Запорожці за Дунаєм: шлях до Нової Січі

Після зруйнування Запорозької Січі 1775 року, яка стала зародком нової української державності та мала власні адміністративні й судові органи влади, запорожці опинилися перед вибором — залишитися під владою Російської імперії чи вирушити на пошуки нової домівки. Значна частина вирушила за Дунай, у володіння Османської імперії, де з часом постала нова Січ у Катирлезі — центр життя та військової організації задунайців. Саме про цей етап їхньої історії ми розповімо далі — і це лише перша частина великої оповіді про долю запорожців після падіння Січі.

Зруйнування Запорозької Січі 3-5 червня 1775 р. призвело до переходу значної частини запорозького козацтва у межі Очаківської округи, Дністра та пониззя Дунаю – тобто, територій, що належали на той час Османській імперії.  Інша частина козаків залишилась на південноукраїнських землях у складі Російської імперії.  Тепер у межах двох імперій їм потрібно було визначити своє місце в нових умовах життя.

<picture></picture>
Карта запорозьких поселень за Дунаєм

Весь простір межиріччя Дністра та Дунаю займав дикий цілинний степ з  повноводними річками – Дністер, Прут і Дунай, болотисті береги, гирла і плавні яких були покриті очеретом. Зазначені землі були обрані запорожцями не випадково, адже з цією територією вони були добре ознаймлені. Протягом ХVІ–ХVІІ ст. козаки здійснювали походи на турецькі укріплення у пониззях Дністра і Дунаю, зустрічалися в бойовому герці з татарськими загонами на території Молдови та Буджацького степу. У першій половини ХVІІІ ст. й гетьманський уряд звертає увагу на цей регіон з низки воєнно-політичних причин, налагоджуючи стосунки із запорожцями. Оселенню запорожців в Очаківській землі, Буджаку та Добруджі сприяла й політика самої Османської імперії. Досить часто місцева турецька адміністрація крізь пальці дивилась на прибуття утікачів з сусідніх країн на підвладній їй території. Зауважимо, що населення, яке рятувалися від кріпосного гноблення, переходячи дністровський кордон, швидко опинялись у становищі,  що не набагато відрізнялося від попереднього. Водночас утікачі не були підлеглими і мали можливість на власний розсуд продавати свою робочу силу. 

У перші роки після зруйнування Січі запорожці, займаючись переважно рибними промислами, не мали власної організації. Згодом до султана і константинопольського патріарха відряджались делегації з проханням прийняти їх у підданство і надати землі під заснування  Січі. Зрештою дозвіл був отриманий і в Кучурганах у пониззі Дністра був обраний кошовий отаман Гнат, якому одночасно було надано звання бунчужного паші. У серпня 1778 р. старшина дала присягу  служити султану. Зі свого боку уряд Оттоманської Порти пообіцяв виділити землю між Бендерами і Аккерманом  для облаштування козацької Січі. Принагідно зазначимо, в османських документах козаки отримали чітку назву «Potkalı/Butkalı Kazakları», в російській імперії -  «турецькі або невірні запорожці».

За таких умов стратегічною метою російської політики на прикордонні стало припинення подальшого виходу запорожців у межі Османській імперії. В цей час до турецьких запорожців вживалася, здебільшого, тактика “приватних запрошень”, не ставлячи питання про повернення козаків офіційно перед султаном. Російський уряд обіцяв запорожцям, які погодяться повернутися, не розглядати їх як злочинців, а ставитися як до таких, що вийшли на промисли. Проте реальних наслідків не було.  Навпаки, колишні запорожці переходили кордон з Російською імперією й агітували селян, козаків, солдатів приєднуватися до них. Як правило, такими агітаторами були козаки, які пішли в Молдавське князівство в монастирі та потім повертались до Росії, начебто для збирання милостині, а в дійсності для “підмови” до втеч за Дунай. Так. наприклад, у 1777 р. колишні запорожці Яків Чорногор, Іван Великий, Петро Чорнозуб пішли з берегів Дунаю “закликати козаків” приєднатися до турецьких запорожців на чолі з кошовим отаманом на прізвисько Щвець, але вони були схоплені і покарані. 

