундація громадського здоров'я" у партнерстві з ГО "Одеська обласна організація медико-психолого-педагогічної допомоги ГО "Здорове суспільство" спільно з UNICEF Ukraine за фінансової підтримки Bundesministerium für wirtschaftliche Zusammenarbeit und Entwicklung (BMZ) через державний банк розвитку KfW.

Олена Болган