Задунайська Січ та її козацька спадщина

Задунайська Січ, спадкоємиця Запорозької, стала унікальним осередком козацької автономії та військової майстерності на Дунаї, поєднуючи традиції запорожців із політичними і стратегічними інтригами між Російською та Османською імперіями. В другій частині її історії, ми розповімо про свободу, адаптацію до нових умов та боротьбу за збереження козацького способу життя в умовах змінного геополітичного середовища, а також про те, як Задунайська Січ стала центром відновлення державотворчих традицій українського козацтва.. 

Важливим фактом, що свідчить про статус Катирлезької Січі є наявність одружених козаків і народжених на землях Січі дітей. Більшість одружених козаків жили у землянках, займались рибальством і промислами у гирлі Дунаю, наймались на заробітки. В Катирлезькій Січі більшість задунайців походили з колишньої Запорозької Січі, зберігали її військовий досвід, вільний дух і традиції, а елементи некозацького походження, як правило, не відігравали визначну роль. 

Під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр. задунайські запорожці служили під командуванням браїльського назиря Ахмет-паші та кошового Гната Коваля, дислокуючись у фортеці Браїла й інших містах, а також у турецькій річковій флотилії. Вони вирізнялися боєздатністю та знанням переходів через Дунай. Поповнення відбувалося як централізовано, так і через вербування окремих утікачів із українських земель. Водночас траплялися переходи козаків на бік Росії, як-от отамана Трохима Гайдабури зі 103 людьми.

Успіхи вербування спонукали російське командування створити Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо (затверджене 20 лютого 1807 р.) з центрами в Кілії та Галаці. Воно мало зовнішню подібність до Запорозького війська, але підпорядковувалося повністю російській владі: старшина призначалася, а не обиралася. До нього приймали запорожців, чорноморців та інших мешканців регіону, особу яких підтверджували присягою свідків.

Чутки про створення на Дунаї “Нової Січі” викликали серед українських селян надії на відродження козацтва й масові втечі, що призвело до ліквідації війська. Частина усть-дунайців утекла за Дунай або лишилася в Бессарабії.

Бухарестський мир 1812 р. приєднав Бессарабію до Росії та встановив кордон по Кілійському, а з 1817 р. — по Сулинському гирлу. Острови Леті та Четал стали нейтральною зоною, а запорозьких рибалок переселили у малопридатні місця. Місцеві жителі й козаки чинили опір, руйнуючи прикордонні межі.

Наприкінці 1813 р. задунайці зайняли некрасівське с. Верхній Дунавець, де заснували Січ (існувала до 1828 р.). Її ядро становили досвідчені запорожці, що зберігали традиції й виконували накази турецької влади; значну частину населення складали рибалки з обмеженим козацьким статусом.

Здебільшого, нова організація зберігала особливості Запорозької  Січі в соціальному та військовому  побуті. В Дунавецькій Січі, як і на Запорозькій, не було кріпацтва. Це стало однією з головних причин частих втеч на Січ селян-кріпаків з України та Росії, солдат, чорноморських козаків, які не бажали переселятися на Кубань та ін. Основну масу населення Січі становили середні й бідні козаки. За різними даними населення, що підлягало юрисдикції Дунавецькій Січі становило від 15 до 20 тисяч осіб.

Біля Дунавецької Січі розташовувалися селища одружених запорожців та інших сімейних поселенців, які юридично не належали до козацтва. Такі поселення називали козацькою райєю — за аналогією з усім християнським населенням Османської імперії, що сплачувало податки. До райї входили села Райя (Козацька), Караорман, Саранасув, Катирлез (Сфинту Гєоргє), Озаклія, Іглиця, Нижній Дунавець, Горга, Муругіль та інші — від 150 до тисячі дворів кожне.

У самій Січі були курені для неодружених козаків (2–5 осіб у кожному), титарня з духовенством і паланка з помешканням кошового, коморами, канцелярією та льохом. Частина козаків перебувала на заробітках чи в походах.