Тим часом, за рішенням султанського уряду запорожці мали оселятися в Румелії “у віддалених від чорноморського берега селах, від трьох до п’яти чоловік на село” (Румелія – еялет, що включав на цей час майже весь Балканський півострів). Виконання цього рішення почалось з середини 1779 р. Кошовий отаман зі старшиною мав оселитися в Адріанополі, їм виділялись кошти на утримання. Козаки звільнялись від сплати подушного податку – харачу, але відбували військову службу.  Між тим, ці заходи до кінця виконані не були. Питання про переселення запорожців за Дунай ставилось російським урядом перед султаном неодноразово і в подальшому, аж до початку наступної російсько-турецької війни 1787 – 1791 рр. Через таку ситуацію спостерігаємо вихід запорожців не лише до Росії, де було створення Чорноморське козацьке військо, але й до інших територій і країн, зокрема, Австрійську імперію. У Австрії запорожці опинялись через молдавські і волоські землі. Оселялись вони на Військовому кордоні, території, де ще з кінця XV ст. мілітаризоване населення – граничари мали захищати кордони з Османською імперією. 25 квітня 1785 р. австрійський імператор Йосиф ІІ прийняв на службу запорожців і наказав оселити їх по обох берегах р. Тиси, в районі Темишварського Банату та у Бачківській жупанії. Загальна кількість козаків, які вступили на австрійську службу, становила близько тисячі осіб. 

Міграції із османських володінь викликали серйозні зміни у ставленні султанського уряду до задунайських запорожців. В умовах підготовки нової війни з Росією, такі тенденції були вкрай небажані. У зв’язку з цим запорожцям знову дозволялось створити власну військово-адміністративну організацію – Січ, яка б мала певну автономію. Ймовірно вже з середини 80-х рр. XVІІІ ст. вона знаходилась у с. Катирлез в гирлі Дунаю, біля виходу його в Чорне море. Нині с. Сфинту Георге у повіті Тульча, Румунія. Відтепер козаки мали підпорядковуватись сілістрінському паші, але через його віддаленість від козацького центру, вони підлягали керівництву тульчинського або браїльського назиря (коменданта).

<picture></picture>Фото: Юзеф Брандт  — Козак і дівчина біля криниці

Більшість козаків, які перебували на узбережжях Чорного моря,  лиманів між річками Дніпро, Південний Буг, Дністер та Дунай складала запорозька сірома. Жила вона в землянках й напівземлянках, у складчину утримувала так звані рибальські заводи (морський завод – “карман”, річковий завод – “матули”) – неводи та човни, а виловлену рибу обробляли і продавали купцям, які спеціально за нею приїжджали з Молдавії та інших прилеглих земель. Деякі аргатували на неводах турків, інші наймались на різні тимчасові, сезонні роботи в навколишніх селищах і хуторах. 

У період російсько-турецької війни 1787–1792 рр. задунайці та чорноморці брали участь у військових діях на боці різних воюючих сторін.  Російський уряд був стурбований можливою участю задунайців у війні на боці Османської імперії. Підставою для занепокоєння було те, що султан мобілізовував козаків, фірман про це був зачитаний в Адріанополі “колишнім запорозьким козакам, які тепер займаються переважно рибальством у Дунаї”. Для керівництва обрали кошового отамана Якима Гардового. 

