Підтримати

Ці фото нагадують про те, що досі не вклалось у моїй голові

Затоплена Корабельна площа в Херсоні. Фото: Альбіна Карман

(Затоплена Корабельна площа в Херсоні. Фото: Альбіна Карман)

Мене звати Альбіна Карман, я кореспондентка Центру публічних розслідувань і 1 січня буде 10 місяців, як я вперше поїхала працювати в Херсон. Попри надмірні обмеження, які командування півдня створило для преси, більшість відряджень за цей час я провела в Херсоні, спостерігаючи за цивільним життям після окупації.

10 місяців це, звісно, не 10 років. Я вклоняюсь перед колегами, які висвітлюють війну з 2014 року й досі знаходять в собі сили продовжувати цю титанічну працю. Але мені 10 років тому було всього 10 й тоді батьки якось мʼяко тільки намагались мені пояснювати про те, що відбувається на Майдані, а слово війна я чула тільки від дорослих, які в розмовах між собою казали: "Ой, буде війна…".

Але цей блог не так про мене і виклики в роботі журналістки біля фронту, як про неопубліковані раніше спогади, здебільшого про звільнений Херсон, які з якихось причин не увійшли до моїх репортажів.

Підрив Каховської ГЕС, евакуація. Червень, 2023

Подія, якій я віддала найбільше своїх сил влітку — затоплення Херсона внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС 6 червня 2023 року.

6 червня мій ранок почався з вокзалу, оскільки перша точна інформація, яка прозвучала того дня було повідомлення військової адміністрації про першу евакуацію місцевих. Для преси це був доволі сприятливий день, бо в перший день підриву ніхто і не збирався питати в ОК "Південь" чи ОСУВ "Одеса" дозволу на приїзд і зйомку, всі просто їхали знімати і правильно робили. Якби питали, підозрюю, ви б і про цю катастрофу знали лише б із телемарафону.

Підрив Каховської ГЕС. Херсон. Острів. Вечір 6 червня

Я теж була у Херсоні з самого рання. Ще застала ранкову паніку місцевих, які йшли на ринок дізнатися, хто що збирається робити, адже було незрозуміло, чи буде вода, чи буде електрика, чи затопить район, чи потрібно евакуюватися. Аби безпрограшно підслухати ці розмови, я поїхала на ринок Корабельного району, який на 100% був під загрозою затоплення і під регулярними обстрілами.

Там і залишилась на кілька днів.

6 червня. Фото: Альбіна Карман

На фото перший вечір після підриву, Корабельна площа, яка вже наступного ранку буде затоплена повністю разом із прилеглими вулицями. Фото зроблене, вибігаючи з укриття, перед тим, як із затопленого мікрорайону Острів мали евакуювати місцевих.

6 червня. Фото: Альбіна Карман

Того вечора місцеві ще не уявляли всього масштабу катастрофи. Зранку вони відмовлялися від евакуації, як сказав мені водій швидкої, що також їх чекав на площі, а ввечері вода почала сягати осель і вони все ж надумали виїхати. Серед евакуйованих були також лежачі й ті, хто намагались виїхати самотужки, але вода виявилась швидшою, ніж їхній автомобіль.

Вода прибувала настільки швидко, це було видно неозброєним оком. Поки стояла скраєчку і робила фото, вода вже торкалася підошви моїх кросівок. Але наступного дня кросівки вже не знадобилися, у човні, у воді якось легше було без них.

6 червня. Фото: Альбіна Карман

8 червня ми багато часу провели на воді без можливості повернутись на берег через інтенсивний обстріл. У човен набралось трохи води через різкі й невдалі спроби втекти від вибухів. Зі своїм херсонським знайомим на ентузіазмі ми вийшли на воду, щоб шукати тварин. Він конкретно знав, де ще є не евакуйовані коти, яким волонтери залишили корм, щоб тих було легше зловити й вивезти, але в цій подорожі ми потрапили під обстріл. Про це теж був матеріал "Не знаю, чи виживемо, якщо воно тут впаде: репортаж з-під обстрілу Херсона".

Херсонець допомагає з евакуацією на своєму човні. Корабельна площа, 7 червня. Фото: Альбіна Карман

Про цю катастрофу я можу говорити довго і сумбурно, бо намагалась показувати її наслідки в Херсонській області, оминаючи заборони роботи для преси і сутички з представниками цих заборон, ще до середини червня. Однак, мій головний висновок такий, що жителі інших областей, зокрема, тилових з центральних і західних регіонів країни узагалі не усвідомили масштаб цієї страшної катастрофи. Це було не просто місто у воді, це були чиїсь будинки під водою, це були мертві тварини, це були вимиті на цвинтарях гроби, це були зруйновані долі тварин, людей, яким більше нікуди повертатись, це були цілеспрямовані обстріли ворога, який слідкував за евакуацією з дронів, це був величезний страх за лівий берег, сльози військових, коли вдалось вивезти з Олешок певну кількість дітей, ризики евакуації під кулями російських снайперів. Це було страшно і крім всього описаного це ще й абсолютно інші тепер умови екології.