<picture></picture>Фото: Фотій Красицький — Гість із Запоріжжя 

Січ користувалася автономією: земля звільнялася від податків і повинностей, окрім військової. Козаки займалися землеробством, скотарством, рибальством і торгівлею. До володінь Коша належали острови Дунайської дельти, частина Добруджі між Свято-Юрським гирлом і озером Гасан, а також поселення між Дунаєм і річкою Ташаул. Тут поряд із запорожцями жили молдавани, греки, болгари, серби, росіяни-некрасівці та липовани. Земля залишалася під османською юрисдикцією, але козаки підпорядковувалися власному Кошу.

До Січі приймали будь-кого, незалежно від минулого, стану чи віри, окрім мусульман, яких забороняв османський уряд. Зберігалися традиції управління й побуту: адміністративну, судову, військову та господарську владу виконувала виборна старшина. Перевибори отаманів дивували турецьку владу: невдалого могли скинути й покарати, а на його місце обрати іншого.

До старшини входили кошовий, писар, осавул і товмач. За турецьким регламентом кошовий мав звання двобунчужного паші та спілкувався з чиновниками лише через драгомана, розмовляючи українською. При ньому перебував турецький представник для передачі рішень, нагляду й збору податків за межами козацьких земель. Кошовий підпорядковувався сілістринському або тульчинському паші (козак-баші).

<picture></picture>

Січ мала близько 40 куренів, більшість із назвами, як у Запорозькій Січі, та два — Болгарський і Сербський. Клейноди складали бунчук, пернач, топуз і печатка. Писар і драгоман вели листування та видавали білети козакам для промислів: наприкінці існування Січі драгоманом був тульчинський аян Гусейн-Ефенді.

Османський уряд надавав «кормові гроші» — платню, провіант (1200–1400 ок на курінь), 200–300 левів, десятину з прибутків підлеглих землеробів і рибалок, а також сочевицю, оцет, масло, порох і свинець.

Незначні порушення козацьких звичаїв розглядалися отаманами у куренях або громадою в райях, серйозні – кошовим отаманом чи січовим товариством. Покарання включало штрафи (“джереме”) і бичі за крадіжки або незаконний набіг: за тяжкі злочини могла загрожувати смертна кара або суд у Браїлі чи Галаці.

Дунавецька Січ дратувала російський уряд, який прагнув переселити задунайців, тоді як Оттоманська Порта надавала пільги і амністію, що розділяло козаків на проросійських і протурецьких.

Під час війни 1812 р. з Францією в Росії розробили проект відновлення “Вільного Дунайського козацького війська” в Бессарабії. До нього мали входити колишні козаки, вихідці з-за Дунаю та вільні піддані. Військо отримало б землі між Дунаєм і Дністром, організаційно нагадувало Чорноморське козацьке військо, з козацьким самоврядуванням та кордоном на Дунаї і Чорноморському узбережжі.

Цей проект був поданий командуючому Дунайською армією адміралу Павлу Чичагову. Він загалом схвалив проект, виходячи, перш за все, з військових потреб. Однак проти відновлення в краї козацтва рішуче виступила місцева адміністрація на чолі з бессарабським цивільним губернатором Скарлатом Стурзою. Він рішуче відхилив проект, посилаючись на досвід утворення Усть-Дунайського війська, що призвело до активізації селянського руху.

Зацікавлений у швидкому заселенні прикордонної території межиріччя Дністра та Дунаю, російській уряд офіційно дозволив козакам селитися в Бессарабії. За деякими відомостями в ній вже проживало понад 1300 усть-дунайських, задунайських і чорноморських козаків. Організацію їх оселення було покладено на колишніх старшин усть-дунайців вищезгаданого полкового осавула  Романа Согутчевського і значкового товариша Гаврила Вареника, які отримали право збирати козаків з усього краю. Цим заходом урядова адміністрація розраховувала залучити на бік Росії задунайських запорожців. 30 серпня 1814 р. уряд видав маніфест, за яким задунайцям оголошувалася амністія і дозволялося селитися разом з колишніми усть-дунайськими козаками. У липні 1816 р. його дія була продовжена. Намагаючись надалі стимулювати вихід задунайців у Росію, їм з 1817 р. надавались права іноземних колоністів.