Під час перемир’я чорноморці та задунайці часто відвідували один одного, особливо родичі або старі товариші по Запорозькій Січі – “їздять і компанію водять”, про що доповідав полковий старшина чорноморців Герасим Лисенко. Після 1792 р. територія можливого розселення задунайських запорожців у межах Османської імперії зменшується, адже за умовами Ясського договору кордон між двома країнами був установлений по р. Дністер. Більшість колишніх козаків, незадоволених своїм становищем у російських, османських, молдавських, австрійських землях, почали стягуватись навкруги Січі в Катирлезі. Збільшення кількості козацького населення поблизу кордону продовжувало непокоїти владні кола Російської імперії. Внаслідок використовувались заходи, які були апробовані у попередні роки – “амністії”, “приватні запрошення”, “агітатори”. Козаки, за свій перехід вимагали,  в першу чергу, гарантій безпеки, відсутність переслідувань та землі, зокрема, “порожні землі, що знаходяться поблизу міста Одеси”. Однак більшість не підтримувала перехід до Росії. Так, на весні 1794 р. через намір перевести “весь Кіш” до Росії ледь не втратив життя кошовий отаман Трохим Помело, що перебував на посаді з 1791 р. Проти нього виступили козаки протурецьких настроїв, вночі оточили його будинок і не знайшовши отамана, який встиг втекти, забрали його майно. Після інциденту кошовим обрали вже вдруге Якима Гардового, який також не переймався турецькими настроями. 

У процесі заселення та освоєння пониззя Дунаю запорозькі козаки зустріли значний опір козаків-некрасівців, з якими нещодавно разом брали участь у російсько-турецькій війні на боці Порти. Некрасівці були донськими козаками-старообрядцями, які брали участь у повстанні Кіндрата Булавіна і після його поразки на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим пішли на Кубань, а в 40-70-х рр. ХVIII ст., через внутрішні суперечності та політику російського уряду, вони почали переселятися на Дністер і пониззя Дунаю. У 1780-х рр. некрасівці  офіційно отримують дозвіл турецького султана на поселення у дунайських гирлах. Разом з ними оселялось й російське, переважно селянське-старообрядницьке населення, яке отримало в Буджаку назву липованське або пилипонське. Активна розбудова Січі задунайцями і пов’язаний з нею перерозподіл земель, як засіб існування, мав неодмінно призвести до конфлікту з некрасівцями. Перш за все, у суперечках між двома групами козаків значення мала вигідна земля у дунайському гирлі, плавні, рибні лови, але й не останню роль відігравали також їхні різні релігійні традиції. Султанський уряд та місцева влада не втручалась у конфлікт між козаками, вирішивши, що “ода гяур-ода гяур (“і ті невірні, і ті невірні”)… коли маєте силу – бийтеся собі”. Доки турецький уряд не реагував на конфлікт між задунайцями і некрасівцями, стосунки між ними дійшли до кривавих розправ. Вплинула на стосунки між запорожцями і некрасівцями й кризова ситуація усередині османських володінь, пов’язана з реформаторською діяльністю султана Селіма ІІІ та великого візира Алемдара Мустафи паші (Байрактара) в управлінні, економіці, армії. З’явились аяни, які не підтримували реформи султана і послабляли авторитет центральної влади. Серед противників реформ були у Сілістрі – Йиликоглу Сулейман-ага, у Відіні – Осман Пазванд-оглу, в Ізмаїлі – Ібрагім Пеглеван, за призвіськом Баба-паша (“батько”). Задунайські запорожці боролися у складі турецьких урядових частин з зазначеними можновладцями понад вісім років. У свою чергу некрасівські козаки підтримували Ібрагіма Пеглевана. Вже у 1797 р. російський агент у Галаці Павло Ренський повідомив генеральному консулу в Яссах Івану Северину про те, що “турецьких запорозьких військ кошовий” приїжджав до нього і під час цієї таємної зустрічі розповів, що задунайських козаків вже є близько 20 тисяч і внаслідок розпочатих військових дій проти заколотників Пазванд-оглу був надісланий один зі старшин ще збирати козаків вниз по Дунаю. 

