Аккерманська область: короткий епізод в історії Буджаку

Аккерманська область, через замалий строк свого існування (7 серпня – 7 грудня 1940 р.) лишила непомітний слід в історії сучасної Одещини. Однак саме її функціонування суттєво вплинуло на сучасні українсько-молдавські відносини та проблему розмежування кордонів. Аккерманська область була першим експериментом з впровадження певної економічної автономії у радянському Буджаку, враховуючи його етнічну строкатість та геополітичну цінність. Саме розкриттю діяльності цієї "найменш україномовної області УРСР" і присвячено цю публікацію.

12 жовтня 1924 р. у рамках загальнорадянської національно-культурної політики коренізації у складі Української радянської соціалістичної республіки (УРСР) була створена Молдавська Автономна Радянська Соціалістична республіка (МАРСР) зі столицею в с. Балта, з 1929 р. – в Тирасполі. МАРСР здебільшого займала етнічні українські землі Подністров’я та Поділля. У перспективі планувалося визволення молдавських земель Бессарабії та утворення там Молдавської Радянської Соціалістичної республіки. 28 червня 1940 р. Робітничо-Селянська Червона Армія розпочала похід на окуповані Румунією у січні 1918 р. колишні землі Бессарабської губернії Російської імперії. Протягом кількох днів, майже без серйозного супротивну, вона захопила землі колишньої Бессарабської губернії. Необхідність існування МАРСР у складі УРСР відпала і 2 серпня 1940 р. МАРСР була переформована у Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку (МРСР). Новоутворена МРСР одразу виступила за включення до її складу Ізмаїльського повіту, мотивуючи це тим, що більшість населення тут складають етнічні молдавани (32,5% населення). Також молода республіка потребувала власного виходу до Дунаю та плодючих земель Придунав’я. Молдавани апелювали не лише відносно чисельної переваги молдавського населення, а й на історичні відомості. Начебто Молдавське князівство мало і вихід до Дунаю і до Чорного моря у кінці XIV – середині XV ст. При цьому у МАРСР якось забули, що Придністров’я ніколи не належало до Молдавського князівства і на жодній історичній мапі розташування молдавських володінь за Дністром не зафіксовано. Але Тирасполь віддавати зовсім не хотіли.

Позиція молдавських "товаришів" була негативно сприйнята в УРСР. Голова Верховної Ради УРСР Михайло Гречуха зауважив, що українці та росіяни разом становили майже 44% населення повіту, а республіка вже має власний річковий і морський флот. Він наголосив: "Не маю доцільності ділити інфраструктуру Дунаю по-між республік, ні з економічної, ні з стратегічної точки зору", – мотивуючи це наявністю Дніпровського річкового пароплавства, яке згодом брало активну участь у створенні Дунайського радянського пароплавства.

2 серпня 1940 р. коли була утворена МРСР, Аккерманський та Ізмаїльський повіти були передані УРСР за постановою Верховної Ради СРСР. Вже 7 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР внесла зміни до статей 13, 23, 48 Конституції СРСР щодо утворення Аккерманської області. У складі області були зазначені 13 районів, зокрема: Арцизький, Болградський, Бородинський, Килійський, Лиманський, Новоіванівський, Ренійський, Саратський, Старокозачий, Суворівський, Тарутинський, Татарбунарський, Тузлівський з містами Аккерман, Болград, Ізмаїл, Кілія та Рені. Кордони урядовці УРСР провели досить швидко і вже 13 серпня 1940 р у постанові Ради народних комісарів УРСР "Реорганізація народної освіти у новоутворених Аккерманський та Чернівецькій областях" чітко позначили Ізмаїльський повіт у складі Аккерманської області. За постановою тут впроваджувалося навчання українською мовою, румунська система початкових шкіл "примара" реформувалася за радянськими стандартами, з обов’язковим забезпеченням підручниками з УРСР. Ліквідовувалися духовні семінарії. Утворювалися педагогічні училища (у кожному – 160 студентів) з українською мовою викладання в Аккермані, з російською мовою викладання – в Ізмаїлі. Постанова також передбачала утворення Учительського інституту (330 студентів) в Аккермані. 15 вересня 1940 р. була проведена І міжрайонна конференція вчителів у Кілії. Такими освітніми постановами УРСР остаточно юридично закріпила нові землі, фактично без згоди Молдавської РСР.

