Рідні, але різні

Я починала цей текст тижня два тому і хотіла розповісти, чому ми тут, в Одесі, різні, але рідні. Але це було до таємних листів Санти до ЮНЕСКО. Мені здавалося, що насправді треба прийняти теорію поколінь і дати часу природно їх змінити, пробачити цю тяглість до свого минулого і просто не давати зашкоджувати зламу, який відбувається ЗАВДЯКИ війні. 

Я розписала всю теорію, яка полягає в тому, що відповідно до часу, ми ростемо з певними переконаннями. Як у людей, котрі отримали мир, зростали у стабільності та впевненості у завтра, народилися "діти з ключами на шиї" - самотні у часи Перебудови, які побачили, що таке СНІД, наркотики, важка праця без винагороди. А потім якось народилися, такі як я - інфантильні та з тяжінням до ідеалізму. І всі ми втрьох опинилися на межі. 

Проте жити у страху довго не вдається. І вилізло все наше - людське. Турбує, що купити на вечерю, інтриги на роботі, куди сходити - щось звичне, буденне і просте. Але ж страх досі висить у повітрі й ти тримаєш ніби баланс, добре знаєш, хто друг, а хто - ворог. А щасливим бути хочеться. Коли ти був щасливим? У 1973, може у 2005? Тому говорячи про стирання обличчя Одеси, ці люди говорять про стирання своєї молодості. Проте мою молодість вкрав контент зі сценами насильства та жорстокості.

"Був якийсь звичайний ранок, я йшов десь по Софіївській перед роботою. Бачу класичний одеський дід, окуляри з 70-х з коричневою оправою, поруч дивакувата собака, годинник Casio на руці, пустий і впевнений погляд. Він мене запримітив, підходить і питає котра година. 9:30. Думаю, добре, що я полагодив свій годинник, а то б для нас двох у цьому місті час зупинився. "Спасибо, родной", - каже він мені. Я відчув, що вдома. Цю фразу мені могли сказати в Києві, Харкові чи в будь-якому іншому місті, але коли її кажуть тут, то нам обом комфортно, ми вдома. Ми розійшлися і я подумав, якби ми з ним заговорили про щось буденне і сусідське, то при наступній зустрічі із посмішкою потиснули руки. Але якби підняли гарячі фейсбучні теми та реальність, мабуть, наші погляди були б різні. Скоріш за все Пушкін, "Доверяй делам", вулиця Італійська та багато прикладів одеськості цього міста зламали нашу рідність", - розповів мені друг, і з цією історією я ходила декілька днів. 

Бо все намагаюсь затямити ось цю рідність щодо Одеси. І як навіть в межах однієї квартири ми можемо говорити різними мовами (семантично, а не буквально). Моя настанова була такою, щоб бути м’якою, пробачити, але тримати на контролі, не допустити розростання цієї пухлини минулого. Але якщо ти не хочеш лагодити свій годинник, то про яке завтра йде мова? 

Час у цьому місті справді зупинився - для когось. Проте я не хочу, аби він зупинився для того, кому тут жити завтра. Бо поки ми балакаємо, карта воєнних дій щодня нова, але це ж звична одеська історія - соромитися та поважати один одного просто протягом середи. Навколо бігають з палаючими головами люди, яких турбує по факту щось пусте. 

Мені було десь 7 чи 8 років, коли ми з мамою виходили на Преображенську, і жіночка на перехресті каже своїй дитині, що вони завертають на вулицю Совєтской армії. Я запитала свою маму, це де? Але на момент, коли ця розмова відбулася, минуло вже близько років 15, як то була вулиця Преображенська. І це не про перейменування, а про те, що ти залишаєш далі. 

Мені 26. І Висоцький нічого в мені не залишив. Мені все одно як і де був Пушкін, бо просто можу відмовитися від цього, як відмовляюся від спокійного життя, міцного сну і впевненості у завтра. Я зростала, купаючись в літературі та читала все за чим плачуть. Досі пам’ятаю текст листа Тетяни до Онєгіна, писала роботу по "Одноповерховій Америці" і шукала суть Сорокіна. Але навіщо вони мені це завтра? Бо на пам’ятник Бабелю витратили 300 тисяч євро колись? Це була не моя помилка, але я можу вам її пробачити.

Це розмова не про назви вулиць, пам’ятники та таблички. Розмова про завтра і про вдома. Раніше я думала, що суть у складних питаннях, однак насправді у простих. І перед тим, як щось зробити я ставлю собі лише одне питання: щоб що? Тож все що ми робимо зараз, щоб завтра було що? 

Це може звучати злісно чи жорстоко, але відчуття ніби наші цінності повернулися на 360 градусів, а груди металу вартують більше ніж життя та майбутнє. І чому на третій рік повномасштабки, коли нас об’єднує горе, смерть та забудова, ми не можемо знайти спільну мову між собою? Перепрошую, у цьому місті залишився хтось дорослий? 

Марія Литянська