"За себе вже не боїмося, дуже страшно за внуків", - сім'я після обстрілів на Миколаївщині

Родина Мірошниченків пам’ятає 13 березня 2022 року як чорний день. Тоді село Зелений Гай на Миколаївщині пережило найжорстокіші обстріли, внаслідок яких загинули та були поранені цивільні мешканці, зазнали пошкоджень та руйнувань багато житлових будинків та інших будівель. Сімейна пара Ігор та Надія не знають, чому війна увійшла в їх спокійне життя, як відбудовувати знищену хату і жити далі після смерті близьких. 

Журналісти ЦПР разом із документаторами громадської приймальні УГСПЛ в Одесі в рамках ініціативи "Трибунал для путіна" з’їздили в громаду та поспілкувалися з мешканцями про ті події.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Де вас застало 24 лютого?

Надя: Тут вдома ми знаходились. Вночі прокинулися від вибухів і літаків. У нас як війна почалася донька зателефонувала з Миколаєва, що їдуть до нас. Вона приїхала з колегою, яка була з чотирма дітьми. Поки будова була ціла, діти жили у нас. Ми їм підготували підвал. Також зі своєю сім'єю в нас жив син. 

І от тільки починається приліт – всі у підвал. Дітки звикли та спали вже як солдатики – коло себе тримали тільки взуття та одяг, щоб одразу вибігти.  

Ну а потім вже, коли стало страшно, чоловік настояв, щоб діти поїхали. Син зі своєю сім'єю не схотів, каже: "Ми без вас ніде не поїдемо, як ми десь будемо, а ви тут будете?".

Що сталося 13 березня? 

Надя: 6 березня поїхала донька, а ми залишилися до 13. Напередодні було неспокійно. Здригався весь дім. Син зі своєю сім'єю, ми двоє, рачки перелізли в погріб та закрилися до 6 години ранку. Сиділи й молилися вже, і просили Бога, щоб все було добре. 

Зранку вирішили попити кави, було холодно, ми були не дуже добре одягнені. Онука, старша донька сина, пішла до хати вдягатися, а ми тут на кухні каву робимо, чоловік пішов там попоратись по господарству, а син підійшов до воріт подивитися. Після чого почало все труситися, він тільки зайшов до хати - і прилетіло до воріт. Десь о 7 години ранку. 

Якби син тоді не відійшов, то його б вже не було. Ворота вибило, двері вибило, а потім на онуку. Вона стала сильно кричать, повна хата диму, ми до неї, думали, що щось попало, бо тут і осколки й все летіло.

Чоловік каже, що давайте збираємося будемо їхати кудись. Заїхали до родини його сестри. Лишили їй ключі від хати і виїхали. Коли були десь за Южноукраїнськом, нам зателефонували, що вони загинули - Надія і Сергій. 

Вони тільки з двору вийшли - і в неї попало, а потім в нього. І це все на маминих очах. Їй було на той час 90 років. Вона так кричала. Доньку викликали на упізнання, але тіла майже не вцілили. Їх заховали в Миколаєві на Мішковському кладовищі, томущо сюди нікого не пускали військові.

Як постраждали родинні будинки?

Надя: В міліцію щодо руйнування ми зверталися, заяву подавали, у нас є витяг з ЄРДР. Усе зафіксовано й дільничний приїжджав.

Ми до війни зробили ремонт й вважали, що нам цього вистачить до смерті, вже не будемо нічого робити, а тепер доводиться. Але вже здоров'я немає то все заново переробляти. Слава Богу, допомагає наша сільська рада, волонтери й благодійні фонди. 

У мами теж щось зробили, бо вона ні з ким не хоче жити, звикла сама, їй 91 рік. Слава Богу, вона на своїх ногах, ще щось хоче там зробити.

Чекаємо, що з Карітасу мають приїхати й вставлять бабусі вікна, там нема ні вікон, ні дверей, стеля впала. Сільська рада надала шифер, то ми перекрили хату. Щоб вона не розвалилась, бо там і стіни такі геть побиті. Нема ні паркану, ні воріт, все знесло.

Як ви гадаєте, чому військові рф вчиняють такі злочини?

Ігор: Політика, жили собі нікого не чіпали. Як то кажуть, придурок при владі у рф. Вони заслуговують щонайтяжчих покарань. Вони хочуть нас, українців, знищити, що тут не зрозуміло. 

Надя: Одразу як почалася війна в мене було питання: чому? за що? В нас село багатонаціональне, ніколи нікого не принижували. Ми були на Західній Україні, ось дев'ять місяців, до нас було дуже гарне ставлення. Люди допомагали усім, чим могли. Також з нами були переселенці з Донецька, з Луганська, з Маріуполя.

І коли це кінчиться? Дуже страшно. За себе вже не боїмося, дуже страшно за внуків, за дітей. 

Ця інформація зібрана та зафіксована Центром публічних розслідувань разом із документаторами громадської приймальні УГСПЛ у м. Одесі в рамках ініціативи "Трибунал для путіна".

Ната Чернецька