Дитина грається принесеними водою равликами. Фото: Альбіна Карман

А згодом, коли я поїхала у відрядження до Харкова та Купʼянська, в одному із шелтерів познайомилась зі своїм однолітком, який через росію евакуювався з села біля Голої Пристані, яка також колосального постраждала після підриву ГЕС. Його росіяни змушували вивозити із затоплених будинків тіла загиблих, викидати до сміттєвоза, а потім їх забирали на утилізацію. Цю історію я описала для Центру прав людини ZMINA "На лівобережній Херсонщині росіяни масово вивозили тіла загиблих через підрив Каховської ГЕС сміттєвозами — свідок".

Херсонські волонтери. Червень, 2023

Волонтерка Юлія з собачкою. Фото: Альбіна Карман

Юля одна із херсонських волонтерок, з якою ми познайомилися в період затоплення Херсона. Коли закінчились евакуації ми почали збиратися зі знайомими волонтерами та військовими на новому хабі. Туди звозили евакуйованих тварин, яких не вдавалось одразу передати до притулків, а також тваринок інколи привозили військові зі своїх частин.

Ця дівчинка, привезена військовими, спить у Юлі на руках і не підозрює, як багато волонтерів та їхніх друзів терміново шукають, куди прилаштувати її з братиками та сестричками, обдзвонюючи всі притулки країни. На той момент ніде не вистачало місць через колосальну кількість врятованих тварин. У висновку відгукнулась конюшня з Миколаївщини й забрала понад 10 щенят.

Позаду Юлі та собачки — зруйнована влітку російською ракетою будівля.

Діти з Олешок. Червень, 2023

Евакуйовані з Олешок Херсонської області діти. Фото: Альбіна Карман

Цих дітей евакуювали човном з Олешок, що на лівому березі Херсонщини, під час затоплення. У червні я зустрілась на розмову з їхньою мамою Юлею, яку можна переглянути на ютубі Інтенту — "Розповідь від першої особи про евакуацію з Олешок". Поки ми говорили найменша Стефанія впала і трішки побила коліно. Вона підвелась і побігла до друзів, які вже намочили ватку, щоб прикласти до подряпини.

— Ти що поранилась? — здійнявся дитячий галас.

— Да, у неї кров, — відповідають діти в один голос і показують прищ на нозі Стефанії.

— У нас 300-й, — хриплим голосом відповідає теж евакуйований з Олешок дідусь, який не хоче говорити публічно і курить поряд.

— Вона військова, — кричить одна і дівчаток.

— Ми всі військові, — підхоплює інша.

— А я пес Патрон!

— А вона колаборантка! — діти продовжують бігати біля коліна Стефанії.

Ми з Юлією переглянулись серед таких дитячих розмов із прикрістю. Хвилин 5 тому вона розповідала, як цих дітей рятувала від снайпера, нахиляючи їм голови донизу у човні, а зараз вони граються у поранених колаборантів.

Торецьк, Донеччина. Вересень, 2023

Це цікава історія, яка сталась у Торецьку після зйомок на позиції артилеристів 24 ОМБр імені князя Данила. Репортаж: "Нотатки смерті для росіян: як 24 ОМБр боронить Донеччину". З комбатом і волонтерами ми поїхали в місто познімати трохи свіжих руйнувань після російських снарядів. А свіжі руйнування там зʼявляються щодня.

Якби це були фото зі звуком, то звучало б це приблизно так: "А ви со своім Бандерой всьо ето затєялі". Від місцевого сепаратистського подружжя сипалось чимало звинувачень в сторону українських військових і волонтерів. Мені, на диво, вони не перешкоджали знімати їхній вщент. зруйнований російським снарядом дім, навіть попри те, що на моєму бронежилеті був великий патч із портретом Бандери.

Зруйнований російським снарядом будинок у Торецьку. Фото: Альбіна Карман

Звісно, вони доказували, що снаряд прилетів у їхній дім не російський, а український, показуючи військовому в сторону російських позицій.

Фото: Альбіна Карман

У їхньому ж будинку я натрапила на памʼятку зі зруйнованого росіянами Соледару й тихенько забрала собі на памʼять про місто, яке я так і не встигла побачити.

Згодом місцеве сепаратистське подружжя втомилось сваритися і ми поїхали звідти.

Вересневий світанок на Донеччині. Фото: Альбіна Карман

Усі ці фото і спогади нагадують мені про те, що досі не вклалося у моїй голові — таких в моєму телефоні понад 18 тисяч. Я мріяла подорожувати Україною, але, як то кажуть з мріями треба бути обережними, бо ці подорожі я точно не уявляла в машинах військових, у волонтерських евакуаційних авто чи на човнах по затопленому Херсону. Від роботи у прифронтових населених пунктах однозначно зʼявляється залежність, я її відчуваю, як бажання бачити свою справжню Україну і спілкуватися з її найкращими людьми. І хай скільки б не було відряджень, після яких думаєш, що більше не хочеш працювати — як це було наприкінці листопада після виїзду на Херсонсщину зі зведеною пошуковою групою Гуманітарного проєкту ЗСУ "НА ЩИТІ" — потім сідаєш, заспокоюєшся, робиш важку роботу, видаєш важливий матеріал (рекомендую до перегляду документальний фільм "Настя") і знову бачиш нову ціль.