"Втрачене покоління" українців: хто ми?

Я - дитина тих самих 90-х, які почалися з повідомлення від батьків у серпні 1991 (якраз збиралася до другого класу), що Горбачова зняли з посади. У 7 років я не дуже добре розуміла, хто це, але точно зрозуміла, що відбувається щось дуже серйозне, небезпечне, але не безнадійне.

Того ж року у нашому другому класі вчителька акуратно зняла зі стіни в класі величезні стенди, на яких, якщо я вірно пам'ятаю, були зображення Леніна, якісь ордени тощо зі словами: "Це все ще скоро повернеться". Було трохи лячно, бо щось ламалося, а ми мало що могли з того зрозуміти. Власне, це було страшно, і в школі найавторитетніші для нас люди - вчителі - явно не сприймали цих змін, передаючи страх і нам заодно.

Ще довго, десь до п'ятого класу, ми отримували табелі радянського зразку, з гербом УРСР. Але в жовтенята нас уже не прийняли, не встигли. На нові табелі, мабуть, не було паперу абощо. Навіть похвальні листи я отримувала всю молодшу школу із зображенням Леніна.

Десь за п'ятий клас, здається, отримала табель без герба взагалі. І це не було дрібницею насправді. Ці шкільні простенькі документи демонстрували дуже прозоро те, що відбувалося в країні загалом і в системі нашого виховання зокрема.

За шостий клас табель був з радянським гербом. Певно, знову скінчився папір.

І вже десь з шостого чи сьомого класу (96-97 роки) табелі почалися з українським тризубом.

Як ви розумієте, поки я це пишу, ті табелі десь далеко, або й взагалі вже викинуті. Але оця плутанина з гербами запам'яталася дитині так, що нема потреби перевіряти.

У школі нам весь час казали вчителі, що у нас нема грошей, "бо ж незалежні", що жовтенята і піонери - це було чудово, а нині у нас взагалі нема ніяких цінностей, ідеалів і героїв. Павлік Морозов героєм більше не був, а нових вчителі нам не пропонували.

У мене не було вчителя, який би сказав /сказала нам хоч раз, що ми живемо в Україні і маємо пишатися цим. Що не вимірюється зарплатами і смаколиками, що незалежність держави і людська свобода - це вкрай важливо. Я лише чула від ни наріканні на те, що ідеалів більше нема. Але нових вони чомусь й не думали нам створювати. Ми чули від них розповіді про чудові часи у недавньому минулому і про те, що їх колеги йдуть на базари, аби прогодувати родини. З моєї музичної школи декілька вчителів дійсно пішли торгувати і більше ніколи не повернулися до уроків сольфеджіо та історії музики. На уроках вчителі вчили нас відповідно до програми (так, тривалий час - за радянськими підручниками), а у вільний час або під час "творчих відступів" від теми уроку нарікали на важке матеріальне життя і відсутність тих самих піонерських ідеалів.

Не те щоб я відчувала зараз до них за це претензії... Скоріше подив. Як так сталося, що наставники ніколи не говорили нам про щось, важливіше за базарні заробітки?

Мабуть, так було не всюди і не у всіх. Та останнім часом у мене з голови не виходить питання: як же так сталося, як і коли, що Україна втратила оце наше покоління? Нас залюбки так називають, наче у Ремарка, втраченим поколінням. Тим, у якого не було взагалі жодних ідеалів. Тоді нікому не було до нас діла. Дорослі заробляли, щоб вижити, держава не мала паперу на українські підручники, а ми росли...

Лише тепер я бачу ровесників або близько мого віку, які не вважають чимось цінним українську державність як таку. Ми не пам'ятаємо або майже не пам'ятаємо ані блаженної ковбаси по 2.20, ані справжнього пломбіру. У нас не може бути ностальгії за цим зі зрозумілих причин: комусь з нас було 7, а комусь 5 чи 3 роки, тому такі речі мало кому врізалися в пам'ять. І як же дивно чути від ровесників або навіть набагато молодших людей, які взагалі народилися після 1991 року, ностальгію за срср. Звідки вона? Від батьків, учителів?

І ось покоління дорослих, самостійних людей, які мають певну освіту, професію, роботу, більш-менш стабільний заробіток, створили давно свої родини і чогось досягли, недурних і адекватних, просунутих інтернет-користувачів, яким абсолютно - щиро - глибоко начхати на українську державність як таку. Це не є для них цінністю. І вони нічого не мають проти окупації іншою державою. Ось такими виросли багато з нас. І такими виховують своїх дітей. Тому ні, 40 років пустелею тут не спрацьовує. Ностальгію до ГУЛАГу і сталіна мають цілком молоді люди, які ніколи не или в радянський час. І вони передадуть її далі своїм дітям. Можете не сумніватися. Молодість ще нічого не означає.

Питання в іншому: що з цим робити і як будувати освіту так, аби вчителі говорили нинішнім поколінням про моральні цінності і не чекали для цього ніяких вказівок з Міносвіти абощо. Є речі, які не впишеш у підручник. Є те, чому не навчиш у педуніверситеті. І саме це виявляється найважливішим.
 

Евгения Генова