Радянський конституціоналізм та російська окупація. Сумні нотатки до Дня конституції

Років п’ять назад один з провідних вітчизняних правників запитав мене, чому я припинив займатися конституційним правом та поліз в площину права міжнародного. Я тоді, напівжартуючи, відповів, що у країні, де нема власного конституціоналізму, перспективи науковця у сфері конституційного права неприглядні.

Потім багато що змінилося – революція Гідності, окупація та анексія Криму, війна на Сході. Та водночас – постійні розмови про судову реформу, децентралізацію, посилення захисту прав людини. Тому розпочата у 2014 році діяльність Конституційної комісії з удосконалення Основного закону в таких умовах була доволі логічною та скоріш за все – витребуваною практикою.

Тому я з великою цікавістю за запрошенням поважних колег взяв участь у двох засіданнях в травні-червні 2017 р. робочої групи Конституційної комісії з опрацювання змін до Х розділу «Автономна Республіка Крим». 

Позитивним аспектом діяльності цієї групи стала широка відкритість як для науковців, так і для експертів громадського сектору, а також для представників національно самоврядування кримськотатарського народу. Такі публічні обговорення перспектив розвитку кримської автономії самі по собі безумовно важливі, не вітати їх не можна.

На жаль, зміст такого обговорення вказав на певну (мабуть, природну) суперечність між теорією та практикою. Адже головною проблемою, на якій було сконцентровано діяльність робочої групи, стало … перейменування Автономної Республіки Крим у «Кримську автономію» чи «Кримськотатарську автономію».

Більшість авторитетних науковців з членів робочої групи таке перейменування підтримала. Основним заявленим аргументом перейменування було те, що слово «республіка» в назві автономії є несумісним із статусом України як унітарної держави.

Лунала навіть думка, що це перейменування є кроком від «тоталітарного радянського минулого», адже АР Крим є фактичним правонаступником Кримської АРСР, утвореної в 1921 році, ліквідованої у 1945 році та відновленій законом України від 12 лютого 1991 р.

Зрозуміло, що представники кримськотатарського самоврядування, особливо без фаху у сфері права, навряд чи можуть відмовити у привабливій на перший погляд пропозиції назвати півострів як автономію саме кримськотатарську.

Вказані аргументи теорії конституціоналізму дійсно є переконливими. І я сам би їх, скоріш за все, підтримав. Але – якщо б вони висувалися у 1996 році, коли писалася Конституція України та визначався статус півострову.

Адже саме на цей статус, на Автономну Республіку Крим, мирно та добровільно формально погодилося населення Криму – під час голосування Верховною Радою АР Крим за Конституцію АР Крим у 1998 році.

Члени робочої групи згадували, що такий статус насправді був поступкою України не кримчанам, а Росії та схвалювався під зовнішнім тиском. Скоріш за усе – так і було. Але саме такі поступки призвели у 90-х роках до мирного вирішення кримської кризи та до припинення прямо ініційованого, фінансованого та підбурюваного Москвою «кримського сепаратизму».

Такий компроміс у вигляді радянської за змістом автономії (парламентська модель без голови, багато лозунгів, гучних назв та мало повноважень) існував в Криму аж до 2014 року. І він безумовно тривав би ще довго, якщо б не російська окупація. Адже Крим було анексовано не тому, що в його назві було слово «республіка». І навіть не тому, що він був автономією.

Наприклад, місто Севастополь, що ніякого автономного статусу не має та в складі АР Крим не перебуває, було окуповане та анексоване росіянами так само.

Додам, що «спеціальний статус» Севастополя, запроваджений Конституцією 1996 р., – це не спеціальні права міста, а абсолютно навпаки, пряме зовнішнє управління з Києва, через міську держадміністрацію. І навіть воно аж ніяк не завадило росіянам у 2014 р.

Отже, закріплена з 1996 року назва кримської автономії ніяк не вплинула на процеси його протиправної окупації та анексії Росією. Вочевидь, ніяк вона й не зможе вплинути на процеси деокупації Криму.

