Захисники олександрівської фортеці: історія 23-денної кругової оборони на Херсонщині

Двадцять три дні тривала оборона села Олександрівки на Херсонщині. Ще недавно заможне, популярне серед туристів село російська армія тижнями зрівнювала із землею. Кругову оборону Олександрівки тримали 94 бійці українських ЗСУ – включно з пораненими й нещодавно мобілізованими. Про те, як кілька десятків оточених захисників, не маючи жодного постачання, боронили село і буквально кришили елітні російські підрозділи, Інтенту розповіли офіцери 28-ої бригади імені Лицарів Зимового Походу Тарас Шуцман та Павло Кандибор.

Центром оборони стала школа

Про туалетний папір, ворожу БМП і вогонь на себе

Потрапили в пекло

Диво на війні і знищений ворожий "кулак"

Партизани і зрадники

Центром оборони стала школа

Тарас родом з міста Стрий на Львівщини. Навчався у Львівській академії сухопутних військ зі Львівської області, а після випуску кілька років тому прийшов на службу у 28-у бригаду. На початок повномасштабної війни він обіймав посаду командира роти. Павло – з Кривого Рогу, також випускник львівської "сухопутки", а в 28-ій бригаді був командиром механізованого взводу.

На початку вторгнення бійці перебували під Одесою, планувалося, що бригада повинна буде стримувати ворожий наступ на Одесу. Але коли стало зрозуміло, що росіяни провалили цю операцію, військових направили під Олександрівку на Херсонщині.

- Я зайшов в Олександрівку 26 березня, де повинен був прийняти управління у попереднього командира. На тому напрямку росіяни готували так званий "ударний кулак": планували зайти в Станіслав, Олександрівку і далі просуватися на Миколаїв. Буквально на другий день, 27 числа, ми опинилися в оточенні. Паша (Павло Кандибор. – Ред.) взяв своїх людей і проривався з боєм до мене, в центр. Отже, ми зрозуміли, що опинилися в повному оточенні, залишилися без припасів, з простою стрілецькою зброєю. Логістика була повністю відсутня, тобто ані їжі не було, – нічого. Того ж дня, 27 березня, орки почали "зачистку" села, - згадує Тарас.

94 українських оборонців (а серед них – і поранені бійці, і чимало щойно мобілізованих солдатів) зробили кругову оборону, центр якої знаходився у місцевій школі, де був добротний підвал.

- Пізніше, з радіоперехоплень та пропагандистських відео росіян ми дізналися, що вони думали: українців тут – цілий батальйон. Ага, два батальйони (сміється. – Ред.). Ми робили все грамотно, часто міняли пости в селі, і вони так і не змогли второпати, яка у нас система постів, - розказує захисник.

Фото: Тарас Шуцман праворуч, Павло Кандибор - ліворуч 

Про туалетний папір, ворожу БМП і вогонь на себе

Першими наступ почали російські елітні десантники, але після того, як українські бійці фактично їх перемололи, у бій пішли піхотинці: "ДНРівці", якути, буряти, кадировці і так далі. Щотижня росіяни проводили по 2-3 ротації, намагалися весь час кидати проти українців свіжі сили та техніку, не шкодували артилерії.

- У них була величезна перевага в артилерії, було все: від 120-ої і до 152-ої. І навіть були такі моменти, що вони працювали по нас з УР-77 (радянська самохідна реактивна установка, використовується росіянами зокрема для руйнування міської забудови. – Ред.). Ця "УРка" зруйнувала весь третій поверх школи, він просто склався разом із другим. А далі вже добивали артилерією. Нам доводилося час від час просити вогонь нашої артилерії, викликати вогонь на себе. Росіяни лізли просто з усіх напрямків, іноді обстріли були по півтори-дві години взагалі безперервно, що й голови підняти не можна. Але своїх людей вони взагалі не шкодували. 13 квітня за годину бою з двох великих груп противника живими у них лишилися 12 людей з першої і 6 – з другої. Але їм було, схоже, все одно на свої космічні людські втрати. Перли й перли, - каже Тарас.

Оборонці не здавалися: попри постійні обстріли та нищівні удари кожен тримав свою позицію і виконував свої обов’язки: цілодобово чергували на постах, доглядали поранених, робили бойові виходи і трималися, як би важко не було. Кожен був на своєму місці і кожен розумів, що від нього залежить життя інших.

Фото: Тарас Шуцман, Павло Кандибор  

- Ми палили їхні БМП, наче коробки. В бою не вдавалося здобути протитанкові боєприпаси, тож одну ми спалили туалетним папером. Вона нас страшно утюжила, тоді я взяв кількох відважних хлопців, вийшли ми над вечір, переночували в одній хаті, вранці-рано обійшли її тихенько, де вона там стояла, і ми спалили її за допомогою туалетного паперу. Звучить смішно, але то нам була хороша поміч, - згадує Павло.