<picture></picture>
Аккерманська область. ЗОБРАЖЕННЯ: Вікіпедія

Нова область мала площу 12 400 кв. км із населенням понад 600 тис. осіб. МРСР отримала лише північно-західну частину колишнього Ізмаїльського повіту з переважно болгарським населенням, однак вихід до Дунаю в районі с. Джурджулешти так і не було приєднано: до річки не вистачило 800 метрів від молдавського селища. Молдавські урядовці неодноразово порушували питання цього "несправедливого розподілу". У 1946 р. Голова Ради Міністрів МРСР Герасим Рудь звернувся на Пленумі ЦК КПРС до Йосипа Сталіна з проханням переглянути кордони між республіками. Проте І секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов не підтримав цієї ініціативи, заявивши: "Це ж адміністративні кордони. Все рівно живемо в одній країні". Подальші спроби Голови Ради Міністрів МРСР також не отримали підтримки союзного керівництва. Таким чином, територіальні суперечки з МРСР були остаточно подолані і УРСР отримала "найменш українську область".

Окрім освітнього напрямку, не менш важливим було облаштування господарської та податкової системи. При цьому реформи проводила Президія Верховної Ради СРСР, що свідчило про прямо зацікавленість радянського уряду в проведенні відносно м’якої радянізації в регіоні.

Постановами Президії від 15 серпня 1940 р. було націоналізовано землю разом із надрами, лісами та іншими природними ресурсами, а також приватні підприємства, на яких працювало понад 20 робітників або щонайменше 10 робітників за наявності механічного двигуна потужністю понад 10 кінських сил. Крім того, під націоналізацію підпали торговельні установи з річним обігом понад 600 тис. румунських леїв, електростанції, трамвайні господарства, нафтосховища, типографії тощо.

Було запроваджено соціальні пільги відповідно до стандартів СРСР. Зокрема, встановлювався 8-годинний робочий день замість 12–14-годинного, що існував за приватних румунських власників, надавалися чергові відпустки, передбачалася оплата простою та страйків, підвищена оплата праці в нічний і надурочний час, а також упроваджувалося державне страхування працівників. Соціальні гарантії було введено заднім числом (з 1 серпня 1940 р.), що дало змогу здійснити відповідні виплати вже в перший місяць існування області.

<picture></picture>
Селяни Татарбунар. ЗОБРАЖЕННЯ: bessarabiainform.com

22 серпня 1940 р. Рада Народних комісарів УРСР ухвалила постанову про податки та збори для населення, передбачивши низку поступок задля зміцнення лояльності в регіоні. Зокрема, мешканців звільнили від недоїмок і боргів, що виникли в румунський період, а також від податку на неодружених. Із 1 серпня запроваджувалася радянська податкова система: на 25% було зменшено податок на прибуток для приватних підприємств із річним доходом до 25 тис. руб., вводився промисловий податок, а впровадження місцевих податків відтерміновувалося до 1 січня 1941 р. Порівняно м’якою залишалася податкова політика щодо приватних землевласників. Для господарств із прибутком 1–2 тис. руб. податок становив 60 руб. і додатково 7 коп. за кожен рубль понад 1000 руб. Якщо прибуток коливався в межах 10–20 тис. руб., встановлювався фіксований податок 1810 руб. і 45 коп. за кожен рубль понад 10000 руб. Власники з прибутком понад 20 тис. руб. сплачували 6310 руб. і 55 коп. за кожен рубль понад 20000 руб. Отже популярна думка про майже миттєву колективізацію в регіоні виявилася трохи перебільшеною.

Дійсно постановою від 27 серпня 1940 р. діяла Постанова Раднаркому "Кооперативні організації в Аккерманський та Чернівецькій областях УРСР", але вона більше акцентувалася "на створенні товариств споживчої кооперації з споживчо-кредитними функціями для сільських та міських споживчих товариств, з передачею їм майна та приміщень, що раніше належали кредитним спілкам Румунії".

Досить незвичним може видатися затягування процесу формування місцевих органів влади в області. Остаточну структуру та склад керівних органів було затверджено лише 20 серпня 1940 р. постановою ЦК КП(б)У, а оприлюднено – 1 вересня в газеті "Придунайська правда". Ймовірно, керівництво Української РСР розглядало це питання як другорядне порівняно з економічними та освітніми перетвореннями, покликаними закріпити статус регіону як української території. Першим секретарем обласного комітету (обкому) Аккерманської області було обрано Михайла Георгійовича Кузнєцова, а головою обласного виконавчого комітету – Кулікова Григорія Івановича. Обидва керівники не були етнічними українцями, що пояснювалося не лише певним гальмуванням українізації в УРСР, а скоріше значною кількістю етнічних росіян, які ставилися з підозрою до культурно-мовних нововведень.

