Чому нас вчить історія козацтва

Сплеск інтересу до історії українського козацтва в нашій країні мав місце ще в роки перебудови, у другій половині 80-х років минулого століття. І з тих пір набув стійкого політичного забарвлення. Зокрема, це стосується питання перебування козаків у Північному Причорномор’ї. 

У радянські часи позитивно описували роль козацтва у відвоюванні в Османської імперії і подальшому розвитку причорноморських земель. Але після здобуття Україною незалежності серед прорадянських і проросійських мешканців Одеси "козацький" наратив викликав і викликає незадоволення. 

В цьому, до речі, проявляється суть подвійних стандартів "русского мира". Років 20 назад почув від одного місцевого журналіста фразу про те, що Антон Головатий, якому наприкінці ХХ століття спорудили пам’ятник в Одесі, був "бандитом". При цьому запорожець Головатий, командир Чорноморського і засновник Кубанського військ, хоробрий воїн, розумний і освічений воєначальник, - це знакова фігура і  дуже шанована постать для російського козацтва.  Тобто той факт, що в царській Росії його увічнили у бронзі, що в сучасній РФ на його честь влаштовують урочисті заходи  - добре, бо це Росія. Їй можна. А в Одесі - погано, бо це зробила незалежна Україна. Що начебто загрожує "непохитній" за радянських часів версії заснування й розвитку міста.

В історії Одеси, Одеського краю козаки перебували у певному затінку. Згадувалась, звісно, їх участь в штурмі Хаджибея й Ізмаїла. Але якось на другому плані. Допоміжна, як нам розповідали, роль чорноморських козаків у бойових діях стала причиною "допоміжного" місця українського козацтва на сторінках історії.

Таке ставлення є цілком логічним для неоімперського наративу "Одесса - русский город". Все, що пов’язане з українством тих далеких часів (навіть з тими його представниками, що служили царській короні -  Головатим, Чепігою та іншими), сприймається пересічним одеситом байдуже, а іноді й агресивно. Як замах на пам’ять Рішельє, Воронцова, Ланжерона, як спроба спотворення історії. Тому я зовсім не здивувався, коли років з десять тому депутати міськради від відверто проросійської партії обіцяли повернути вулиці Чорноморського козацтва радянську назву - Московська. Звичайно, це була пуста балаканина. 

Вірогідно, дивним відкриттям для таких людей були би ці слова з брошури "Прошлое и настоящее Одессы" (Одеса, 1894), рецензованої професорами Новоросійського університету Кірпічніковим і Маркевичем (підкреслення мої):

Незмінність кимось встановлених історичних стереотипів є дуже зручною. Не треба думати, не треба сумніватися. Так комфортно. Давайте згадаємо, яку увагу одеська спільнота і місцева влада свого часу приділили відновленню пам’ятника Катерині ІІ. І водночас нехтували тим фактом, що на околицях міста знаходиться старовинне козацьке кладовище, якому лише нещодавно, завдяки зусиллям істориків і громадськості, надано статус пам’ятки історії місцевого значення.

Однак процес пізнання свого коріння не спинити. Сучасні науковці приділяють темі козацтва серйозну увагу. Прикладом цього можуть слугувати наукові статті з монографії, випущеної оргкомітетом І Міжнародної науково-практичної конференції "Міжкультурна комунікація в контексті глобалізаційного діалогу: стратегії розвитку" (27-28 травня 2021 року, Одеський національний морський університет), на яку мене люб’язно запросила завідувач кафедри довузівської підготовки ОНМУ, доцент, кандидат філологічних наук Вікторія Сікорська. 

З вищенаведеного фрагменту видання 1894 року можна дізнатися, що свого часу українські селяни й козаки оселилися не тільки на місці сучасної Одеси, але й навколо теперішніх кордонів міста. Ба більше, слід також згадати, що серед перших жителів ряду населених пунктів сучасного Одеського району були представники козацтва. Окрім згаданих Усатового  й Нерубайського, це Біляївка, Яськи, Маяки, Градениці та інші. Козацькі сліди можна знайти і в історії Бессарабії. Так, Старокозаче Білгород-Дністровського району засноване у першій третині XIX століття устьдунайськими та задунайськими козаками. А сучасне місто Татарбунари певний час навіть було ставкою кошового отамана Задунайської Січі. Саме задунайцям присвятила надруковану у згаданій монографії статтю "Козаки в Османській державі на межі XVIII та ХІХ ст.: офіційний та побутовий аспекти комунікації" доктор історичних наук, професор, завкафедри історії України ОНУ ім. Мечникова Олена Бачинська. 

Дослідниця зазначає, що частина запорожців, які перебралися за Дунай після руйнації Січі у 1775 році, отримали дозвіл на поселення від турецького султану. Центром задунайців стало село Катирлез в гирлі річки (тепер с. Сфинту Георге (Sfintu Gheorghe) у повіті Тульча (Румунія). Факти, викладені у науковій статті, дозволяють зробити низку цікавих, на мій погляд, спостережень.

По-перше, фактор козацтва певним чином вплинув на міждержавні відносини того часу. Росія була занепокоєна тим, що за Дунай до Катирлезу стікалися незадоволені московським, молдавським, австрійським пануванням козаки. Поселення швидко зростало, і наявність згуртованих та загартованих воїнів робило Задунайську Січ вагомим аргументом в руках Оттоманської Порти. Тому Москва не залишала спроб повернути до себе колишніх запорожців. Тут були і обіцянки амністії, і особисті запрошення. Працювали й агітатори, як би ми їх назвали зараз. 