То, може, зміна назви автономії якось вплине на захист прав кримськотатарського народу, статус якого як корінного народу в розумінні Декларації ООН про права корінних народів було визнано Україною в березні 2014 р.? Мабуть, очевидно, що – ні.

Можна, не змінюючи назву, визначити АР Крим як форму внутрішнього самовизначення кримських татар в Україні, удосконаливши механізми формування органів автономії. А можна навпаки – урочисто запровадити декларативну «Кримськотатарську автономію» без якихось спеціальних прав.

Можна навіть призначити (бо виборів за зрозумілих умов не буде) головою «Кримськотатарської автономії» лояльну до поточної центральної влади особу (влада ця буде час від часу мінятися) зручної національності та поглядів. Та визначити кримськотатарське питання «вирішеним та назавжди закритим».

До речі, цим радянським шляхом, шляхом нових, гучних назв та лозунгів, коли геноцид прикривається національною державністю, а інтереси народу – підмінюються особистими інтересами коллаборантів, успішно йдуть росіяни. Наприклад, вони хизуються тим, що кримськотатарська мова в окупованому Криму визначена «державною». Як це «допомагає» кримським татарам вижити в «сакральній Тавриді» – мабуть, сьогодні зрозуміло вже всім.

Особливу пікантність я бачу тут у тому, що перейменування як класичний пропагандистський радянський прийом симуляції вирішення проблеми сьогодні нам пропонують саме як засіб «відходу від радянського минулого».

Зрозуміло, що кримські татари мають самі вирішити для себе, що краще: мати Автономну Республіку Крим як форму свого самовизначення, або мати в Криму «кримськотатарську» не республіку.

Лише нагадаю, що у 1917 році перший кримськотатарський Курултай проголосив саме Кримську Народу Республіку. 29 грудня 1991 року на засіданні Меджлісу кримськотатарського народу було затверджено проект Конституції Кримської Республіки, прийнято відповідну постанову та спрямовано проект на оприлюднення та народне обговорення.

Отже, зміна назви кримської автономії сама по собі нічого не дасть кримськотатарському народові та більш того, вилучить навіть декларативні елементи національного державотворення втілені у слові «республіка».

То, може, перейменування кримської автономії є логічним кроком розвитку усієї моделі вітчизняного конституціоналізму? Навряд чи. Адже останні три роки ми декларуємо політику децентралізації. В таких умовах скорочення наявних повноважень регіону, що існували тривалий час, навряд чи слугує меті децентралізації.

Звичайно, що зміна назви сама по собі – не скорочення повноважень. Але основним аргументом такої зміни проголошено саме потребу приведення статусу кримської автономії у відповідність з унітарністю України, формальне зниження її статусу – з республіки на автономію.

Отже, зміна назви АР Крим на практиці не сприяє деокупації півострову, не сприяє захисту прав кримськотатарського народу (і прав будь-якої іншої категорії мешканців Криму також) та не корегується із принципом децентралізації.

Водночас така зміна дійсно може витікати із засад теорії конституціоналізму, як її сьогодні сприймають та тлумачать українські науковці.

Але, крім цього зіткнення теорії та практики, є певні ризики, які випливають із права міжнародного. Адже Крим є окупованим та анексованим Росією – і це порушення міжнародного права. Це порушення зафіксовано та засуджене у значній кількості міжнародних нормативних документів 2014-2017 років.

Це резолюції Генасамблеї ООН 68/262 та 71/205, чисельні резолюції Ради з прав людини ООН, Парламентської асамблеї Ради Європи, Парламентської асамблеї ОБСЄ, Європейського парламенту та ін. Зрозуміло, що ці акти згадують про тимчасово окуповано Росією територію Криму у складі України саме як Автономну Республіку Крим та (окремо від неї) місто Севастополь.

