Меню
Соціальні мережі
Розділи
Війна крізь об’єктив: Одеса між життям і руїнами
6048
ФОТО: Наталія Довбиш
3 липня в Одеському археологічному музеї презентували виставку одеської фотографині Наталії Довбиш під назвою "Музей у часі та поза ним".
Назва виставки відсилає нас до музею, який зіткнувся з викликами повномасштабного вторгнення військ російської федерації в Україну, невідомістю перших днів, евакуацією найбільш цінних експонатів, обстрілами та пошкодженнями будівлі закладу.
Але я хочу розповісти не про те, як одеська фотографка Наталія Добвиш фіксувала роботу музею з початку вторгнення, а про ті декілька знакових світлин, які були зроблені нею в Одесі та Бахмуті. Про те, як декілька документальних фотографій можуть розповісти цілу історію й стати незаангажованими свідками епохи.
Сьогодні ми стали очевидцями того, в що не можна було повірити у 21 сторіччі — перед нами кадри міст, які захопила війна. І це — не сорокові роки минулого сторіччя, це сьогодення, до якого ми вже всі встигли звикнути. Війна, що завжди протягом всієї історії людства вважалась катастрофою, увійшла в нашу ментальність, як ракова пухлина, стала невіддільною частиною нашого буття.
На тлі Оперного — мішки з піском та противотанкові їжаки, написи “Одеса — це Україна!”, жінка, яка застигла з камерою в руці. Колись це все вже було: чорне-біле минуле, коли у місті стояли такі ж їжаки, загроза була іншою, але відчуття жахіття війни — одне й те саме.
Мабуть, це відчуття переслідує і жінку похилого віку, яка стоїть поряд з цією оборонною конструкцією, вона вдягнена як з того минулого, дивиться на цей старий символ нового часу й думає про щось своє, можливо, згадує історію про часи румунської окупації 1941-1944 років, чи післявоєнний голодомор, коли вона була ще дитиною.
Водночас фотографка показала, як попри все, в Одесі продовжується життя. Ось — молода пара з хлопцем на велосипеді, він їде по Дерибасівській мимо символів війни, мати тримає за сідло, щоб дитина тримала рівновагу. Люди йдуть у справах, волонтери несуть баки з харчами, життя триває попри все. Стоять один на одному бетонні загородження з надписами “STOP” та “Проходу нема” на центральній вулиці міста — Дерибасівській. Ці кадри перших днів повномасштабного вторгнення залишаться в нашій пам’яти назавжди, у кожного — свої. Можливо, коли-небудь ми будемо розповідати по все це своїм потомкам, про те, як місто водночас перетворилося, зібралося, забарвилося на піксель. Так раптово закінчується дитинство.
На одному з балконів у центрі міста збирається чоловік у військовій формі, він обуває берці, опираючись на фігурну ковану балюстраду, дивиться на вулицю. На задньому плані — нові, нещодавно поставлені євровікна та двері на балконі. З них ще не зняли захисну плівку, мабуть, хазяїн почав робити ремонт, а наразі збирається на фронт.
Кожна світлина розповідає свою історію. Ось на тлі розвалин після чергових обстрілів російського агресора стоїть жінка, а перед нею у старому кріслі майже лежить чоловік, задумливо курить сигаретку. На землі — листя, камені зруйнованого будинку, осколки скла розбитих вікон. Одеський літній день обернувся черговою травмою досвіду війни, але тут відчувається водночас і бажання прибрати безлад, і мить відпочинку.
Цей кадр фотографиня зафіксувала близько Одеського національного економічного університету. У ніч проти 23 липня 2023 року російські війська обстріляли місто. Унаслідок удару постраждали 29 об’єктів культурної спадщини, але містянам день запам’ятався як обстріл Спасо-Преображенського собору. Внаслідок атаки постраждав і житловий будинок, біля якого й курить чоловік. Світлина звучить як наша буденність, в час, коли приходить зло, ми можемо й відпочити, бо жити постійно на надриві не можливо.
Ось двоє військових на легендарному одеському Привозі на тлі квітів. На них дивиться кіт, мов питає, ти хто, чоловіче?.. Невідомо, чи їм потрібні квіти, чи вони просто проходять мимо по своїх справах. У Наталії Довбиш є ціла серія таких фотографій про Привоз, яки вона створила у березні 2022 року для одного з одеських медіа.
На тлі зруйнованого міста на велосипеді їде чоловік. Відчуття, що фотографія зроблена скрізь стекло автівки, і прапор, який майорить на передньому плані — це свого роду символ нашого часу. Це місто — Бахмут. За словами фотографки Наталії Довбиш, світлина зроблена наприкінці січня 2023 року.
Ще одна світлина — де стоїть зруйнована автівка на тлі заходу сонця, це також Бахмут. Тоді фотографка їздила до 93 бригади та зафіксувала цей черговий результат агресії ворога. Наталія згадала, що з цього міста було всього 200 метрів до позиції “русні”, й захід сонця був дуже символічним.
Ще один автомобіль після влучання ворожого дрона, вирва зі снаряда, позаду — місто і собор. Їх розділяє паркан із сітки, якби там вірує життя, а тут — наслідки агресії, які лишаються як пам’ятки війни, явленими свідками тотального кошмару, де цивілізація — це поняття, яке втрачає свій сенс.
Документування війни для фотографа — це відображення сучасності, руйнувань, скалічених життів, небажаної історії, в якої нам довелось жити. Це і фіксація того, ким ми стали у часи випробувань, що ми робимо в нелюдських умовах, як реагуємо на виклики війни.
Бува, я думаю, навіщо все це? Чи мало таких ось світлин? Чи потрібно фіксувати моменти цього жахіття? А потім приходжу до висновку, що таких світлин має бути як умова більше. Бо це не просто про фіксацію воєнних злочинів збожеволілого сусіда, це — наш новий досвід, який ми будемо передавати з покоління у покоління. Досвід боротьби, втрат, смерті, але попри все і надії.
Публікації у розділі "Блоги" відображають винятково точку зору автора. Позиція редакції Інтента може не збігатися з позицією автора.
