Чому культура визначає державність

Демонтування памʼятників радянським діячам, заборона російської музики в громадських місцях і ще багато подібних обмежень насправді є чи не першочерговим завданням під час боротьби з російською агресією. Але чому?

Майже все своє існування російська федерація та її попередні форми державності намагалася окупувати Україну. З випадків в історії таких подій, щоразу ми бачимо спроби, в першу чергу, зруйнувати саме українську культуру. Репресії українських митців, заборона мови, музики, кіно – усе це було зроблено як спосіб зросійщити Україну. 

Більше ніж 100 років тому, коли українська державність черговий раз була під загрозою, а весь світ не ідентифікував Україну самостійною, політичний діяч УНР Симон Петлюра вирішив використати саме культуру як шанс показати етнічну ідентичність та відмінність нашого народу від російського. Як інструмент м’якої сили, він ініціював створення Української Республіканської Капели та організував її виступи по Західній Європі для ознайомлення з музикою нашої нації. Так Петлюра хотів показати, що український народ – не частина російського та отримати шанс на визнання України як окремої держави учасниками Паризької мирної конференції, на якій вирішувався розподіл територій після Першої світової війни. 

24 березня 1919 року Капела разом із диригентом Олександром Кошицем відправилась у європейське турне зі "Щедриком" Миколи Леонтовича. Там вона викликала шалене визнання та схвалення кожного виступу. 

"Концерти Українського Національного Хору були на межі досконалості й належать до найвищого ґатунку",  – писали того часу у французьких часописах. А професор Сорбонни Шарль Сеньобос надрукував у виданні France et Ukraine відкритого листа диригентові Кошицю, у якому йшлось наступне: "Шановний пане! Ваші хористи перевершили всі мої очікування… Щось подібне я відчував дуже давно, коли слухав у Мюнхені твори Вагнера. Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації".

"Швейцарія, Франція, Бельгія і Голландія в один голос говорять про Капелу, як про якесь чудо. Вітають ідею такого роду пропаганди, говорять явно та одверто про наші політичні змагання, визнають високу культурність душі нашого народу…", – написав Олександр Кошиць у листі до Симона Петлюри.

Завдяки такому успіху Української Республіканської Капели, ціль Симона Петлюри була майже досягнута. Проте, доля склалася інакше, адже український хор не встиг. Хоч Паризька мирна конференція ще тривала, головний документ - Версальський договір, за яким території України поділили, вже було підписано. 

Можна зробити висновок, що якби про українську культуру знали та говорили раніше, а влада росії не придушувала і не намагалась нищити її, пропагуючи власну, цілком можливо, що доля України 100 років тому та зараз була б інакшою.

Тож, допоки українці не зрозуміють істинне значення культурної складової у збереженні безпеки територіальної цілісності, продовжуючи споживати контент країни-агресора та возвеличувати російських митців, –  росія буде чіплятися за можливості розпалу війн та конфліктів та повторювати події історії по колу. Адже культура – це ідентифікатор нації. 

Марина Мельник