Всі ці заходи істотно вплинули на задунайських запорожців. Тим більше, що уряд досить активно використовував для цього усть-дунайську старшину. Протягом 1815 – 1817 рр. із-за Дунаю в Бессарабію вийшли декілька груп запорожців. В тому числі 70 козаків на чолі з курінним отаманом Поповичевського куреня Пилипом Добровольським, за якими незабаром вийшли ще 600 чоловік на чолі з курінним отаманом Пашківського куреня Давидом Новицьким. Це був не перший перехід Пилипа Добровольського. Перед цим він записався в Усть-Дунайське Буджацьке військо, а потім знов повернувся в Браїлу до задунайських козаків. Інша група із 670 козаків одержала землю в Ізмаїльському повіті, де разом з усть-дунайцями в 1818 р. оселилися в с. Дракуля (тепер с. Трудове Кілійського району Одеської області). 

<picture></picture>

Фото: mukachevo.net

У 1820 р. інша група усть-дунайських козаків і задунайських запорожців, незважаючи на опір земській поліції, оселилась в Аккерманському повіті, заснувавши село Акмангіт. Серед тих, хто оселився були задунайські старшини – полковий осавул Роман Согутчевський, значковий товариш Гаврило Вареник та ін. Новопоселенці сіл Дракуля й Акмангіт відмовлялися від сплати податків і виконання повинностей, рішуче домагаючись створення в Південній Бессарабії козацького війська. За їх проектом його територія мала охоплювати землі між Дунаєм та Дністром. Кіш та Січ розташовувались у селі Акмангіт. Козаки вимагали виключних прав на землекористування і рибальство, утворення власних органів самоврядування. За ці пільги військо мало нести власним коштом прикордонну службу на Дунаї і Чорноморському узбережжі. Місцева влада не вважала можливим створити з козаків, які оселилися в Дунайських степах, окреме військо, окрім усього іншого ще й тому, що вони “не благонадійні для кордонної варти”, через те, що “єдиноземці їх перебувають у турецьких володіннях біля самого кордону”. 

У середині 20-х рр. ставлення царської адміністрації до козаків у Бессарабії помітно змінюється. Із Задунайської Січі в 1824 р. почався масовий вихід козаків у російські межі, що було викликане спробами Османської імперії використати задунайців для придушення національно-визвольного руху в Греції. Відіграла свою роль й агітація усть-дунайців, зокрема значкового товариша Ксавелія Чернявського. Переважна більшість вихідців селилася в Бессарабії разом з усть-дунайськими козаками, відмовляючись від підпорядкування відомству іноземних колоній. 

Це створило в прикордонні певну напругу. Прагнучи стимулювати подальший вихід задунайців і враховуючи підготовку до війни з Портою, російський уряд у лютому 1827 р. дозволив задунайським запорожцям селитися разом з усть-дунайцями. Перші звільнялися на 10 років від податків, військового постою та інших повинностей, переселення до колоній іноземних поселень було не обов’язковим, їм надавалось 30 дес. землі на родину.  Другі звільнялись на три роки від сплати податків і на 10 років від військового   постою.

Перехід запорожців тривав до початку російсько-турецької війни 1828 – 1829 рр. У зв’язку зі збільшенням населення в Акмангіті, частина  козаків перейшла на нове місце в Аккерманському повіті, де заснувала село Старокозаче (тепер Білгород-Дністровського району Одеської області). 

Переходи задунайців до Росії спричиняли не лише агітація проросійської старшини та обіцяні пільги, а й невдоволення становищем в Османській імперії. Обтяжливою була військова повинність: козаки мусили брати участь у походах турецьких військ, зокрема каральних експедиціях проти болгар, греків і сербів. Не всі йшли у походи — чимало займалися землеробством, промислами чи рибальством, особливо на виснажливих рибних заводах. Це свідчило про наявність серед них незаможних — “голоколінчиків” і “безштаньків”, які часто не мали нічого, окрім шмаття.

Майнове розшарування поглиблювало суперечності між заможною верхівкою (“дуками”, “срібляниками”), що прагнула повернення до Росії, та біднотою й старими бурлаками, які воліли лишитися за Дунаєм, боячись втратити волю. Козацький елемент, що дотримувався запорозьких традицій, поступово зменшувався, що змінювало й саму суть існування Січі.

У 1820-х султанський уряд, через кризу в імперії та напружену міжнародну ситуацію, планував переселити Січ у віддалену Анатолію, що викликало тривогу серед козаків. Тим часом Росія готувалася до війни з Портою. З 1821 р. у Головному штабі розробляли маршрути руху армії на Дунай і Балкани, а з 1826 р. активізували плани через грецьке питання.