Таким чином, лише на початку вересня 1940 р. було завершено реорганізацію економічного та політичного життя в регіоні.

Здебільшого місцеве керівництво зосередилося на покращенні економічного стану регіону. 23 серпня 1940 р. обком Аккерманської області постановив до 1 грудня провести перепис поголів’я худоби та запросити 25 зоотехніків для вивчення стану тваринництва і покращення введення скотарства. Було наказано районним відділам заборонити забій племінної худоби та молодняка та організувати пукти розпліднення тварин. При м’ясокомбінаті м. Ізмаїл було створено тваринницьку базу на 150 голів. Тут було збільшено забій м’яса з 1500 до 3000 кг. Облаштовано ковбасний цех. Отже, керівництво зберегло імперську традицію сприйняття Буджака як переважно тваринницького регіону.

У вересні 1940 р. Ізмаїльський райком відзвітувався щодо покращення благоустрою міста. За 50 тис. руб. були відремонтовані мости в місті та дамба, перемостили цеглою вулицю Болградську. Було збудовано новий кінотеатр на 650 місць, відремонтовано зимовий кінотеатр. Вздовж Болградської вулиці посадили 20 тис. декоративних дерев, ще 5 тис. – на інших вулицях міста. На ремонт шкіл виділено 80 тис. руб., за містом облаштовано фруктовий сад на 200 дерев. Загалом на облаштування було виділено понад 110 тис руб., що майже в 4 рази більше, ніж румунською адміністрацією. У свою чергу колектив Татарбунарської сукняної фабрики у жовтні 1940 р. відзначив, що завдяки новому обладнанню виробництво тканин зросло з 7800 метрів (за весь 1939 р.) до 4900 метрів за вересень-жовтень 1940 р. Щоправда відомостей про якість продукції не надано, але зростання показників вражає.

Суперечливою була постанова від 3 жовтня 1940 р. Аккерманського обкому щодо наділення малоземельних селян землею. Акція проводилася в рамках радянізації регіону та політики колективізації. Надлишок землі в господарствах площею понад 20 гектарів передавали малоземельним селянам. Так, у с. Хаджи-Курди вони отримали понад 355 гектарів колишніх земель заможних власників, а в Татарбунарському районі 582 господарства – 6000 гектарів. Здебільшого землю відбирали у німців-колоністів Аккерманської області і передавали не лише місцевим малоземельним селянам, а й родинам 6000 переселенців із Західної України. У німців-колоністів конфіскували 51,2 тис. гектарів, переселенці отримали 18,5 тис. гектарів, колгоспи та радгоспи – 121 тис. гектарів, ще понад 6000 гектарів передали машинно-тракторним станціям та іншим організаціям. Колгоспи та радгоспи також отримали значну частину худоби й техніки: понад 3800 коней, 33000 овець, 1300 свиней, 35 із 38 тракторів, 3100 із понад 3800 жаток, а також усі три ковальські міхи.

Для "правильного" висвітлення цієї та інших акцій радянізації в жовтні 1940 р. було організовано районну періодику, причому всі газети друкувалися російською мовою. Так, у Татарбунарах виходила газета "По Сталинскому пути" тиражем 5000 примірників, у Тарутино – "Красное знамя" (3000 примірників), у Кілії – "Знамя коммунизма" (3000 примірників), а в Ізмаїлі – "Придунайская правда" (5000 примірників). Завдання газет полягало у висвітленні злодіянь колишнього румунського уряду та прославленні радянізації. Так, у доповіді І секретаря обкому Василя Горба зазначалося, що вантажники залізниці Аккермана перевиконали план на 130–150% від норми, а робітники млина с. Байрамчі – на 127–237%.

Досить кумедно виглядає обіцянка селян с. Каїри виконати постачання зерна державі. Каїри – село засноване ромалами, які зовсім не хотіли займатися землеробством. Тому питання, де ромали взяли зерно для держави – залишилося відкритим.

<picture></picture>
Роми-колгоспники. ЗОБРАЖЕННЯ: perito.media

Газета "Знамя Советов" повідомляло, що на початку 1940 р. румунська примарія зібрала з мешканців села Сар’яри 375 руб. на облаштування дороги, але ремонту не провели. На допомогу хворим туберкульозом та інвалідам виділяли по 5 руб. на рік, тоді як на канцелярські товари для жандармерії виділяли 644 руб. щорічно. Сама газета звітує, що радянська влада вже виділила на ремонт школи 40 тис. руб. і ще 9060 руб. додатково надасть на зарплатню вчителям. У цьому з газетою не сперечаємося. 14 жовтня обком Аккерманської області зобов’язав організувати у школах буфети, їдальні, гарячі сніданки та виробництво дитячого взуття та зимового одягу для школярів. В Ізмаїлі було облаштовано дитячий будинок для безхатченків.

