Післясвяткове, або Хай не метеликом єдиним

Відгомоніло яскраве і насичене подіями свято — Роздільна урочисто відзначала своє 155-річчя три дні, а готувалася з літа. Міські депутати розподіляли кошти, обговорювали програму, спеціально утворена комісія визначала, кого ж назвати кращим вчителем, лікарем, службовцем, робітником і громадським діячем, школа мистецтв готувалася до концерту, змагалися спортсмени, танцювальні колективи вчили нові танці ... 

Все як у всіх. Дні міста у районних центрах Одещини схожі як близнюки. Є в тому, звичайно, доля традиційності, але більше звички до певного порядку дій. Ярмарок, змагання, концерт самодіяльних артистів, вручення грамот і обов’язково — тієї чи іншої величини зірка естради від народного депутата, який сподівається на підтримку у майбутніх виборах. Але не хочу про нардепів, надто вже сумно і безрадісно, попри всі розважально-підступні подарунки. 

Я хочу трішечки про красу. У Роздільній багато років нікому не було до неї діла. Місцева влада з різного рівня успіхом облаштовувала освітлення і асфальтування, локалізувала смітники і цілком аргументовано вважала це достатнім: чисто, освітлено і без ям — місто вже красиве. І треба зазначити, що ці три складові теж нечасто збігалися – не закінчувались ремонти тротуарів, освітлення було точковим – то там, то там. Звичайні проблеми маленького і не дуже успішного містечка, в якому з навчальних закладів лише – школи і дитсадки, а із міських підприємств — лише «Роздільнаводоканал», який займається всім і відразу. 

Час від часу відкривали пам’ятники, меморіальні дошки з печальних приводів або на трендовій патріотичній хвилі. Так, наприклад, з’явився у місті пам’ятник Шевченку, на який збирали кошти всім миром. Все як у всіх нужденних, гроші витрачати — лише на необхідне. А тут… 

Приблизно зо три місяці до ювілею депутати з подачі Валерія Шовкалюка почали обговорювати «обновки» для міста. Спочатку мова йшла про годинник, місце для якого ніяк не могли визначити — біля міськради, біля РБК, біля вокзалу чи на центральній площі. Потім заговорили про візитку міста. Правда тут спрацювало звичне «як у всіх», бо таких візиток є скрізь, хіба що у Роздільній не було. Але все ж — це було щось нове.

І нехай після встановлення годинника на площі не покритикував його хіба що лінивий: і занадто тендітний, і дуже маленький, і хто таке придумав – псувати площу невідомо чим. І без «краще би гроші пенсіонерам та малозабезпеченим» теж не обійшлось. Звісно, хотілося б їм Біг-Бена чи, боже збав, Спаської вежі. Хоча ні, не впевнена, що і їх би не розкритикували. Не можу сказати, що він повністю відповідає моїм естетичним вимогам, але ж...

Те саме з веселим різнобарвним метеликом, якого встановили на місці пам’ятника Леніну: хто придумав, та навіщо, гроші викинули, а ні краси, ні користі… Приязно зустріли хіба що візитку — після відкриття біля біло-червоного «Я люблю Роздільну» ходили натовпи, щоб сфотографуватись. Але я готова почути, що встановили не там, не так і не те. Саме це відбувалося і коли півроку тому з ініціативи міської ради у парку встановили тренажери і розбили майданчик для пляжного волейболу.

…А я тішуся. Я справді радію з того, що у Роздільній починають з’являтися хай невеличкі, звичайнісінькі і може зовсім примітивні прикраси. Без ідеологічної складової, без крайньої необхідності і без тиску. Сприймаю це як певний сигнал: у такі скрутні і неспокійні часи ми прикрашаємо місто. Значить, потроху вичавлюємо з себе нужденність, хочемо приваблювати, а не викликати жалість як сирота у злиднях. Мене можна звинуватити у недостатній вимогливості, але хай той метелик буде лише початком.

Валентина Велл