Я дивлюсь Євробачення, мені не соромно

Я дивлюсь Євробачення вже багато років. Власне, з тої самої захоплюючої перемоги Руслани на сцені в Стамбулі у 2004 році. Іноді читаючи дискусії в інтернеті або говорячи про це вголос, ловлю себе на думці, що звучить це як чергове зізнання на зібранні анонімних поціновувачів поганої музики. Бо Євробачення — це ж нібито синонім плагіату, слабкого вокалу, блискіток, що світяться сильніше за талант, і пісень, які забуваються швидше, ніж починаються.

Але я все одно дивлюсь. І, щобільше, вважаю, що Євробачення — це круто. Бо, наприклад, виступи України на цьому конкурсі - це майже щорічний привід пишатися своєю країною.

Україна на Євробаченні — це історія успіху

Тут ми всі можемо включити національну гордість. Що б там не казали про сам конкурс, Україна на Євробаченні — це справжній кейс для підручників. Ми єдина країна, яка з моменту запровадження півфіналів у 2004 році пройшла до фіналу кожного разу. Навіть історично потужна Швеція у 2010 році зайняла лише 11 місце у своєму півфіналі. 

Ми тричі вигравали — у 2004 (Руслана), 2016 (Джамала) і 2022 (Kalush Orchestra). Так, є країни, які вигравали частіше - та ж Швеція або Ірландія мають по 7 перемог. Але Швеція брала участь у 64 конкурсах, а Україна - лише у 19. Та й навіть коли ми не виграємо — ми помітні. Go_A, Сердючка, Джеррі Хейл та Альона Альона — кожен виступ викликав емоції, дискусії, і найголовніше — інтерес. Ми не просто "беремо участь", ми створюємо історії. Україна — це не просто учасник, це royalty Євробачення. 

<picture></picture>
Джеррі Хейл на Євробаченні. Фото: euromix

Якщо брати виступи за останні 10 років, Україна разом зі Швецією та Італією входить в ТОП 3 найуспішніших країн Євробачення. Як то кажуть, де не дограємо в футбол, там дотягуємо в музиці. Не те щоб нам потрібні були зайві докази, що українська музика крута, але визнання у світі - це все одно приємно.

Євробачення - це про різноманітність

Будемо відверті, Євробачення — це не тільки про музику, це про видовищність. Так, буває відвертий кіч. Бувають слабкі виступи, погані вокалісти, і взагалі це все дим і дзеркала. Але дивно було б порівнювати конкурс з умовним Live Aid 1985 року і проголошувати його шедевром живої музики. Тут про інше. 

Євробачення справді про різноманіття. Тут можуть бути й гіпнотичні етномотиви, і гіпербол, і індастріал-рок, і трип-хоп з балканським присмаком, і все, що завгодно. Це місце, де на одній сцені Ісландія виступає з психоделічним ретро, а Фінляндія — з металом у рожевих лосинах (приклади умовні). І кожен з цих номерів — частина європейського культурного ДНК. Нехай навіть іноді трішечки дивного.

<picture></picture>
Ірландія на Євробаченні 2024. Фото: AFP

Дуже легко знецінити те, що подобається мільйонам, назвавши це масовкою без смаку. Але давайте чесно: Євробачення — найбільший пісенний конкурс у Європі. За масштабом, бюджетом і охопленням його нічого не перевершує. Це не маленький гала-концерт, це подія з багатомільйонною аудиторією, живими трансляціями по всьому світу і реальною кар’єрною відправною точкою для багатьох артистів.

Євробачення — це дзеркало того, якою є Європа сьогодні: десь дивна, десь креативна, десь недосконала, але завжди жива. І якщо нам є за що критикувати цей конкурс — то тим більше є сенс його дивитись. А особливо — коли Україна знову виходить на сцену і нагадує всім, що ми не тільки країна сили, але й країна таланту.

Тож вболіваємо за Ziferblat та чекаємо на нову главу цієї цікавої історії.

Сергій Лозовський