Не менше уваги було приділено медичному обслуговуванню та дозвіллю. У Татарбунарському районі медичні витрати становили 70 тис. руб. за серпень-жовтень 1940 р. 105 тис. руб. тут було витрачено на 17 сільських клубів та 19 гуртків. Отже, обласна адміністрація дійсно робила рішучі кроки щодо покращення життя пересічних громадян, особливо у сільській місцевості.

Чорною плямою в історії Аккерманської області лишається політика репресій та депортацій населення. Ще 11 липня 1940 р. до Тарутіно прибув німецький консул в Чернівцях і доповів Голові Народного німецького управління в Бессарабії – доктору Отто Бронеске щодо переселення колоністів до Німеччини. Депортація проводилася протягом вересня-листопада 1940 р. і понад 93 тис. німецьких колоністів були переселені до Східної Прусії та Польщі. До Франції переселили мешканців с. Шабо. Зазвичай їх господарство, майно залишилося і було передано місцевим колгоспам та радгоспам. Після депортації німецьких колоністів лишилося понад 11436 будівель, з яких 5200 передали колгоспам та радгоспам, а 3700 – переселенцям з Західної України та малоземельним.

<picture></picture>
Депортація німецьких колоністів з Буджаку. ЗОБРАЖЕННЯ: bessarabia.ua

Окрім німців репресіями підверглися промисловці-євреї. З 30 млинів в Ізмаїльському районі євреям належало 13. В рамках націоналізації їх майно перейшло у державну власність. У відповідності до радянських постанов 1940 р. націоналізації підлягали 11 лісозаготівельних підприємств (5 в Ізмаїлі та 6 у районі), з яких 7 або 64% належали євреям. Одним з великих деревообробних підприємств був завод "Карпати", що розташовувався в Ізмаїлі та належав єврейським підприємцям Г. Ейдельману, З. Моргештерну, Ю. Мордковичу.

Заарештовували не лише за національністю, а за політичні та релігійні переконання. Так, жертвами антицерковної кампанії стали: о. Георгій Мунтяну, священик церкви с. Нерушай, викладач Ізмаїльської духовної семінарії, якого у липні 1940 р. заарештувала опергрупа УДБ НКВС, разом з багатьма представниками бессарабської інтелігенції (засуджений за ст. 54-13 КК УРСР до 8 років виправно-трудових таборів). З 6 липня по 1 серпня 1940 р. опергрупою Болградського УНКВС були заарештовані 12 членів партії "цараністів" (селянська партія) – переважно парафіняни православних храмів м. Болград. Серед церковних активістів був ув’язнений і регент церковного хору Василь Агура.

Щоправда, абсолютна більшість з них була репресована у перші місяці існування радянської влади в регіоні, коли державні органи ще не були сформовані, а влада фактично належала військовій адміністрації. Звісно, що така практика продовжувалася в Аккерманській області у наступні місяці.

7 грудня 1940 р. Постановою Президії Верховної Ради СРСР обласний центр Аккерманської області було перенесено в Ізмаїл, а саму область перейменовано в Ізмаїльську. Державна структура, управління та керівники не зазнали змін.

Рішення перенести обласний центр до Ізмаїла пояснювалося його стратегічним положенням та кращим контролем над торговельними комунікаціями на Дунаї, зосередженням Дунайської військово-морської флотилії і ефективнішою взаємодією військової й цивільної адміністрації у разі війни. Крім того, Ізмаїл мав символічне значення як "місто російської військової слави" та ідеологічно важливе для пропаганди. Аккерман же поступався йому і логістично, і економічно, виконавши функцію пілотного проекту радянізації Буджаку.

<picture></picture>
Ізмаїльська область. МАПА: Вікіпедія

Аккерманська область, існуючи лише з 7 серпня до 7 грудня 1940 р., залишила обмежений слід в історії Одещини, але її діяльність суттєво вплинула на українсько-молдавські відносини та адміністративне розмежування кордонів. Вона стала першим експериментом радянізації Буджаку, поєднуючи економічні, освітні та соціальні реформи з колективізацією і націоналізацією, водночас супроводжуючись репресіями проти німецьких колоністів, єврейських підприємців і церковних діячів. Область закріпила контроль УРСР над регіоном і створила основу для подальшого розвитку Ізмаїльської області.

Андрій Шевченко