<span> </span><picture></picture>

Фото: Інтент

У квітні – травні 1804 р. російська прикордонна влада була сильно занепокоєна появою в дністровському прикордонні значної кількості задунайських запорожців. Як свідчать донесення російської адміністрації, зосередження задунайців у Буджаку викликане прагненням останніх поповнити свої ряди за рахунок утікачів із Росії. Херсонський губернатор Олексій Окулов писав, що за даними, які отримав він від російського драгомана в Галаці, Павла Ренського “кожний день пристають до запорожців, яких зібралось уже на цей час близько 15000 чоловік”, “нові утікачі із російських кордонів і, навіть дівки, переходячи до них з того боку, виходять заміж за неодружених”. Серед таких, що захопив цей імміграційний рух, був інформатор видатного українського етнографа та історика Федора Кондратовича Ананій Коломієць. Він згадув, що  у 1802 р. втік зі служби в російській армії, куди потрапив як рекрут і тут “чутка пішла, що наші за Дунаєм, у Туреччині, що там добре, та й дядько у мене там був… От я собі думаю: “дай мені Господи тільки туди!...”. З-під Одеси, він разом з 15 товаришами пробрався до берега Дністра, там “добрі люди перевезли їх на турецький бік”. Після довгих блукань був завербований в задунайські запорожці і Семен Дубина, уродженець Чигирина, підданий поміщика Савицького. 1795 р. він відправився “на заробітки в різні місця, записався у бузькі козаки, після знищення їх прийшов до Одеси і найнявся у греків на судно”. Зустрів в одному із портів задунайського отамана Гната Коваля і “вступив за його пропозицією в ці ж козаки”. 

У 1803-1804 рр., поповнивши свою чисельність козаків з України, задунайці отримали дозвіл султанського двору селитися “по ордах татарських” в Аккерманському і Кілійському округах і по берегах нижнього Дунаю, “нижче Старої Кілії на острові в житлах некрасівських, звідки браїльський паша вигнав некрасівців і поселив запорожців”. За свідченням задунайця Миколи Діброви, усі вони перебрались із Сеймен у Вилкове та Катирлез на землю визначену їм від браїльського назиря, де й проживали близько трьох років. Однак довго тут козаки не протримались, бо напередодні чергової російсько-турецької війни, задунайці змушені були перебратися до Браїли під захист паші.

Факти свідчать про важливість існування Катирлезу для задунайських запорожців, як традиційного козацького центру. Однак про дану Січ відомо досить мало через брак джерел. У Січі, за усталеною традицією проживало керівництво козаків – кошовий отаман, старшина, куренні отамани і лише неодружені козаки. Одружені мали жити в селах і хуторах навколо Січі. Вони підпорядковувались османським керівникам в Сілістрії, Тульчи або Браїли. 

Січ обов’язково мала клейноди – символи влади. Серед них в цей час відомі байрак (значок-прапор), бунчук, пернач і печатка. В дослідженнях вченого Федора Кондратовича визначено, що у задунайських козаків січовий прапор замінювався «турецьким бунчуком.... кожний курінь мав свій байрак – рід значка з червоного сукна з білим півмісяцем і 6 зірками. У випадку смерті будь-кого з козаків, перед куренем виставлявся цей байрак як військову почесть померлому”. Крім цього, про прапор й інші символи є свідчення самих запорожців: “Прапор дійсно був та один пернач, … прапор … був кольором жовтим, а у середині білого кольору півмісяц”. 

<span> </span><picture></picture>
Сергій Васильківський - Задунайський запорожець

Наприкінці 90-х років XVІІІ ст. з’являється печатка задунайців. Ії поява безперечно засвідчує визначений статус козаків. Так, згаданий купець Євтіхій Кльонов у січні 1796 р. просив у отамана Якима Гардового “п’ять планкетів з військовою печаткою для проїзду за кордон козаків”. Печатка не мала зображень, а лише текст “Potkalı kazaklarının ser-kerdesi koşovıy. 1217” – “Поткальських козаків отаман кошовий. 1802/1803”. 

<span>На території Січі традиційно знаходилась площа з </span>церквою<span>, курені, приміщення для запасів їжі, зброї тощо. Військові підрозділи козаків формувались за куренями, але в разі необхідності вони приєднувались групами до османських частин.</span>

Продовження історії козаків після падіння Січі читайте незабаром на Інтент.

Олена Бачинська