Більш того, саме з цих питань проти держави-агресора запроваджено вагомі санкції. І в актах про санкції також йдеться не про абстрактну «кримську автономію», а конкретно – про незаконно анексовані АР Крим та Севастополь. 

Аналогічно про Крим як про АР Крим та Севастополь йдеться у позовах України 2014-2017 рр. до Міжнародного кримінального суду, до Міжнародного Суду ООН, до арбітражу при Міжнародному трибуналі з морського права, до Європейського суду з прав людини тощо.

Чи тягне офіційна зміна назви кримської автономії (й скасування спеціального статусу Севастополя та вилучення згадок про Севастополь з Конституції України) додаткові ризики для позиції України у вказаних міжнародних процесах? Я вважаю, що тягне.

Крім того, не варто забувати, що АР Крим, відповідно до поточного цивільного законодавства України, ще є особлива юридична особа, яка має право власності. І сума такої власності, незаконно захопленої Росією, щодо якої зараз тривають міжнародні суди та арбітражі, вимірюється в десятках, якщо не сотнях мільярдів умовних одиниць.

Чи тягне офіційна зміна назви автономії додаткові ризики для позиції України і в цих питаннях? Я знов-таки вважаю – тягне.

Можливо, я помиляюся у цих тлумаченнях норм міжнародного права. Мені це навіть можна пробачити – як колишньому конституціоналісту (бо після відвідання засідань робочої групи я для себе це питання закрив остаточно). Але зважаючи на ці життєво важливі для України обставини – навіть якщо є невеликий ризик – навіщо його утворювати? 

Але ж в Україні є органи влади, що прямо відповідають за ці процеси – МЗС та Мінюст. Мабуть, їх варто було б хоча б запитати. Хоча б для перестрахування. На жаль, цього досі не відбулося. Позиції МЗС та Мінюсту з перейменування АР Крим робочою групою Конституційної комісії не з’ясовувалися, їх представники до робочої групи не залучалися.

І є ще один ризик перейменування Криму, політичний. І для його усвідомлення вчити міжнародне право не потрібно.

Адже таке перейменування буде піаритись росіянами. Що вони, наприклад, заявлять про вилучення нами з Конституції України слова «Севастополь»? Вгадати неважко.

Яким жупелом для населення Криму стане з подання російських ЗМІ декларативна, позбавлена прав, але «Кримськотатарська» автономія? Питання риторичне.

Боюсь, насправді окремі ініціатори перейменування АР Крим виходять аж ніяк не з засад теорії конституціоналізму. Бо вони мовчали про ці засади і у 1996, і в 2013 роках.

Справжня мотивація тут може бути дуже простою – «покарати кримських сепаратистів», позбавивши і так доволі декларативну АР Крим навіть бутафорських ознак окремішності. Ну і позбавити Севастополь «особливого статусу», навіть не думаючи про те, навіщо насправді розумні люди цей статус зберегли у 1991 та 1996 роках.

Але тут полягає ключова методологічна помилка. Адже у природі немає ніяких масових «кримських сепаратистів». Ніде нема їх, крім як у російській пропаганді.

Бо Крим був окупованим, а потім анексованим. Ніяких голосувань ВР АР Крим, ніяких «референдумів» в 2014 році в Криму без російських автоматів не було би. І винними у окупації та анексії Криму, мабуть, є не кримчани, а хтось інший.

Вигадуючи абстрактні «покарання» кримчан у радянському стилі, варто задумуватися над їх наслідками. Бо караючи за «масовий сепаратизм» – ми визнаємо його наявність.

Втім, ці сумні роздуми поки є лише пересторогами. Я впевнений, що здоровий глузд переможе. І навіть якщо проект змін до Конституції України щодо Криму вже лежить написаним у Адміністрації Президента (як кажуть окремі злі язики) – його ще можна не дуже публічно змінити. Хоча б у частині перейменувань.  

Борис Бабін

Публікації у розділі "Блоги" відображають винятково точку зору автора. Позиція редакції Інтента може не збігатися з позицією автора.