Своєю чергою катирлезька влада (скоріше за все, за сприяння османів) протистояла таким спробам. Пані Бачинська наводить приклад: навесні 1794 р. через намір перевести «весь Кіш» до Росії ледь не втратив життя кошовий отаман Трохим Помело, що перебував на посаді з 1791 р. Після цього Помело не наважився залишатися серед задунайців, а перейшов у межі Росії, де отримав звання секунд-майора й грошову винагороду.

Варто згадати й те, що під час російсько-турецької війни 1806-12 років задунайці були мобілізовані турками й перебували у фортеці Браїла. 

По-друге, та Січ впливала і на внутрішньоосманські справи. Так, на початку ХІХ століття козацькі загони входили до складу урядових військ, які боролися з турецькими феодалами - супротивниками реформаторської політики султана Селіма ІІІ. 

По-третє, Османська імперія, надавши козакам певну автономію, намагалася потроху їх асимілювати. Ось такий приклад приборкання я бачу у ситуації зі знаками розрізнення. Отже, кошовий отаман мав статус двобунчужного паши. Січовий прапор був замінений на турецький бунчук, серед знаків з’явився білий півмісяць та інше.

Козаки, як зазначає дослідниця, за Дунаєм "отримали можливість відновити традиційні способи економічного та організаційного життя". Крім того, вони ментально зберігали зв’язки з батьківщиною. Задунайці й на османських землях відчували себе частиною України. Під час перемир’я вони охоче відвідували братів-чорноморців і приймали їх у себе. Полковий осавул Лисенко доповідав російському командуванню, що розділені долею і кордонами колишні запорожці одне до одного "іздять і компанію водять". 

Проте фактор козацтва вже не мав такого вплива на міжнародній арені, як раніше, коли спалахнула національно-визвольна війна. Інший учасник конференції кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри політичних технологій ДВНЗ "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана" Павло Сацький у статті "Українське козацтво у міжцивілізаційних комунікаціях ХVІІ ст." зазначає, що "із втратою реального системного контролю над територією України після поразки під Берестечком 1650 р., Б. Хмельницький і Військо Запорозьке перестали бути цікавими для Османської імперії у ключі визнання його суверенітету над територією України". Напередодні Хмельниччини українські землі опинились у перехресті впливу чотирьох геополітичних просторів: католицького (Річ Посполита),  мусульманського (Османська імперія), протестантського (Швеція) і псевдоправославного (Московська держава). Взагалі автор статті вважає козацтво спільнотою, яка приймала ментальні риси як Сходу, так і Заходу, і "як військовий стан зростало в умовах постійного протистояння держави суходолу між морями із фланговими державами на морях". Однак казацтво, на думку пана Сацького, не змогло забезпечити соціально-економічної і політико-правової бази для створення потужної держави. І,  нагадаю, почалася Руїна.

Хотів би звернути увагу на згаданий у статті факт: за Віленським договором 1656 р. король Ян Казимир погодився поступитися престолом на користь Московського царя Олексія Михайловича, що фактично означало визнання суверенітету Росії над Гетьманщиною. Переговори, до речі,  відбувалися за посередництвом представників імператора Римського Рудольфа ІІІ (Австрійського Габсбурга).

Вивчення історії українського козацтва може бути цікавим і корисним не тільки для фахівців, але й для широкого загалу через екстраполяцію подій давнини на сьогодення. Маю на увазі наступне.

Перше. Україна за часів Богдана Хмельницького була цікавою для великих гравців лише тоді, коли активно - і на полі битви, і на дипломатичному полі - відстоювала свою правосуб’єктність.

Це означає, що і зараз заради успіху ми маємо, незавжаючи на непросте становище,  бути активними на різних напрямках. Європа, США, Китай, Південна Азія, арабські країни не повинні втрачати до нас інтерес. Велике поле роботи для української дипломатії.

Друге. Навіть втративши колишній вплив, на початку ХІХ століття козацтво відігравало певну роль у міждержавних відносинах, зокрема, між Оттоманською Портою та Російською імперією завдяки воєнній організації, як видно на прикладі Задунайської Січі.

Це означає, що однією з опор нашої держави є армія, яку потрібно посилювати за будь-яких економічних умов. 

Третє. Великі держави мають спокусу вирішувати долю інших країн між собою, за зачиненими дверима - так само, як у Вільно в 1656 році, у Мюнхені в 1938-му чи у Ялті в 1945-му. Відверто прагне цього сучасна Росія. Можливо, і хтось з наших західних партнерів про таке замислюється.

Це означає, що нам треба виявляти стійкість навіть під тиском світових лідерів, всіляких "посередників" на кшталт вищезгаданих Габсбургів. Бо як зігнемося, віддамо одне - залишимось без усього.

А що ж робити з "пересічними"?

Політично важливим є зміцнення суспільного інтересу до історії українського козацтва і на рівні регіону, і на рівні міста. Бажано розповідати про козаків доступно і цікаво, як свого часу дуже вдало робив нині покійний письменник і журналіст Богдан Сушинський. Адже один із засобів дестабілізації ситуації в нашому краї, роздмухування сепаратистських настроїв - розповсюдження інформації про відсутність або слабкість українського коріння в історії Одеси й півдня області. 

То треба частіше нагадувати, що понад 250 років українська мова лунає на цих теренах, що український козак бився з ворогами, оселився і працював на цій землі - від Поділля до Бессарабії.

Евгений Блинов

Публікації у розділі "Блоги" відображають винятково точку зору автора. Позиція редакції Інтента може не збігатися з позицією автора.