Однією з проблем для росіян була мала кількість суден на Дунаї, відсутність досвіду в навігації його заплавами й протоками. Натомість задунайські запорожці мали легкі чайки й дуби та добре знали місцевість, що у складі турецької армії могло б серйозно завадити російським операціям. Це визнавав начальник Головного штабу Іван Дібіч у листуванні з генерал-губернатором Михайлом Воронцовим. Дібіч просив розробити заходи для ліквідації чи переселення задунайців у разі війни. Воронцов відповів, що має впливових людей серед турецьких запорожців і спробує використати їх для повернення козаків під російську владу.

Отже, обидві держави – Росія та Османська імперія напередодні нової війни намагалися різними засобами (мирними і немирними) підпорядкувати собі козаків. Османський уряд збільшив платню козакам і посилив за ними нагляд. Російський уряд посилив заходи щодо привернення на свій бік  задунайського козацтва. Через ізмаїльського градоначальника генерала Сергія Тучкова розпочались таємні переговори з кошовим отаманом Василем Незамаївським і далі з новим кошовим Йосипом Гладким про можливість переходу задунайців. Одна частина козаків прийняла пропозицію про перехід на російський бік. Але більшість була впевнена в тому, що під час війни Росія захопить землі Січі, тому потрібно переходити на інше місце. 

<picture></picture>

План Дунавецької Січі

Кошові отамани цілком розуміли всю складність ситуації та її наслідки, в якій опинилось населення Задунайської Січі. Вже отаман Семен Мороз зауважував, що при спробі втечі на бік росіян, турки знищать не лише козаків, але й інше християнське населення краю. Зважився на рішучий крок лише кошовий отаман Йосип Гладкий. Ставлення до цієї людини серед сучасників і оцінка серед науковців неоднозначна: від негативної – авантюриста і пройдисвіта, до легендарної й визначної для козацтва. Він не був представником тих “старих” запорожців, які дотримувались традицій січового життя. При його обранні на посаду кошового значну роль відіграли козаки з  райї, тобто козацько-селянського населення, яке записалось до задунайців протягом перших десятиліттях ХІХ ст., здебільшого, це вже одружені козаки, які не мали запорозьких звичаїв. Блукаючи по заробітках у Південній Україні, познайомився з задунайцями, які повернулись до Росії, але в  Ізмаїлі перейшов за Дунай. Видав себе за одинака (хоча був вже одружений і мав чотирьох дітей) він записався до задунайських запорожців, брав з ними участь у поході під Міссолунгу, мав нагороди від турецького уряду. У жовтні 1827 р. його обрали кошовим отаманом. Свої плани, щодо переходу на російський бік, Йосип Гладкий тримав у таємниці, адже як і раніше, за подібні наміри на Січі карали на смерть.

На початку війни 1828–1829 рр. султанський уряд мобілізував задунайців, близько двох тисяч із них відправивши до Сілістри — переважно прихильників турецької сторони. У травні 1828 р. кошовий Йосип Гладкий перевів іншу частину козаків через Дунай до російської армії, забравши військову канцелярію, церкву, скарбницю, прапори та клейноди, що символізувало перехід усього Коша. Це поставило під загрозу українське населення, яке залишилось у Подунав’ї.

Частина задунайців оселилася в містах і селах Добруджі або служила у турецьких фортецях. Козаків у Сілістрі турки роззброїли й ув’язнили в Адріанополі та Константинополі, згодом звільнили, і вони повернулися до Дунайської дельти. Надалі частина колишніх задунайців із Росії розчарувалася та повернулася назад за Дунай.

Задунайська Січ, проживши десятиліття в турецьких володіннях, зберегла військову організацію та традиції запорозького лицарства, лишаючись символом незалежного братства для українців під російською владою. Її діяльність увійшла в думи, пісні, перекази та надихнула Семена Гулака-Артемовського на створення опери «Запорожець за Дунаєм». У Верхньому Дунавці (Румунія) встановлено пам’ятний знак на місці Січі та діє Покровська церква, названа на честь козацької. Місцеві мешканці — нащадки задунайців — і нині зберігають мову, культуру та традиції.

Олена Бачинська