Інтерв'ю з Дем'яном Ганулом за 4 дні до його вбивства

10 березня Дем’ян Ганул їхав за кермом, і водночас відповідав на мої питання. "Може, це не зовсім професійно, але, загалом, думку передаю чудово", – простецькі сказав він. Тоді це мав бути великий матеріал про деколонізацію в Одесі, а наша розмова мала стати лише маленькою частиною загального тексту. Проте зараз його слова звучать інакше та заслуговують на окремий матеріал.

Голос Дем’яна був спокійний і щирий. Мене цікавило, що саме спонукає його самовільно прибирати російські маркери.

"Я розумію, що після окупації культурної, в якій, на жаль, частково знаходиться Одеса в тому числі приходить окупація фізична. Тому вважаю, що наш інформаційний та культурний простір мав би бути заповнений українськими письменниками, героями, культурними та військовими діячами, а не російськими", - сказав він. 

"Тому це, напевно, найперше, що спонукає. Ну а потім, звичайно, є вимоги Закону про декомунізацію та деколонізацію, які ігноруються, в цьому випадку, Одеською міською владою. Доводиться брати ситуацію у свої руки, виділяти свій час, свій ресурс, свої сили для того, щоб виконати вимоги закону. Все дуже просто". 

Ці слова звучали буденно, без тіні сумніву. Дем’ян ні секунди не замислювався над їх формуванням. Вони дуже точно демонструють його головну позицію, мету, заради якої він боровся: "Це правильно, щоб Одеса та всі українські міста були україноцентричними. Це нормально і це логічно", – підсумував він. 

Я запитала Дем’яна про осуд. Зрозуміло, що активіст стикався з ним, але трохи дивно, що проукраїнську позицію в українському місті під час війни можуть не схвалювати. От як він описував причини: "Якийсь осуд є, зрозуміло. Тому що Одеса десятками, якщо не сотнями років, була під впливом росії, що мала обличчя російської імперії та радянського союзу. У незалежній Україні місто знову ж таки перебувало в незрозумілому становищі. Тут завжди були росіяни, які вкладали гроші для того, аби гібридно качати Одесу, створювати певні міфи. Фільми тут знімали, купували нерухомість, встановлювали пам'ятники. Приклад тому пам'ятник Катерині II, який зараз вже демонтований, але встановлений був за гроші росіян. Тому Одеса була завжди у фокусі росії. Тут доволі багато людей, яким промиті мізки, і вони все ж таки сумують за всім радянським, російським тощо. Тому, коли відбувається певний демонтаж, згідно з Законом України, то є якесь невдоволення. Але це переважно пасивні ватники, яких було значно більше до 2022 року. Я пам’ятаю, як вони ходили на оцих безсмертних полках, підіймали символіку рф, георгіївської стрічки, маніпулювали 9 травня для того, щоб розхитати ситуацію".

Дем’ян не вагався у своїх діях стосовно процесу деколонізації та не бачив жодних проблем в тому, щоб не робити те, що робить: "Є осуд, але він незначний, я на це не звертаю уваги. Знаю, що роблю в цьому випадку правильні речі. Глибоко в цьому переконаний". Він казав це впевнено, твердо й абсолютно беззаперечно. 

Майбутнє деколонізації Дем’ян бачив в очищенні від усіх російських маркерів в нашій країні та зокрема в Одесі: "Є вимоги Закону, є підписані розпорядження голови ОВА про демонтаж, про перейменування. Говорю зараз про пам'ятник Пушкіну, Маліновському тощо. Там цілий список. І я думаю, що це з часом буде втілюватися в життя. Тому що під час війни будь-які реформи та зміни відбуваються стрімко, а суспільство реагує гостро. Думаю, що скоро цьому прийде час. Не так багато залишилось насправді в цьому напрямку зробити, щоб очистити Одесу від цього лайна. Що ще таке сказати? Все буде добре". 

Уривок останньої фрази чомусь глибоко закарбувався в моїй пам’яті.

"З приводу крайнього демонтажу ордена членіна на площі 10 квітня. Суд засудив дії поліції, яка склала на мене протокол про адмінправопорушення. Суд не вбачає правопорушення, і мої дії повністю законні. Це також важливо розуміти, що там не було присутньо якогось вандалізму чи порушення благоустрою. Це суто законні дії. Суд цьому дав правову оцінку. Це важливо і це круто, що держава, державні органи на боці громади в такому випадку та розуміють важливість цих процесів".

Перед тим як завершити розмову, він сказав: "Якщо потрібно ще якесь питання, запитуйте, поки їду, можемо обговорити щось". Я подякувала й сказала, що цього буде цілком досить. Хто ж знав, що це буде моя остання можливість інтерв'ювати його.

"Дякую за Вашу позицію!"  – моя фраза, яка закінчила наш діалог.

Дем’ян Ганул дуже любив Одесу і хотів, щоб вона очистилась від усього імперського та наповнилась українським. І ось тепер, після його загибелі, я перечитую цю розмову й думаю: хіба не було б правильно, щоб одна з вулиць Одеси мала його ім'я? 

Дар'я Болгова

Публікації у розділі "Блоги" відображають винятково точку зору автора. Позиція редакції Інтента може не збігатися з позицією автора.