Вибач, Північ, тут Південь або мій одеський міф

5351

Фото: Ната Чернецька

- Якби я був на 40 років молодший, скажи, ти б за мене вийшла?
- Якби я була на 40 років старша, ти б одружився зі мною?
- А ти розумна!

Написати цей блог мене надихнув фільм "Партенопа" італійського режисера Паоло Соррентіно. Це стрічка насамперед про красу. Дія розгортається в Неаполі. Головна героїня — дівчина Партенопа, яка народилася у 1950 році й отримала ім'я, яке відсилає до давньогрецької міфології. Саме сирена Партенопа згадується у міфі про заснування Неаполя. Йдеться про "монументальну та глибоко романтичну історію життя однієї надзвичайної жінки", - вказує синопсис. Для мене це стрічка про красу розкладання мого міста. Моя Одеса біля моря. Хто вона – сирена чи міф?

Нещодавно ми говорили про це з одеською мистецтвознавицею Мариною Авдєєвою.

Я: Слухай, ну ми схожі с цими італійцями. Море, повільний вайб, родинні зв'язки, матріархат, кічуха, корупція…

М: Я непогано знаю Неаполь і була сама майже у всіх локаціях. Те місце, куди приводить Партенопу король Неаполя - найбідніший та неоднозначний кластер проживання в Європі. Квартал знаходиться одразу за головним кафедральним собором в центрі. Там мережа катакомб, ціле місто. Це династії контрабандистів. А єпископ? Звірина інтуїція, чуйка мисливця. Неаполь та Одеса рідняться такими персонажами.

"Блохи та естетика - в Одесі все переплітається", - каже одеський фотограф Олександр Якимчук, світлини якого порівнюють саме з Неаполем 50-х.

Фото: Олександр Якимчук

Блиск і злидні. Люблю за цим спостерігати. Обожнюю, як попиває каву в лютих одеських генделиках пані Людмила в білій шубці, яку знає весь наш район в спальному центрі. До речі, теж біля кафедрального собору.

Фото: Наталя Довбиш

Нещодавно я наткнулася на новини, як диригент з Лондону Едвард Гарднер виступав в одному з оперних театрів Неаполя. Напередодні там побилися двоє хористів. Диригент заявив, що хор складається з двох розсварених мафіозних сімей, які покалічили одна одну. Мер Неаполя назвав ці слова "серйозними та безпідставними звинуваченнями".

Це ж кайф, - закричала я, коли це прочитала. Так і бачу Труханова із мамою на концерті. Про дві мафіозні родини одеситам не треба довго розповідати.

Найбільше мене зацікавила у фільмі іронічна промова акторки Грети Кул, яка приїхала до рідного Неаполя і звинувачує місцевих в несмаку. Вона нагадала мені мою молодість, коли я вчилася студенткою на філософському факультеті й вже тоді ми говорили про те, що Одеса - це болото для людини, яка не стала на ноги.

Наведу тут повну цитату "божественної діви": "Проблема у вас, неаполітанцях. Ви похмурі самі того не знаючи, ходите під руку з жахом, самі того не знаючи. Ви неохайні та просочені фольклором. Усі з вас сміються. А ви не помічаєте. Пишаєтеся тим, що ви розумні? Але що вам принесе цей ваш розум? Ви бідні, боягузливі. Вічно ниючі. Ви крадете та грішите. Ви завжди готові покласти провину іншим. На загарбників. Продажних політиків. На безпринципного забудовника. Справжня ганьба – ви. Ви, місто жалюгідного лиха. Ще й хвалитеся цим. Вам нічого не світить. Я давно вже не є неаполітанкою. Я повертаюсь на Північ. Я змогла врятуватись, а ви ні! Ви всі мертві".

Що я хочу сказати? Одеса теж може стати певною сиреною та затягнути на дно, але тільки якщо ви не знайшли себе. Щойно людина все про себе розуміє - повертається до Одеси, або перестає її так ненавидіти. Згадайте ексдиректора Одеського художнього музею Олександра Ройтбурда, який свого часу повернувся з Києва до Одеси. Навіть зараз, попри війну, художники та музиканти повертаються до Одеси, бо не можуть без неї жити. Бо тут друзі, родина, коханці, колишні. На заможної Півночі є гроші, але не душа, яка потребує вистави.

"Одеса - центр всесвіту", - каже моя подружка-продюсерка, яка живе в Києві, але постійно сюди повертається.

Відповідаю, що в нас, як в богів, є все - і блиск, і злидні, і претензія на столичний лиск, і камерність. Грецький міф - одним словом.

"Одеса - це певний треш, за яким сумуєш у Києві", — пояснили мені колись кінокритики, які приїжджали на наш Одеський кінофестиваль, купалися вночі голими та пили шампанське на проїжджій частині.

Але так бачать Одесу не всі. Зараз багато навіть близьких мені людей, не відчуваючи серцем це сонячне, провокативне та волелюбне місто, почали теревенити, що імперська, радянська, жлобська та бандитська Одеса досі переважає у масовій культурі. Тому потрібно все, що було, знищувати, викреслювати з пам'яті.

Ось де треш. З Одеси хочуть зробити щось стерильно "українське та духовне". Хибна думка. Місто завжди обирало проукраїнську позицію, але ніколи це не було отак, "згори". Вибач, Північ, тут Південь - тут так справи не робляться.

Мене дуже нудить від цих "мамкіних деколонізаторів", які кажуть про "російськість" нашої Кіри Муратової, неприпустимість показу її фільмів, знятих російською мовою та заклики не називати її українською режисеркою.

"Чим небезпечні жертви сталінських репресій одеські русофонні письменники Олеша і Бабель, та ті ж Катаєв і Паустовський?", - питає одеський письменник, культуролог, колишній гендиректор Національного центру Олександра Довженка Іван Козленко. Чистка одеського мультикультурного ландшафту загрожує залишити по собі пустку, а не нову локальну міфологію", - вважає він.

Коли я бачу оці заліпушні відео про українську Одесу від "Української правди" та безліч інших видань, мені стає прикро. Ви боретеся зі старим міфом Одеси й самі ж шуруєте на Привоз, показуючи огидну для мене продавчиню Свєту. Але моя Одеса то не Свєта. Хоч я проти неї особисто нічого не маю. Просто я не про це. Одеса - це письменники, музиканти, художники, фотографи. Де вони в вас?

Фото: Степан Алекян

Те, як ви прочавлюєте "українську духовність" одеським "бандитам та п'яній матросні" навіть не снилося.

Але я більше не хочу про це говорити.

Коли новини змінюються з такою стрімкістю, що ти вже живеш у світі, де Україна "почала війну", важливо не втратити себе і не звихнутися кукухою.

Моя відповідь - вимикаємо стрічку, включаємо середземноморський гедонізм та камерність буття.

"Я не можу жити в Сполучених Штатах наступні чотири роки й дихати тим же повітрям, що й Ілон Маск", — каже Опра Вінфрі про своє рішення припинити своє легендарне шоу та переїхати до Італії.

Розумію.

Фото: Ната Чернецька

Ми всі у стічній канаві. Просто деякі з нас дивляться на зірки, як казав Оскар Уайльд. Так ось, запрошую ходити на море та дивитися на зірки. Так, хочу вічність, але щоб тут, між небом та землею, можливо на куренях, за Дачею Ковалевського.