Фото: Тарас Шуцман, Павло Кандибор

Потрапили в пекло

Після повного виконання поставленого бойового завдання захисники намагалися вийти з оточення через Дніпровсько-Бузький лиман, але інформація про це стало відома противнику. Коли бійці спробували виходити байдарками, то потрапили в засідку.

- Ми з Пашею як командири потрапили в пекло, бо були останні. Працювали по нам гарматами, з БМП-3, з "Утьосів" ("Утьос" – радянський 12,7-мм великокаліберний кулемет. – Ред.). Тож провалився наш відхід, ми повернулися в школу, хоча її вже по суті й не було, вони вже тоді в підвал проривалися. У селі орки знищували кожну хату, бо думали, що ми там ховаємося. Їхні командири дуже кіпішували, люті були, хотіли взяти нас в полон, не могли зрозуміти, як так, що у них командири – двохсоті постійно. Навіть їхній начальник роти розвідки намагався нас "зачистити" і отримав поранення. Щось не повезло, певно, йому, - жартує Тарас.

Диво на війні і знищений ворожий "кулак"

На 23-й день кругової оборони, центром якої лишався шкільний підвал, у наших бійців майже скінчилися боєприпаси, зокрема й ті, які вони змогли захопити у ворога.

- Школа сипалася, штурм за штурмом. У нас майже у всіх були контузії. І лишалося там хіба на кілька пострілів боєкомплекту. Ми порадилися і вирішили прориватися, бо вже не було чим воювати, якби ще на день лишилися. Ми вирішили відходити в сторону Станіслава (село в Херсонській області. – Ред.). Заховалися у підвальчиках в будинках, вони виставили танки з боку Станіслава і почали їздити машинами по селу. Ми сиділи й молилися реально. У нашому підвалі один хлопець говорив молитву, інші повторювали. Врятувати реально могло тільки диво. І воно таки сталося, - розповідає Тарас.

Противник, який так і не розумів, скільки оборонців в Олександрівці, вирішив замовити авіацію, аби вона знищила українські сили. Самі ж піхотинці паралельно бігали вулицями, шукали будинки з підвалами і кричали: "Виході!", погрожуючи закидати підвали гранатами.

- І тут ми почули авіацію. Зразу навіть не зрозуміли, що до чого. А найсмішніше, що нічого не встигли зрозуміти їхні піхотинці, від яких лишилося шмаття після відпрацювання їхньої ж авіації. Певно, вирішили, що то бігаємо ми. А то були їхні… Ми посиділи ще трохи і десь близько другої ночі  я доповів командиру, що ми будемо прориватися, бо інших варіантів не було. Ми вибігли, скомандували всім іти в напрямку сміттєзвалища, я йшов першим, а Павло замикав і витягував поранених. Ми зайшли в лоб їхньому посту, вони того не очікували й спали, то поки вони прокинулися і почали стріляти, наші їх знищили. Потім ми вже вийшли в чисте поле і бачимо – ззаду вилетіли БМП-3. У полі нема де від них ховатися. Але назустріч нам уже йшов наш "Іноземний легіон". Вони нас прикрили і допомогли вийти до своїх. Шансів нам звідти вибратися був один зі ста. А, може, й менше. І ми ним скористалися. Та головне: ми повністю зламали їхні "ударний кулак": вони більше так і не змогли розвинути звідти наступ на Миколаїв.

Партизани і зрадники

Хлопці згадують, що деякі місцеві їм активно допомагали: хтось дізнавався у росіян важливу інформацію і передавав бійцям, хтось приносив їжу і воду, хтось показував міцніші підвали, допомагав пораненим. Втім, з-понад двохтисячного населення у селі лишилися одиниці, та й від самого села лишилися переважно суцільні згарища і купки розтрощеної цегли.

- Один з наших помічників вижив і вийшов разом з нами. Але були й інші люди. Одна бабуля готувала їм їжу і здавала наші пости. Через неї загинули троє наших людей. І таке бувало…

- Ну ви там, якщо що поправте, щоб було гарно написано, що ми нарозказували. Фотки скинемо. Зараз трохи зайняті тут, в Бахмуті, - кажуть на прощання співрозмовники.

Нещодавно на сайті президента з’явилася петиція від імені Олександрівської старости Наталії Каменецької – про присвоєння капітану Тарасу Шуцману і старшому лейтенанту Павлу Кандибору звання Героя України:

"Враховуючи тривалість, співвідношення сил та засобів, це друга, найдовша кругова оборона з початку повномасштабної війни, після героїчної "Азовсталі". Я та мешканці села Олександрівки переконані, що Україні потрібні не тільки полеглі, а й живі Герої", - йдеться в петиції.

Фото: Тарас Шуцман, Павло Кандибор 

Євгенія Генова